О. Шевчук-Клюжева: «мовне питання» у дитячій віковій групі
Вирішенню «мовного питання» у дітей заважає занадто емоційне сприйняття двомовності та політизація
Автор: Ольга Шевчук-Клюжева, кандидатка філологічних наук, соціолінгвістка.
Говорити не можна забути, або як змінити мовленнєву поведінку «російськомовних» дітей?
Повномасштабна війна стала каталізатором певних змін мовленнєвих практик як дорослих українців, так і дітей. Але для того, аби почати серйозно говорити про вплив та вибудовування траєкторії змін мовленнєвої поведінки українських дітей із домінантною російською, нам потрібно мати відповідь на питання про те, як, власне, говорять українські діти?
Як формується їхнє мовлення? Якою є специфіка засвоєння української у ситуації двомовності та багатомовності?
Інтерес до дитячого мовлення спостерігається впродовж тривалого часу. У 1877 році у журналі «Mind» опублікували записи французького вченого Тена, де він фіксував перебіг розвитку мовлення своєї доньки. Ця публікація викликала певний резонанс, адже для наступного номера журналу Дарвін надав фрагменти мовленнєвого щоденника свого сина, який він вів ще 40 років тому, і детально описував комунікативну поведінку дитину. Однією з перших серйозних наукових робіт про дитяче мовлення, що формується у неодномовних обставинах, було чотиритомне дослідження Леопольда про мовленнєвий розвиток його власних дітей, яких він виховував як двомовців.
Як наукова дисципліна, лінгвістика дитячого мовлення почала формуватися з середини минулого століття, і за цей час американська, європейська і навіть російська лінгвістики напрацювали тисячі сторінок літератури з мовленнєвого онтогенезу.
А що зробила україністика у царині лінгвістики дитячого мовлення? На жаль, дуже мало… Зараз, коли у світовому науковому дискурсі вже змінюються підходи до вивчення та аналізування дитячого мовлення, накопичення та зберігання даних, акцентується увага на двомовних та багатомовних щоденних дитячих практиках в соціолінгвістичному та психолінгвістичному аспектах, нам треба починати розбудовувати цей напрям мовознавчих досліджень, бо несформованим є навіть термінологічний апарат онтолінгвістики.
У нас немає ґрунтовних досліджень про шляхи засвоєння української мови у ранньому віці (лексикону, морфології – категорії числа, відмінка, роду тощо, синтаксичних конструкцій), у нас немає щоденникових записів дитячого мовлення (ну принаймні опублікованих), ми не запроваджуємо спецкурсів із лінгвістики дитячого мовлення для майбутніх фахівців, які працюватимуть із двомовними та багатомовними дітьми, ми не пишемо посібників для батьків про етапи, механізми та моделі засвоєння української у ситуації двомовності, про комунікативну компетентність на різних етапах дитячого розвитку ми теж чомусь не пишемо…
Чому? Питання відкрите.
Сподіваюся, що такий стан речей зміниться, адже без розуміння специфіки мовленнєвого розвитку українських дітей ми не зможемо подолати всі ті виклики, які стоять перед Україною у мовному плані.
На моє глибоке переконання, для зміни мовної ситуації потрібно орієнтуватися насамперед на дітей. Перезавантаження моделей мовленнєвої поведінки в дитячих колективах дозволить домогтися не лише формальної пріоритезації державної мови в освітньому просторі, а її реального використання дошкільнятами та школярами у найрізноманітніших комунікативних ситуаціях.
Якщо ми змінимо динаміку використання мов у дитячих колективах, то це може мати більший позитивний ефект – вплинути і на родинні мовні практики в цілому.
Щоби це сталося, нам потрібно спробувати (нарешті!) працювати з проблемою масової українсько-російської двомовності коректно до соціолінгвістичних обставин.
Усе, що мало б статися з мовною ситуацією в Україні при ефективному мовному менеджменті загалом, і в питанні освітньому зокрема, а саме – підсилення комунікативної компетентності в українській мові, не є якимось дивом. Нам для цього не потрібно вигадувати щось унікальне, таке, наприклад, як поняття «мовної стійкості» в контексті мовленнєвих практик двомовців. Нам потрібно:
- вивчити світовий досвід досліджень із лінгвістики дитячого мовлення в питанні мовного вибору (language choice) в ситуації багатомовності;
- проаналізувати ефективні засоби підтримки мови (language maintenance) знов-таки в багатомовному контексті;
- спланувати мовний зсув (language shift) на користь української… І ще декілька моментів, але то вже дуже фахова і трішки нудна розмова, бо соціолінгвістка – це серйозна наука, яка покликана при чіткому визначенні меж проблеми надати варіанти її розвʼязання.
Окрім прогалин у вітчизняних дослідженнях з лінгвістики дитячого мовлення, і, по суті, тотальній відсутності лінгвістів в Україні із подібною науковою експертизою, пошуку дієвих сценаріїв вирішення «мовного питання» у дитячій віковій групі заважає також занадто емоційне сприйняття українсько-російської двомовності та її надмірна політизація.
Звичайно, можна вимагати політичних рішень від дітей і цькувати їх за мовленнєву поведінку, яка нам не дуже подобається, але чи дасть такий підхід потрібний Україні результат?
