«Зміни у освіті настануть лише тоді, коли плани месії підтримає освітянство на всіх рівнях», – Ігор Лікарчук
У незалежній Україні тринадцятий міністр освіти і науки… Якщо не рахувати іще трьох виконуючих обов’язки… Фантастичні темпи зміни керівників галузі, яка за своєю природою є інертною… І немає сумнівів у тому, що подібні темпи ротації керманичів освітнього відомства аж ніяк не на користь освіті. А іще більше їй шкодить те, що в суспільстві взагалі, і в освітньому середовищі зокрема, вже утвердилася віра, що прийде месія і освіта розквітне та засяє, відродиться і воскресне. І чекаємо на такого месію в освіті уже більше тридцять років. Й перед призначенням кожного нового міністра освітня спільнота несміливо мріє: «А може він (вона) цією месією і стане»… Але не стає. І освіта не розквітає і не сяє.
На мою думку, котра базується на великому аналізі діяльності всіх очільників Міносвіти, найголовнішою причиною того, що «не стає», є наступна: плани та дії вищих освітніх керманичів завжди були страшенно далекими від повсякденного життя системи освіти; не були зрозумілими та погано сприймалися тими, хто нелегкою подвижницькою працею підтримує існування освітньої системи на місцях.
Гарні месиджі очільників освітнього відомства про майбутні молочні ріки та кисельні береги, про якісь захмарні перспективи та гіпотетичні здобутки, завжди розбивалися ущент, зустрічаючись із суворою реальністю освітянського буття. А додайте до цього наявність радянського за формою і змістом комутатора між «верхами» і «низами», у вигляді регіональних органів управління освітою, котрі добре навчалися будь-яку прогресивну ідею гарно поховати, то скорботність ситуації стає більш ніж очевидною.
Тож не думаю, що ситуацію в освіті врятує месія одноосібно, навіть якщо матиме ідеальний бекграунд, супер гарну і професійну команду. Зміни у освіті настануть лише тоді, коли плани месії підтримає освітянство на всіх рівнях, коли вони стануть особистими планами і напрямком діяльності кожного працівника освіти, коли в освіті перестануть правити бал чиновники, методисти та папери, а стануть те робити освітяни-практики.
Чи можливий такий шлях? Так, можливий. Але він дуже складний. Який вимагає величезної управлінської майстерності керівника освітянського відомства, як за формою, так і за змістом. У іншому випадку через кілька років будемо чекати на іншого месію… І сподіватися на те, що він/вона будуть ближчими до землі, до плуга… Нова освіта України, її відродження (або народження) не стільки в руках месії, як у руках тих людей, котрі біля плуг.
Ігор Лікарчук
