facebook

Зміни у вищій освіті. «Ризики — у реалізації. Це стосується всього, що ми придумуємо, а потім починаємо втілювати»

Зміни у вищій освіті. «Ризики — у реалізації. Це стосується всього, що ми придумуємо, а потім починаємо втілювати»

Останнім часом Міністерство освіти і науки ініціювало чимало змін, які так чи інакше впливатимуть на систему вищої освіти або ж уже впливають. Серед них — об’єднання вишів у рамках оптимізації мережі. А також нові підходи до фінансування здобуття вищої освіти, що вже втілились у законопроєкт «Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування здобуття вищої освіти та надання державної цільової підтримки її здобувачам». Чи не першим про це заговорив віцепрем’єр-міністр, міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. «Гранти, ефективні ректори та зміна системи фінансування — це те, що змінить нашу освіту», — сказав він ще в листопаді минулого року на конференції у Львові.

Ми поспілкувалися про це із заступником міністра освіти і науки Михайлом Винницьким і віцепрезидентом з бакалаврських програм Київської школи економіки, ексзаступником міністра освіти і науки Єгором Стадним. Розповідаємо про можливі трансформації в сімох питаннях і відповідях.

Що таке державні гранти і навіщо вони потрібні

Законопроєкт, який Міністерство освіти і науки вже передало до Верховної Ради, передбачає зміни у фінансуванні державою здобуття освіти. Головне нововведення — система грантової підтримки студентів, яка існуватиме паралельно з тим, що називають державним замовленням. Логіка профільних чиновників така: зараз держава повністю оплачує студії 40% студентів, інші 60% учаться на платних засадах; МОН пропонує збільшити відсоток тих, хто одержує підтримку від держави в тому чи іншому вигляді, до 60 завдяки співфінансуванню, коли на частину навчання дає кошти держава, а решту компенсує сам вступник своїми ресурсами або пільговим кредитом.

«Коли ми говоримо про державне замовлення, то йдеться не про те, що ця сума буде зменшена. Мова йде про її перерозподіл. У нас є кошик, умовно кажучи, з 10 млрд грн для бакалаврів державного замовлення. Зараз цю суму ділять на кількість студентів на державному замовленні і кожен отримує 100%. Ми ж хочемо 6 млрд з неї давати на стовідсоткову оплату за навчання, а 4 млрд розподіляти на трошечки більшу кількість людей через систему грантів»,— пояснює Михайло Винницький.

Обравши державний грант, абітурієнт зможе вступати на обрану спеціальність і в будь-який виш, зокрема приватний. Це елемент принципу «гроші ходять за студентом».

«Насправді коли кажемо”студенти, обирайте, що вас цікавить”, то це лежить в основі того, що ми робимо. Студент не об’єкт навчання, а суб’єкт, який може приймати власні рішення»,— додає Винницький.

Гранти розподілятимуть за тим самим алгоритмом, за яким нині відбувається широкий конкурс. Водночас абітурієнт у своєму кабінеті вступника має визначитися не тільки з пріоритетом закладу і спеціальності, але й на що він претендує, обравши одне з трьох: навчання на держзамовленні, державний грант чи контракт.

Студент, який отримав певну кількість балів за результатами ЗНО, претендуватиме на грант у межах 15–55 тис. грн (торік середня вартість підготовки студента становила майже 55 тис. грн.). Найздібнішим держава дає можливість на 100% покрити вартість навчання. Крім результатів зовнішнього тестування, враховуватимуть коефіцієнт спеціальності.

«Грант, приміром, на 20 тис. грн для філософа і для фізика — це трохи різні речі, бо собівартість підготовки фізика вища. Отже, можливі коефіцієнти, якими коригуватимуть величину гранту»,— пояснює Михайло Винницький.

Суму гранту студент знатиме наперед.

«І це дуже важливо. Бо розрахувавши свої сили, вступник, можливо, побачить, що йому краще піти на педагога, де в нього 100% покриття вартості навчання й подальше працевлаштування. Якщо він вважає, що хоче ризикувати (і обирає грант.— LB.ua), то будь ласка, держава зацікавлена, аби він отримав вищу освіту. І тоді дає можливості для пільгового кредитування. Або вступник може оплатити решту контракту сам. Має альтернативу. Бо він наперед знає свої бали й можливості гранту»,— каже заступник міністра.

Є кілька побоювань стосовно грантової системи. Освітянська спільнота вважає, що постраждає фінансування вишів. Або ж вступники обиратимуть якісь кон’юнктурні спеціальності, Київ забере всіх, гроші перетікатимуть у приватні виші.

«Є ринковий механізм. Деякі топові заклади ставитимуть високі ціни на навчання. Це правда. І дехто зі вступників буде йти на високу ціну, а дехто на нижчу. І дехто з високими балами на нижчу ціну, тому що є питання, чи вони можуть собі дозволити вартість навчання. Так само, вибачте, як ми купуємо собі автомобілі, квартири, зважаючи на те, що можемо собі дозволити і якою є ціна на ринку. Зм’якшення відбувається через механізм довгострокових пільгових кредитів, які ми пропонуємо. Йдеться про те, що студент зможе компенсувати різницю між розміром гранту й ціною контракту. Усі ці дискусії навколо змін мають йти в порівнянні. Коли ми кажемо, що додаткові 40 тис. вступників одержать хоча б якусь державну підтримку, тоді як вони не отримували її дотепер, то як можна казати, що це менш справедливо, ніж те, що було? І так, вступник може понести гроші в приватний заклад. Насправді він уже може це зробити. Бо є постанова 1146 про розподіл коштів між закладами вищої освіти (у 2022-му і 2023 році її дію призупинили, з січня 2024 відновили.— LB.ua). Трошки статистики. До того, як ми почали об’єднувати виші, було 170 закладів освіти державної форми власності, 40 комунальної і 105 приватної. З них три отримують державні кошти. Бо до них студенти прийшли за широким конкурсом за державним замовленням. І треба розуміти, що конституційно в Україні всі форми власності рівні»,— каже Михайло Винницький.

Щодо перекосів у спеціальностях, то вони вже є. Зараз— через 60% контрактників по Україні, пояснює Єгор Стадний.

«Якщо ми уважно подивимося, то зрозуміємо, що серед майже 15 тис. зарахованих на право понад 90%— це контрактники. Пізно пити боржомі. Це вже сталося. І нова система нічого не загострює та нічого не вирішує. Ці питання вирішують середня освіта і профорієнтація. А те, що пропонують, є лише моделлю розподілу коштів платників податків, яка передбачає, що більша кількість людей буде охоплена різного роду державним фінансуванням»,— зазначає він.

Предметом дискусій може стати і сама шкала, яка визначатиме, скільки грошей дістанеться вступникові за найкращі результати зовнішнього тестування, за трохи гірші або просто хороші.

«Людина здала НМТ на 600 балів. На який грант вона може розраховувати, якщо захотіла вступити на авіацію? А якщо на менеджмент? Усі ці питання пройдуть міцне випробовування практикою реалізації. Оскільки немає твердого переконання, як правильно. Це не слабке місце. Просто таке природне обмеження цієї моделі. Бо що б не вирішили, воно буде спірним,— пояснює Єгор Стадний.— Узагальнюючи: якщо ціль законопроєкту— розширити кількість людей, які мають певного роду державну фінансову підтримку, то так, закладеним у ньому механізмом це можна досягнути. Усі ризики криються в подальшій імплементації».

Що таке пільгове кредитування здобуття вищої освіти

Законопроєкт передбачає, що вступник може взяти пільговий кредит на навчання за ставкою 3% річних.

Чтайте також:  На школи тепер чекають масові перевірки: батьки домоглися свого

Система пільгового кредитування існувала і до того— позику пропонувати під ті самі 3% на 15 років. Тільки лік тих, хто брав її, ішов на десятки, до сотні. Тож система повноцінно не працювала. Змінити ситуацію має те, що операторами кредитування пропонують зробити державні банки. Гроші під це так само виділятиме держава.

«Дотепер оператором був заклад вищої освіти,— розповідає Михайло Винницький.— І щороку в грудні в бюджет повертали гроші, які мали йти на пільгові кредити. Не тому, що ніхто не хотів їх брати, а тому, що заклади самі не були дуже зацікавлені їх видавати. Зрозуміло, чому. Бо заклад освіти, який видасть кредит, має наступні 10–15 років відповідати за те, щоб людина його віддала. Він не зацікавлений, бо це не його бізнес. Тепер гроші отримуватиме банк».

Яким буде попит на пільгове кредитування, у МОНі поки що не знають. Моделювання показує велику вилку. З одного боку, українці загалом ставляться з пересторогою до кредитування. З іншого, навчання на виплат під умовні 3–5% на 15 років може виявитися дуже привабливим.

«Це той випадок, коли з вересня, якщо приймуть законопроєкт, ми побачимо попит і, відповідно, із січня наступного року зможемо це відрегулювати. Але вже до вересня дізнаємося кількість грантоотримувачів. У кабінеті вступника абітурієнт зможе заявити, чи претендує він на кредит»,— каже Михайло Винницький.

У будь-якому разі реалізація ідеї цілком залежатиме від наявності в бюджеті грошей.

«Мені дуже подобається те, що законопроєкт пропонує пільгове кредитування. Ми нарешті зрушили з місця в цьому питанні, хоч уже другий рік існує закон про засади молодіжної політики, де зазначено кредитування навчання. І це дуже важливо, адже модель грантової підтримки не працюватиме, якщо його так і не запустять,— вважає Єгор Стадний.— Бо українці ось так, з кондачка, не сприймуть історію про співфінансування за свої кошти. Вони йтимуть за пільговим кредитом, який буде покривати оту другу частину».

Університети муситимуть зважати на це.

«Їм доведеться ще під час вступної кампанії працювати з абітурієнтами, пояснювати: дивися, зараз тобі не обов’язково платити власні гроші, а є пільговий кредит і ти покриєш ту другу частину співфінансування за рахунок нього. Бо ціна на навчання однозначно зростатиме,— упевнений Єгор Стадний.— Річ у тім, що галузь занадто довго була на обсягах бюджетних місць, яких не підкріплювали реальним фінансуванням, занадто довго відтерміновувала чесну розмову про чесну вартість вищої освіти. Українці не готові зараз почути, що нормальна вища освіта коштує близько $3–4 тис. на рік. Це наважуються відверто сказати тільки два університети в Україні. Один— той, у якому працюю я, інший— Український католицький університет. Більшість університетів ставить абсолютно занижені ціни. І українцям ну дуже болісно буде побачити їхнє зростання. Вони будуть обурені, а значить є ризик, що вся реформа не буде сприйнята через це».

Що може змінитися для самих університетів із запровадженням грантової системи й довгострокового пільгового кредитування

Передбачають, що грант заходитиме в університет як часткова оплата контракту. І кошти потраплятимуть не в загальний фонд, як у разі державного замовлення, а до спецфонду.

«Це означає, що ректор матиме більше гнучкості у витрачанні цих коштів,— розповідає Михайло Винницький.— Ми ж багато говоримо про фінансову автономію вищих закладів освіти. Ідеально було б, якби ми зробили таку революційну річ— вивели заклади зі статусу бюджетних установ і створили для них новий. Щось схоже на державне неприбуткове підприємство, щоб збільшити автономію. Єдина проблема, воно не може напряму отримувати гроші з бюджету. Відповідно нам потрібно розробити новий механізм фінансування. Приміром, так, як це сталося в медичній сфері, де створили Національну службу здоров’я. Таких структур нема, але й сенсу в них нема. Бо впроваджуючи гранти, ми створюємо той самий механізм, який дозволить нам через три-чотири роки підвищити автономію закладів і вивести їх зі статусу бюджетної установи. Що це дає? Бюджетна установа має обов’язкову тарифну сітку. Це означає, що я не можу платити людині (працівникам.— LB.ua) не більше чи не менше. Якщо ми переходимо на статус державного некомерційного підприємства, то тарифна сітка стає базовою, а далі заклад може додавати до неї те, що заробив. Ми стараємося зробити так, щоб у викладача нарешті з’явилася нормальна зарплата. Те, що зараз зарплата викладача $300— це сором страшний».

Як може змінитися поведінка університетів із запровадженням системи співфінансування? За словами Єгора Стадного, університети спочатку дивитимуться на те, які гроші держава дає і за яку спеціальність. А потім почнуть дивитися в бік тих спеціальностей, де грошей дають більше. До того ж для університетів постане питання, як залучити студентів, щоб вони принесли грант чи кредит саме до них.

«Тому вони будуть зацікавлені в тому, щоб власне рекламуватися інтенсивніше. І тут, звісно, треба слідкувати, хто добросовісно це робитиме, а хто ні,— пояснює він.— Може, міністерство має запускати навчальні програми для вступників про те, як обрати університет. Адже це складно і вимагає чимало часу, аби розібратися, який університет хороший, а який поганий. Може, треба буде цього вчити. Бо частина державних коштів ходитиме саме завдяки вибору. А може, десь просто потрібно доступно й зручно оприлюднювати якусь інформацію про університети».

Для кого залишиться державне замовлення

Ті спеціальності, які необхідні державі, не ринку праці, як наголошують у МОН, і потребу в яких прогнозує Мінекономіки, і надалі йтимуть через державне замовлення. Так хочуть подолати головну претензію до чинної системи, коли держава платить за підготовку фахівців за спеціальностями, які їй не потрібні.

«Як зараз формується держзамовлення? Кожного року держава звертається до закладів вищої освіти з питанням: скільки фахівців ви можете підготувати. Заклади озвучують свої спроможності. Мінекономіки акумулює цю інформацію від усіх держзамовників і формує на підставі цього державне замовлення. Насправді воно не базується на якихось прогнозах ринку праці, як це прописано в законодавстві. Про це треба нарешті чесно сказати. Ми пропонуємо це змінити. Щоб держава здійснювала держзамовлення там, де ми можемо говорити про її реальні потреби. Тому що є певний прогноз, як розвиватиметься українська економіка в її державному секторі. Ми знаємо, яким буде населення в кожному регіоні і скільки потрібно лікарів на певну кількість населення, скільки вчителів, щоб забезпечити школи. І щоб забезпечити наукову інфраструктуру в країні нам необхідна певна кількість хіміків, фізиків і біологів. Але крім того, ми маємо атомні електростанції— нам потрібні інженери. Держава так само знає, що не може жити без правників і економістів. І очевидно, буде державне замовлення і на це, і купу інших речей. Але це будуть прогнози, які обмежуватимуться потребами держави»,— пояснює він.

Питання в тому, чи справді держава здатна спрогнозувати потреби у фахівцях з вищою освітою, каже Єгор Стадний.

Чтайте також:  Реформа старшої школи: кількість предметів скоротять, 45% випускників вирушать до ПТУ

«Це не проблема конкретно цього законопроєкту, вона існує від початку незалежності,— зауважує він.— Просто її ніхто реально не вирішує. Дотепер держава не підвищувала своїх спроможностей у прогнозуванні. Бо ж йдеться не про профтехи, де швидко здобувають кваліфікацію, яка добре обліковується в більш-менш чітких прогнозах. Ось нам потрібні зварники, будівельники, монтажники, електрики, сантехніки. А що ми можемо сказати, наприклад, про інженерів, лікарів або вчителів? Ці прогнози складніші, бо саме навчання того-таки лікаря триває 8 років. А ще треба врахувати купу інших моментів — міграцію населення, пенсійний вік, різноманітність нозологій. В уряді немає таких спроможностей на сьогодні. Там потрібні аналітики, які розуміють ринок праці, які розуміють сфери, які вміють рахувати, які знаються на цьому. У певній зоні ризику через стан середньої освіти перебувають, як називаю їх, червонокнижні спеціальності: хімія, хімічна інженерія, фізика, математика, атомна енергетика, гідроенергетика і ще деякі, які ми не можемо втратити. Майже переконаний, що в межах моделі, котру пропонують, на них буде стабільне державне замовлення. Подивимося, чи ті суми, які вдасться залучити на ці спеціальності, виявляться достатньо великими, аби ми остаточно не загубили наукові школи в університетах і змогли відновити їх».

Що означає гарантоване працевлаштування для тих, то вчиться на державному замовленні

Якщо держава замовляє навчання спеціаліста, то вона має забезпечити його працевлаштування, вважають автори законопроєкту.

«Як би ми це не називали — що це відпрацювання і що це пахне совком. Якщо держава замовляє, то вона так само бере на себе відповідальність за робоче місце», — каже Михайло Винницький.

Після завершення половини програми, фактично на третьому курсі, студентові має надійти пропозиція від роботодавця. Координатором цього процесу в законопроєкті називають Державну службу зайнятості. Студент повинен підписати контракт на перше робоче місце строком щонайменше на три роки і після програми навчання почати працювати. Якщо він підписав контракт, то до завершення навчання йому виплачуватимуть спеціальну академічну стипендію.

Питань до того, як на практиці відбуватиметься працевлаштування, багато. І чимало відповідей можна буде отримати тільки на практиці. Приміром, чи мусить студент погодитися на першу ж пропозицію? Як пояснює Михайло Винницький, це залежатиме від регіону, але центр зайнятості і заклад будуть зацікавлені, щоб надати студенту по дві-три пропозиції. Чи роботодавець зобов’язаний взяти першого ліпшого студента? «Тому ми й кажемо, що роботодавець має можливість обрати свого студента, а студент — роботодавця. Але перше місце гарантоване. Відбір роботодавця і студента відбувається після завершення половини програми», — каже Винницький. А якщо зарплата буде непривабливою? «Якщо вам не подобається зарплата, то не погоджуйтеся на контракт. Мова не йде про закріпачення», — відповідає заступник міністра.

Студент, який відмовляється від працевлаштування, може перевестися на контрактну форму і завершити навчання. Якщо умови договору про працевлаштування не виконано взагалі чи неналежно, випускник повинен компенсувати видатки на виплату спеціальної академічної стипендії. Якщо бажає продовжити навчання в магістратурі, то може піти на дуальну форму магістерської програми чи отримати відстрочку для навчання.

Чому об’єднують заклади вищої освіти

На початку січня 2024 року уряд ухвалив одразу два об’єднання, які загалом зачепили п’ять вищих навчальних закладів. Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського приєднали до Національного університету кораблебудування ім. адмірала Макарова. Одеський державний екологічний університет та Фізико-хімічний інститут захисту навколишнього середовища і людини, який був у підпорядкування МОНу та Національної академії наук,— до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

На черзі Харківська інженерно-педагогічна академія, яку планують приєднати до Харківського національного університету ім. В .Н. Каразіна.

Київ після розділення Національного авіаційного університету на Київський авіаційний інститут й Українську державну льотну академію (Кропивницький) чекає ще одна реорганізація. Таврійський національний університет ім. В. Вернадського хочуть приєднати до Києво-Могилянської академії. Перемовини з вишами тривають у Львові.

Загалом до кінця лютого, за словами Михайла Винницького, реорганізують п’ять закладів у п’яти містах. «Далі пауза, тому що ми не можемо собі дозволити зірвати вступну кампанію. А між лютим і вереснем ми озвучуватимемо стратегію, як будемо зменшувати мережу зі 170 закладів до 100,— зазначає він.— Я дуже багато говорю про стрімку піраміду якості в Україні. Це означає, що в нас кращі заклади і кращі програми є реально кращими і вони дуже якісні. А тоді різниця між найкращим і другим є набагато більша, ніж різниця між найкращим і другим у Німеччині, Британії чи Франції. Наша задача— зробити цю піраміду пласкішою, щоб різниця в якості між одними і другими стала набагато меншою».

Ще один аргумент на користь оптимізації мережі— вона завелика для нинішньої кількості студентів і випускників шкіл.

«У 2005–2008 роках ми мали пікові показники кількості студентів. А далі почався спад. І я розумію всіх колег, чиї університети на тих золотих роках, коли було 2,5 млн студентів у країні, розрослися,— каже Єгор Стадний.— Але зараз мільйон студентів. І не можна робити вигляд, що нічого не змінилося. Тим паче, коли ти живеш за чужий кошт— американських, британських, європейських, японських платників податків. Ці платники податків сказали: вашу мережу закладів вищої освіти слід оптимізувати. Було 10 років і більше, щоб зробити це самостійно. І ті, хто проти об’єднань, мають пам’ятати, що жодної української гривні у фінансуванні українських державних університетів зараз немає. Я вже мовчу про інше. Якщо нам справді не за горами світить вступ до Європейського Союзу, то будьте готові, що якщо хтось зараз не прийме оцих радикальних, часом хірургічних кроків оптимізації та об’єднання, то опиниться в найслабшій позиції. Бо ж конкурувати ми будемо із закладами вищої освіти в межах ЄС набагато сильніше, ніж зараз. У будь-якому разі цей потяг пішов і його вже ніхто не стримає— оптимізація відбудеться. І на цьому етапі, мені здається, важливо докладати зусиль для того, щоб об’єктивно оцінювали, хто залишатиметься, а хто ні в новоутворених об’єднаних закладах. Активні науковці, автори унікальних курсів, викладачі, до яких завжди наввипередки записуються студенти, усі, хто приносить західні гранти, програми обміну та подвійних дипломів, замовлення від роботодавців— усі ті, хто розвиває себе та своє оточення, мають залишитися, а решта бути звільнені».

Якою є логіка рішень про об’єднання

З тим, що мережа завелика, в теорії всі погоджуються, але природно, що на практиці ніхто з вишів не хоче опинитися серед приєднаних. Тим паче, що це може призвести до звільнення співробітників. Новини й чутки про потенційні об’єднання викликають бурхливі обговорення в мережі.

«Комунікація про те, що треба оптимізувати мережу, розпочалася давно. Це не те, що хтось як Пилип з конопель вискочив і сказав: вас об’єднують. Мені здається, що тут трохи бракує отої чесної позиції— реалістично подивитися на стан речей»,— каже Єгор Стадний.

Виші, що їх уже так чи інакше зачепила реорганізація, намагаються чинити спротив, відстоюючи свою самостійність. Серед основних претензій до Міністерства освіти: неналежна комунікація з колективами про об’єднання, відсутність обґрунтування та моделі майбутньої мережі закладів вищої освіти, нерозуміння процедури самого об’єднання, непрозорі критерії вибору тих, хто підпадає під оптимізацію.

Чтайте також:  Підручники ніхто не здає: коли в Україні у 2024 році починаються та закачуються літні канікули

Як запевняє Михайло Винницький, план модернізації мережі частково вже розробили, над ним працюють давно. «Ви мене запитуєте про стратегію. Ось по кожній області є плани і пропозиції». Він показує папери. «Можливо, ті приєднання, які вже зараз проведені, мали бути краще прокомуніковані. Але в кожному випадку перед тим, як відбувається якесь приєднання, як мінімум три місяці наперед є розмова з ректорами. Те, що деякі ректори озвучують це своїм колективам, а інші— ні, то це не питання до МОН, а питання довіри ректорів до своїх колективів. Є ректори, які відразу починають спротив. Навіть якщо жодних планів і пропозицій їм не озвучували, як сталося у випадку з Харківським педагогічним університетом ім. Г. Сковороди. Таких неадекватних реакцій буде дуже багато, якщо ми розкажемо всі плани відразу. Відповідно ми цього не робитимемо. А беручи до уваги чутливість кожного приєднання, проводити це масово по всій країні неефективно й небажано»,— каже Михайло Винницький.

Критерії, за його словами, теж є. Перший: галузеві виші, які стали неефективними, варто приєднати до великих університетів, які більш ефективні.

«Якщо ми йдемо на укрупнення, то це не означає, що втратимо ту унікальність, що є в закладі. Унікальні програми, наукові школи залишаються, просто вони стануть частиною більшого університету. А студенти отримають вибір з більшої палітри курсів великого закладу»,— розповідає він.

Цим, зокрема, пояснюють приєднання Одеського екологічного університету до Одеського національного університету ім. І. Мечникова.

«Одеський екологічний університет сам по собі— це 1208 студентів разом із заочниками. 863 студенти на денній формі навчання. Він має профільні програми. Це, приміром, екологія, технології захисту навколишнього середовища, науки про землю, водні біоресурси й аквакультура. А є менеджмент, комп’ютерні науки, туризм, публічне управління й адміністрування. Я до того, що профільне для екологічного університету переходить до Одеського університету»,— зауважує Михайло Винницький.

Непрофільні програми гармонізують зі схожими в Університеті ім. Мечникова.

«Коли ми маємо маленькі університети, то у студентів зменшується вибір. Є група на 15 чоловік з обов’язкових предметів, і от вони мають розділятися на вибіркові. Це що буде— по двоє, троє, п’ятеро осіб? Але ж мінімальна необхідна кількість для дисципліни— 12–15 студентів, інакше курс уже збитковий. Малокомплектні групи дорогі, і для студента формується вибір без вибору»,— пояснює Михайло Винницький.

Є й інші критерії, за якими МОН вимірює ефективність закладів. Вони, за словами Михайла Винницького, викладені в постанові Кабміну «Про розподіл видатків державного бюджету між закладами вищої освіти на основі показників їх освітньої, наукової та міжнародної діяльності». На питання, як документ стосується оптимізації мережі, він відповідає:

«У цю постанову закладено те, що з року в рік університет може отримувати менше й менше коштів через те, що не досягає встановлених критеріїв. Вони ясні та зрозумілі. Це наукові здобутки, працевлаштування, контингент студентів, інтернаціоналізація, міжнародні проєкти. Якщо виш отримує все менше коштів, то з якогось часу він стає економічно неефективним. Він не може вижити. А ми не можемо просто взяти й ліквідувати заклад, бо студенти опиняться на вулиці й люди опиняться на вулиці. Відповідно ті заклади, що фінансово неефективні, приєднують до сильніших. Зараз маємо три заклади, які опинилися внизу списку за цими критеріями».

Приміром, Таврійський національний університет, у якому навчаються трохи більше ніж 2000 студентів. МОН пропонує приєднати його до Києво-Могилянської академії.

«Там сформований кримський центр з хорошими викладачами, із цікавими студентами. Отже, якщо говорити про кримськість, то це приєднання дасть краще місце для розвитку кримської спільноти,— каже Михайло Винницький.— І якби студенти-контрактники трішки подумали, то вони зрозуміли б: у нас є можливість з оплатою за контрактом на рівні Таврійського університету— а він, до речі, демпінгує— на виході мати диплом Могилянської академії. Порівняймо престиж. Так, це означає, що в Могилянці доведеться вчитися. Але тут питання: а що ми хочемо по закінченню вищої освіти— папірець, який називається дипломом, чи знання і якість вищої освіти? Викладачі будуть так само приєднані до Могилянської академії. Відбудуться конкурси на певні посади, і далеко не факт, що автоматично могилянські викладачі отримають їх. Ми збільшуємо конкурентність. Як людина, котра 22 роки пропрацювала в Могилянці, я знаю, що там потрібна нова кров».

Загалом, як приходити до цифри 100 закладів, питання відкрите, механізмів багато, зауважує Винницький і наводить приклад: через інкорпорацію закладів медичної освіти.

«У всьому світі вони завжди є частиною великого закладу як автономний медичний факультет. Чому? Тому що два роки підготовки медика— це загальні курси. Йдеться, наприклад, про хімію, біохімію, фізику, філософію, соціологію. Їх завжди ефективніше викладатимуть у класичному університеті, ніж в окремому медичному. Тому що це рідні кафедри. А спеціалізовані курси студенти вивчають виключно на своєму факультеті. Понад це, на цьому факультеті має бути своя університетська клініка, можливості для практики. Але для цього потрібен ресурс великого університету».

За такою логікою, Національний медичний університет ім. О. Богомольця мали б приєднати до, скажімо, Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Проте тоді ми формуємо монстра, каже Винницький.

«Ви мене запитали про критерії, я вам даю ті, що загальнонаціональні, але, очевидно, будуть винятки. У нашій країні 15 медичних закладів вищої освіти. У більшості випадків, не в усіх, логічно, щоб вони були частиною великого регіонального університету. Приміром, маємо Івано-Франківський національний медичний університет і поруч Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. Так само в Тернополі, у Вінниці, Дніпрі, Запоріжжі, може, в Одесі. А от у Києві, Харкові чи Львові— проблематично. Водночас критерії в столиці й інших великих університетських містах, вочевидь, будуть іншими, ніж у регіональних. І ніхто ніколи не буде закривати Глухів, і ніхто нічого не буде закривати в Острозі, тому що там містотворчі заклади».

Оскільки заклади освіти мають різне підпорядкування, то це теж доведеться враховувати.

«Це проблема, яка потребує вирішення на законодавчому рівні,— каже Михайло Винницький.— Не завжди ідея відомчих закладів має підґрунтя. Хоча часом воно є. Приміром, у випадку з Мінкультом. Немає жодного позитиву, щоб приєднати консерваторію до будь-якого іншого закладу. І тому, власне, ми не можемо створювати такі жорсткі критерії за кількістю студентів. Очевидним є те, що в консерваторії буде завжди менше студентів, ніж у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Але якщо ми говоримо, приміром, про Університет менеджменту освіти в Києві, який є частиною Національної академії педагогічних наук, є питання. 800 студентів у цьому університеті. Чи це має бути окремий університет, чи він може бути частиною якогось педагогічного кластера?»

Джерело.


Повернутись вверх