Зараз буде вкрай делікатна і вкрай дратівлива тема, після якої автор, цілком імовірно, отримає звинувачення у “недотриманні педагогічної етики” та запитання “а ти хто такий?”.
Але не можна мовчки спостерігати за тим, як деякі “колеги” знущаються з дітей та створюють у школі скандальну і нервозну атмосферу. Якщо мовчати, ситуація не зміниться. А проблема існує – і надзвичайно болюча.
Відразу констатую, що у школі працює переважна більшість чудових фахівців і гарних людей, які ставляться з повагою до дітей і вміють гарно (нині поширений термін “екологічно”) спілкуватися з батьками та колегами. Це – факт. І це – не порожні слова, і не намагання будь-що оббілити освіту: інакше взагалі цю тему не чіпав би.
Але є й інший факт: на жаль, у школах є невеликий (направду невеликий, я на цьому дуже наголошую), але статистично значущий відсоток, м’яко кажучи, не зовсім адекватних осіб.
Я не буду тут писати про низьку зарплату, низький соціальний статус педагога та психологічне вигоряння вчителя. Все це справді існує. Але жодна з цих причин не є і не може бути причиною або приводом знущання з дітей. Причина – в особистості вчителя, його ставленні до дітей і до світу загалом.
Навіть маючи у школі переважну більшість адекватних вчителів, мушу із сумом констатувати: цілком достатньо однієї-двох не дуже врівноважених персон, щоб завдавати дітям тяжких психічних травм або вкрай загострити стосунки між колегами і створити у школі атмосферу постійного скандалу. Що також аж ніяк не йде на користь психологічному комфорту та знанням дітей.
По приклади далеко ходити не треба. Те, про що напишу нижче, відбувається у різних школах: це і мій власний досвід, про це розповідають і батьки дітей, і колеги.
– Мати розповідає, як вчителька змушує дітей стояти урок з піднятими руками як покарання за будь-яку “провину”. Наприклад – бігали та голосно кричали на перерві.
– Вчителька початкових класів категорично забороняє дітям виходити в туалет під час уроку. І навіть прохання батьків, які приносять довідку лікаря, що у дитини – проблеми з нирками, і забороняти їй виходити до туалету просто небезпечно для здоров’я, аж ніяк не діє: бо “порядок у класі – це головне”.
– Вчителька скаржиться колегам на дітей, які, нібито, за нею “посипають”, бо хочуть її “наврочити”. І відповідним чином ставиться до дітей як до злочинців, які її “переслідують”.
– Вчитель влаштовує формену істерику у класі при дітях з образами та криками “ви дебіли та злочинці” лише тому, що один із старшокласників “неповажливо сидить і не так дивиться”.
– На батьківських зборах “колега” починає оприлюднювати – з прізвищами – абсолютно конфіденційні дані психологічних співбесід з дітьми, роздаючи дітям характеристики, на які не має права не те що публічно, а й навіть в особистій бесіді. І навіть прохання батьків припинити це кричуще порушення людської та професійної етики не змушує “професіонала” замовкнути.
– “Класний керівник погрожує, що під час проведення випускного вечора виведе “своїх” дітей та батьків із актової зали, якщо буде показано відеоролик, який підготували випускники іншого класу. Бо, виявляється, у цьому ролику діти “знущаються над вчителями та іншими дітьми”. Подивіться це “знущання” – і зробіть висновок самі.
Мабуть, приклади можна наводити ще. І батьки також зможуть додати чимало власних.
Звісно, я не психіатр – тому не можу і не маю права ставити діагнози. Це дійсно – справа фахівців. Можливо, я помиляюся – і все, що наведено вище, – цілком у межах психічної норми. Бо питання “норми” взагалі надзвичайно складне.
Але я маю право на власну думку і вважаю, що наведені вище приклади – кричущі. І хоч би який діагноз – чи його відсутність – там визначив фахівець, я глибоко переконаний, що така поведінка дорослих людей шкодить дітям: чи напряму, чи через створення у школі атмосфери скандалу, нервозності та недовіри. Серйозно шкодить.
Найголовніша проблема полягає у тому, що навіть коли випадки непоодинокі і кричущі, коли вчитель безсумнівно доводить дітей до психічних зривів і знущається з них – законним чином з такими людьми практично НІЧОГО не можна зробити.
Бо, скажімо, пілота літака чи машиніста метрополітену допускають до навчання, а потім – до роботи тільки після серйозної перевірки стану його психічного здоров’я. Бо за цими професіоналами – сотні, а то й тисячі людських життів.
Але для вчителя, від якого величезною мірою залежать нинішній душевний комфорт та майбутній життєвий шлях тисяч дітей – такої перевірки немає. Тобто – формально вона, нібито, десь і є. Але я жодного разу не бачив і навіть не чув від колег чи батьків, щоб вчителю було заборонено працювати з дітьми саме на підставі стану його психічного здоров’я.
Ось і маємо у школах від певних вчителів істерики, крик, погрози, знущання, а подекуди – і фізичне насильство над дітьми.
Інший бік цієї проблеми – подекуди боягузлива мовчанка батьків, які “по кутках” обурюються поведінкою неадекватного вчителя, але дуже часто написати офіційну заяву директору школи, щоб він міг діяти офіційно – не хочуть. А офіційне звернення у такому випадку дуже потрібне: бо лише після цього можливі офіційні дії на захист дитини.
Звісно, директор багато чого може зробити і сам – і завжди робить: профілактичні бесіди, вмовляння, модерація переговорів між батьками та вчителем. Але для цього батьки мають довіряти бажанню і здатності керівника винести справедливе рішення. А це є, на жаль, не завжди.
Проте крім вмовлянь і профілактики, якщо конфлікт не вирішується, директор школи не може вчиняти якісь офіційні дії, ґрунтуючись тільки на усних зверненнях батьків. Підозрюю, далеко не всі знають, що ні оголосити догану, ні – тим більше – звільнити вчителя директор школи самостійно не має права: це повноваження органів управління освітою вищого рівня.
Але якщо адміністрація школи подасть представлення на стягнення вчителю, управління освіти те подання може просто не взяти до розгляду без документального обґрунтування. Насамперед, мається на увазі саме звернення батьків. І управління матиме цілковиту рацію у цьому. Бо юрист управління чудово знає: якщо вчителю винести догану чи звільнити його без юридично бездоганного обґрунтування, він скасує догану або відновиться на роботі через суд. І знов буде травмувати дітей.
Та нема чого приховувати: досвідчений керівник завжди знайде способи “неофіційно” впливати на неадекватних вчителів, щоб змусити їх звільнитися. Кожен директор, який пройшов жорстку адміністративну “школу посадового виживання”, дуже добре тими методами володіє.
Але є, принаймні, три важливих аспекти.
По-перше, кожен з нас вважає себе самого адекватним. Але де гарантія, що керівник школи – також адекватна людина? І як відрізнити: де дійсний захист дітей від психічного насильства, а де – використання керівництвом “каральної психіатрії” проти невгодного вчителя? І де – “норма”, а де “відхилення”?
По-друге, застосовувати незаконні методи для припинення іншого беззаконня – це, м’яко кажучи, не дуже етично. Це вічна проблема: як захистити дітей від зла та несправедливості, самому не творячи зло та несправедливість.
І, по-третє, якщо навіть вдається делікатним (а іноді – й не дуже) тиском змусити таких “колег” звільнитися з конкретної школи, то куди ж вони підуть далі?
Та знов же – до учнів, у іншу школу, щоб травмувати дітей там та влаштовувати “вирвані роки” батькам та колегам. Бо звільнилася ж людина не на підставі законного висновку фахівця про неможливість працювати у школі, а “за власним бажанням”. І дуже рідко можна домогтися звільнення “за статтею” – коли кричущі випадки знущань з дітей стають надбанням публічності. І то – ми бачимо чимало випадків, коли неадекватні люди знову повертаються калічити дітей за рішенням суду, який їх відновлює на роботі.
БО У НАС, НА ПРЕВЕЛИКИЙ ЖАЛЬ, ПРАВО ДОРОСЛОГО НА ПРАЦЮ НАБАГАТО ВИЩЕ, НІЖ ПРАВО ДИТИНИ НА ПСИХІЧНУ ТА ФІЗИЧНУ БЕЗПЕКУ.
Але чому ж батьки бояться офіційно скаржитися? Бо, мабуть, бояться помсти з боку того самого вчителя? Не будемо робити вигляд, що такого не може бути. Але це вже питання свідомого громадського вибору та виховання дитини не боягузом, а відповідальною людиною, яка може стати на захист своїх прав.
Батькам у нашій школи я неодноразово говорив і, на щастя, врешті-решт вони мене почули: в жодному разі не можна приховувати випадки психічного або фізичного насильства над дітьми. Треба відразу говорити про проблему і вимагати її вирішення. Я розумію, як це некомфортно для директора школи – і мені особисто також про таке неприємно чути. Але на те й життя, щоб не ховатися від неприємних проблем, а брати на себе відповідальність – і вирішувати їх. Тим більше, якщо ціна питання – безпека та здоров’я дітей.
І мене завжди дуже тішить і дає надію на порозуміння, коли батьки не приховують проблем, а звертаються до керівництва школи. Бо такі звернення і готовність дізнатися об’єктивну картину дають не тільки надію, а й можливість почути одне одного і вирішити конфлікт на користь дитини, а не на потіху чиїмось дорослим амбіціям.
Ну а питання про реальну перевірку психічного здоров’я вчителів треба вирішувати – попри його гостроту та потенційні ризики.
Наприклад, досвідчені психологи, до яких я звернувся по пораду, цілком згодні з тим, що у школі справді є певна (на щастя – невелика) кількість осіб, яких до роботи з дітьми допускати категорично не можна.
Але ті ж таки психологи проти проведення тотальної перевірки стану психічного здоров’я вчителів: бо таке надання психіатрії “каральних функцій” може призвести до повернення найгірших часів совка, коли усіх незгодних оголошували “божевільними”.
І, по-друге, що також важливо: здійснити це практично неможливо, бо у країні більш як півмільйона вчителів – і провести якісну експертизу стану психічного здоров’я кожного з них потребує величезних витрат часу та грошей, яких у нас просто немає.
Що ж тоді робити? Лишити все як є? Чи можливі якісь реальні рішення?
Наприклад: законодавчо встановити проведення перевірки стану психічного здоров’я вчителя у випадку, коли є офіційно зафіксована інформація про його поведінку, яка створює загрозу для дітей. Як саме визначати рівень та небезпеку загрози, мають надати рекомендації фахові психологи, психотерапевти та психіатри.
Особисто для мене – це надзвичайно складне та болюче питання: бо з одного боку бачу реальну загрозу психічному здоров’ю дітей, з іншого – чітко усвідомлюю можливі ризики запровадження навіть дуже обережних рішень стосовно перевірки психічного здоров’я педагогів.
Бо тут цілком можлива дискримінація людини за фактом її захворювання. Для мене – як для переконаного противника будь-якої дискримінації взагалі – питання надзвичайно болюче.
І вирішувати його можливо лише, маючі ясно видимі “опорні точки”. Для мене така “опорна точка” – це права дитини на безпеку та душевний комфорт. Тобто, якщо поведінка вчителя – хай вона і видається нам дивною – не шкодить дітям, не завдає їм страждань або виразного дискомфорту – жодні санкції до такого вчителя неприпустимі. І навпаки: якщо діти від того потерпають – треба негайно робити все можливе, щоб їх захистити.
Єдине, у чому твердо переконаний: потрібна відкрита суспільна дискусія за участі авторитетних професіоналів – і подальші конкретні рішення. Бо інакше наші діти і надалі залишатимуться під загрозою.
P.S. Я свідомо не торкаюся питання неадекватної поведінки деяких батьків: це хоч і важливе та пов’язане питання – але воно заслуговує на окрему статтю.
