Українська освіта вистояла протягом цього надважкого навчального року – це величезна заслуга всіх, хто дотичний до організації освітнього процесу: педагогів, керівників закладів освіти, представників органів управління освітою та органів місцевого самоврядування (засновників), батьків та й самих дітей, які продовжували здобувати знання, незважаючи на часті відключення електроенергії, необхідність переривати заняття, щоб йти в укриття, психологічне навантаження через російські обстріли.
Українська освіта встояла попри все – і це безсумнівне досягнення.
Разом з тим, ми бачимо випадки, коли у системі взаємовідносин засновника, органу управління освітою та закладу освіти виявляються негативні моменти. У цій публікації ми проаналізуємо деякі з них.
На загал, виразно видно дві сторони проблеми:
❗ з одного боку, іноді засновник (уповноважений орган) виразно перевищує свої повноваження;
❗ з іншого боку – не завжди виконує те, за що відповідає відповідно до чинного законодавства.
І перше, і друге виразно простежується й у зверненнях до освітнього омбудсмена, і під час моніторингу відкритих джерел: повідомленнях медіа, соціальних мережах, в інформації, які освітній омбудсмен отримує під час великої кількості зустрічей з освітянами та батьками.
Водночас розглядаючи звернення та повідомлення у відкритих джерелах, аналізуючи стан справ, ми часто бачимо нерозуміння того, хто за що відповідає у сфері освіти, а саме: де завершується відповідальність педагогів та директора школи й розпочинається відповідальність місцевих органів влади, зокрема голів та депутатів громад, відділів, департаментів, управлінь освіти.
Тут доречно нагадати, що засновником комунальних закладів освіти, а це переважна кількість дошкільних, позашкільних та закладів загальної середньої освіти – є сільські, селищні або міські ради відповідної територіальної громади. Зазвичай засновник створює уповноважений орган (орган управління освітою окремої громади – відділ, управління чи департамент освіти) і делегує йому частину повноважень, які їм надав закон.
Найскладніша тема у цих взаємовідносинах – це фінансування закладів освіти, адже заробітна плата вчителів закладів загальної середньої освіти й підтримка осіб з особливими освітніми потребами фінансується за рахунок державної освітньої субвенції. Видатки на інші потреби: заробітна плата працівників дошкільних та позашкільних закладів освіти й непедагогічних працівників шкіл, матеріально-технічне забезпечення усіх перерахованих закладів освіти – здійснюється за рахунок місцевих бюджетів, тобто за рахунок засновників.
Фінансування закладів освіти починається із запитів керівників з проханням профінансувати ту чи іншу потребу та розподілу коштів місцевого бюджету та освітньої субвенції. Непоодинокі випадки, коли керівникам закладів освіти, які подають запити до відділів, управлінь або департаментів освіти з проханням виділити кошти на потреби закладу освіти, відмовляють або просто не відповідають на їхні запити.
А деякі директори не дуже наполегливо запитують (або взагалі не запитують) у місцевої влади та відділів (управлінь, департаментів) освіти кошти на потреби закладів освіти. Таким керівникам набагато простіше перекласти частину витрат на батьків чи педагогічних працівників, зокрема витрати на облаштування укриттів, ремонти тощо.
Освітній омбудсмен два роки тому подавав пропозиції до законодавства щодо обов’язку керівників закладів освіти аналізувати потреби закладу і подавати письмові запити до засновника. А засновника – зобов’язати аргументовано і так само письмово відповідати на ці запити. Причому як запити закладів, так і відповіді засновників мають бути обов’язково і негайно оприлюднюватися. На жаль, тоді ця пропозиція не знайшла підтримки в МОН, тому наразі ми знову звернемося, щоб знову запропонувати внести ці зміни до законодавства.
Водночас активні батьки, яких цілком обґрунтовано не влаштовує такий стан справ, подають запити та скарги до органів управління освітою та місцевих рад, приходять на сесії, залучають медіа та проявляють іншу активність. У більшості випадків їм вдається “достукатися” до місцевої влади та спонукати засновників виконати свої зобов’язання. Хоча зараз фінансова спроможність місцевих рад дещо обмежена через війну.
Досить часто керівники шкіл нас запитують про правомірність втручання засновників або органів управління освітою у діяльність закладу освіти.
Це може проявлятися у тому, що органи управління освітою намагаються керувати фінансами та закупівлями закладів освіти: як при наявності централізованої бухгалтерії, так і при фінансовій автономії закладів. Хоча Закон України “Про освіту” позбавив повноважень засновників та органи управління освітою здійснювати управління закладами освіти й заборонив їм втручатися в діяльність закладу освіти, що здійснюється ним у межах його автономних прав, визначених законом та установчими документами.
Але всупереч вимогам Закону України “Про освіту” представники засновника та відділів (управлінь) освіти намагаються впливати (а іноді – і самі вирішують) питання розподілу педагогічного навантаження для певних працівників, здійснюють співбесіди для прийняття працівників на роботу до закладу освіти, “влаштовують на роботу” у заклад освіти “потрібних” людей, здійснюють надмірні перевірки закладів освіти, непрозоро розподіляють кошти між закладами освіти, керуючись особистими вподобаннями, а не потребами закладів тощо.
