До сліз: Історії про надлюдську силу вчителів і батьків під час війни
Вчителька, яка багато тижнів прожила в окупованому Мелітополі й щодня ходила на акції протесту – про що вона розмовляла з окупантами? Як виховательці з Чернігова вдалося вижити під обстрілами та врятувати 30 дітей? Жінка, яка з двома дітьми два місяці жила на Азовсталі. А ще чоловіки, які без вагань відклали учнівські зошити й перешли на воєнний фронт, щоб боронити майбутнє наших дітей. Обережно, ці історії розчулюють до сліз.
Не на урок, а на фронт: учителі, що пішли воювати
«Усі наші вчителі — освітні сили України»
— А буде війна? — запитали учні у вчителя харківської школи № 106 Володимира Сокола.
— Хлопці, ми все будемо робити, щоб її не було, — відповів тоді педагог. Це було 22 лютого: у цей день Володимир Сокол був на службі. Ввечері вирішив провести для своїх учнів початкових класів урок дружби через Zoom. Через два дні розпочалось повномасштабне вторгнення росіян в Україну.
Володимир став до лав ЗСУ ще у 2014 році. За якийсь час повернувся до викладання у школі, а тепер знову взяв до рук зброю.
«У мене є відчуття внутрішнього стрижня. Я маю чинити опір ворогу, який посягає на чуже. Якщо я вчу дітей бути ввічливими, достойними, то як ховатимуся від армії? У мене є діти, які мають бути в безпеці. У мене є проєкти, які я ще не завершив. Щоб це зробити, треба перемогти у війні», — міркує Володимир.
Час від часу Володимир виходить на зв’язок через Zoom чи Viber. Дистанційно спілкується і зі своїми теперішніми учнями-початківцями, і з тими, хто закінчив школу, і з батьками учнів. Діти підтримують і словами, і творчістю — надсилають голосові повідомлення, в яких читають вірші і співають пісні. Мама одного учня розповіла вчителю, як її дитина засинає з українським прапором.
Тепер кожен день Володимира не схожий на інший.
«Армія — це частково депривація і аскеза. Я вже встиг побувати в кількох іпостасях і виконати кілька доручень. Іноді згадуєш все найкраще й приємне зі школи, коли дитина вигравала на конкурсі чи як із дітворою бродив Харковом. Школа — це двигун емоційного інтелекту. Хочу, щоб найперше після перемоги відродились із попелу школи у новому, не бюрократичному варіанті. Усі наші вчителі — освітні сили України».
Володимир зі свого досвіду ділиться, що розмовляючи з дітьми про війну, треба бути уважним. Дитина сама дасть варіації, як це краще зробити. Іноді треба просто помовчати і посидіти поряд. Після перемоги вчитель хоче продовжити вчити пісні та вірші з учнями, частіше пити разом із ними чай і гуляти Харковом. А ще — більше подорожувати Україною.
«Мені хочеться, щоб весь наш клас зібрався без втрат. Моя мрія — після перемоги зібрати всіх учителів — учасників російсько-української війни у Києві на форум, щоб ми ще раз побачили один одного й потиснули руки».
«Важливо говорити з дітьми про війну»
«Я не роздумував. Вивіз сім’ю і зрозумів, що морально не готовий далі викладати. Вирішив піти до військкомату і сказати: «Агов, я хочу бути корисним», — пригадує вчитель мистецтва в одній із київських шкіл Ярослав Лисенко. Він актор-режисер за освітою. Певний час працював у театрі, але згодом вирішив, що зможе більш впливати на розвиток українського суспільства, якщо навчатиме дітей мистецтва.
Тепер Ярослав у складі Нацгвардії. Розповідає, що нині його день виглядає хаотично: все залежить від поставлених завдань. Стабільними є лише сніданок, обід і вечеря, які готують за розкладом. За можливості виходить на зв’язок з учнями. Записує для них пости та відео у соцмережах.
Під час уроків, коли Ярослав говорив про театр, кіно, хореографію і живопис, то торкався і теми російсько-української війни. Як куратор класу він брав на себе відповідальність формувати критичний погляд про українську культуру, спонукав учнів міркувати і про події на Донбасі та їхній причинно-наслідковий зв’язок.
«Важливо говорити з дітьми про війну: не приховувати, а пояснювати, чому це відбулося, і завдяки чому ми й досі тримаємося і йдемо до перемоги. Якщо сучасне покоління буде це розуміти, вони, я сподіваюсь, не дозволять відбутися такому в майбутньому», — вважає Ярослав.
Учитель пригадує двох хлопців, які в шостому класі мали проросійські погляди. Та він не засуджував їх, не занижував оцінки, а з повагою наводив свої аргументи. Через два роки учні самостійно дійшли висновків і змінили своє бачення.
«Для мене це значно цінніше, ніж якби вони просто взяли мою думку і сказали, що вважають так само. Зараз багато моїх учнів публікують у сторіз проукраїнські меми. Особливо тішить, коли це роблять ті, кому я три роки намагався пояснити, що співати гімн рф у школі — не ок».
Нині двоє Ярославових учнів пишуть вірші та невеликі розповіді, що стосуються війни — так рефлексують свої емоції. Дехто виражає свій стан через малювання і музику.
«Я ніколи не обмежував учнів у можливостях рефлексії. Байдуже, яку тему ми проходимо чи яка в журналі оцінка. Це той легітимний бунт, який я вкладав як мету своїх курсів з мистецтва».
Сам Ярослав нині не має досить часу для особистих рефлексій. Але любить спостерігати за своїми побратимами: хтось говорить на політичні теми, хтось курить, хтось стоїть чистить зброю, дехто групками обговорюють кіно чи літературу.
Ярослав хоче зрозуміти, що сформувало цих чоловіків так, що вони виконують завдання спокійно і без страху.
«Я з дитинства зростав на американських і європейських фільмах. Драматургія і сценографія є рушійною силою, які мене захопили. Тому що мені цікаво розбирати глибинні речі. Так само працює живопис: мені важливо знати, який у картини глибинний сенс, і дати цю дешифрацію дітям, щоб вони самі пройшли цей шлях. Це завжди було для мене мотиватором і дозволило вибудовувати стрижень», — ділиться Ярослав.
Коли вчителю стає емоційно непросто, він підтримує себе тим, що зараз він у цьому місці не заради минулого, а заради майбутнього: учнів, яких виховував, своєї сім’ї і своїх майбутніх дітей. Після перемоги хоче побачитись з усіма своїми учнями. Цього року він організував театр у приватному ліцеї «Крила». Разом з учнями встиг поставити чотири покази до повномасштабного вторгнення.
«Коли я працював з дітьми як режисер, зрозумів: це найкращий формат спілкування про події, які зараз відбуваються. На жаль, через війну ми так і не встигли поставити свою осучаснену варіацію вистави на п’єсу «Мина Мазайло». Для учнів краще рефлексувати, коли вони беруть участь і як актори, і як режисери. Це значно ефективніше, ніж будь-яка лекція».
Два місяці з двома дітьми на Азовсталі
60 днів. Двоє дітей. Мінімум їжі та води. Вікторія з чоловіком та дітьми два місяці прожили на Азовсталі. Вони пройшли пекло обстрілів заводу 500-кілограмовими бомбами, голод та допити фільтраційного табору, але вирвались на волю. Ми змінили ім’я героїні з метою безпеки. Вона відверто розповідає «Освіторії» про досвід пережитого. Далі – її пряма мова.
Вірили меру Маріуполя, що війни не буде, тому і з міста не виїжджали
Я не вірила в те, що буде війна. Нас заспокоювали і мер Маріуполя, і президент – мовляв, усе під контролем, війни не буде, місто готове до всього. Наша родина цьому вірила, думок про завчасний виїзд не було.
Вранці 24 лютого мене розбудив син: «Мам, у тебе багато пропущених викликів! Дзвонить бабуся, хресна, тато – дивись!» Набираю: «Що трапилось?» – «Та хіба ти не в курсі?! Війна почалась!» Небо затягнуло димом – на окраїнах містах палало, вибухало. Але поблизу нас ще було відносно тихо. Дворічна донька ще нічого не розуміла, а 9-річному сину ми з чоловіком пояснили, що почалась війна. Він не злякався, та й взагалі якось по-особливому не відреагував.
У перший день війни чоловіка раніше відпустили з роботи, – він працівник Азовсталі. В першу чергу пішли на закупи в магазин. Я діставала з полиць трохи більше «памперсів», а продуктів наперед багато не накуповували – не було думки, що все надовго. З першого дня думали про евакуацію. «Давай поїдемо просто зараз» – казала чоловіку в перший день. Та проблема в тому, що йому потрібно було на роботу, адже керівники попросили «бути на роботі за дзвінком». Через це і залишились.
Вирішили сидіти вдома. Світло, вода, газ – все було. Ми набрали запаси води в баки, тазики. Але тим часом вибухи стали гучнішими, лунали все ближче й ближче. Вікна на нашому 9-му поверсі ходили ходуном. Ми з дітьми спали в коридорі, де я постелила матрац. А чоловік – на підлозі в кімнаті, за ліжком. Підвал нашого дому не був пристосований для укриття людей, крихітний і захаращений. Ми подумали: «Завалиться будинок – не виберемось звідти взагалі».
«Або кудись ховаємось зараз, або шанси вижити – 50/50»
Минув день, два, три, тиждень… Ситуація погіршувалась. Та навіть попри це, ми знову чули від влади: «Залишайтесь удома, все під контролем». Хоча сам мер виїхав із міста завчасно в Запоріжжя і свої «заспокійливі» слова слав нам звідти.
Прильоти частішали. На районі будинки ще були цілі, але неподалік від нас руйнування були масштабні. Ми з чоловіком розуміли – це лише питання часу, коли «ударна хвиля» накриє і наш район і будинок. Думки були: «Або кудись ховаємось зараз, або шанси вижити – 50/50». Ще не вирішили, куди ховатись – в найближчий кінотеатр чи, може, в спортивний комплекс «Тераспорт». Але ні там, ні там не було обладного укриття – ті самі великі підвали, ті ж ризики.
Чимдалі – тим страшніше було навіть ходити по хліб. За весь тиждень діти з дому ні разу не виходили. Син не вередував. Сприймав все, що відбувається, наче це якась гра. Найважче було всадити сина й доньку на довгий час у коридор, коли ми чули звуки обстрілів. Мене вразило, що коли син чув постріли – хапав малу та біг у безпечний куточок. «Відповідальний!» – думала про себе. Розваги в ці дні були дуже прості: ліпка з пластиліну, малювання. Але головне – діти якось відволікались.
«Пересидимо в бункері 3-4 дні, і нас евакуюють»
Телефонний зв’язок зник 2 березня – з усіма і безповоротно. До цього ще хоч якось, уривками, можна було до рідних додзвонитись. Усі мої близькі були в Маріуполі. І всі були дуже впертими – ніхто не захотів виїжджати з міста, коли ще можна було спробувати. А наш дідусь перший тиждень війни провів на роботі, – в трамвайно-тролейбусному управлінні.
Але ми не могли більше чекати. 2 березня о 10 ранку покинули наш дім. Із речей взяли документи, обмаль одягу і продуктів, – лише каші для маленької, вода, підгузки. Прямували в надійне, як тоді щиро здавалось нам, сховище-бункер від техногенних катастроф у підземеллі Азовсталі. Керівництво чоловіка запропонувало цей варіант для сімей працівників заводу для «короткострокового перебування». І, знову-таки – ми вірили, що йдемо туди на три-чотири дні. Ніхто не розраховував залишитись там на довгі місяці…
На завод нас привезли машиною – чоловік домовився. Бункер був досить глибоко – ми довгенько спускались сходами вниз.
Спали на лавах і ящиках з протигазами, вкривались куфайками
Це було велике сховище – приблизно, як три великі кімнати.
Спершу в нас було і освітлення, і вода – а в місті вже не було ніде. В нашому бункері було близько 20 людей. Деякі тут жили ще з 24 лютого. Після нашого приїзду люди ще прибували і прибували. Зрештою, нас зібралось в сховку понад 100 осіб. Звісно, на таку кількість людей приміщення не було розраховане. Ми зайняли місця в самому кінці бункера, ближче до виходу, – ми ж приїхали на кілька днів, розумієте?
Щоб зробити «ліжко», складали докупи лавки. Замість матраців стелили куфайки, вкривались теж ними. Коли людей ставало більше – лавок і куфайок вже не вистачало. Тож в якості лежаків ставили ящики з протигазами.
9-річний син одразу знайшов у бункерів нових друзів – діти швидко познайомились один із одним, бігали, грались. Тільки в перші дні ми відчули, що таке тиша без звуків пострілів. Було незвично навіть. І ми ще не знали, що дуже скоро вистріли повернуться, а їхнє звучання стане геть нестерпним і ні на що не схожим на все раніше почуте.
Зовсім поряд із нашим бункером розташувались українські військові. Ми навіть чули переміщення танків. Починаючи з 4 березня прильоти частішали, – це були «відповіді» з боку росіян. Ці «відповіді» були такі сильні, що все приміщення ходило ходуном, дрижало, наче желе.
Де ми знаходили заспокоєння? Ніде. Спокою ні в кого не було, всі на нервах були. Після кожного потужного вибуху ми аж «підскакували» на своїх місцях. 5 березня до нашого бункера переселили багато людей із сусіднього. Там сталось пряме влучання – але добре, що постраждалих не було.
Щоб добути воду, мусили йти під обстріли
У бункері ми встановили розподіл ролей: жінки готують, прибирають, а чоловіки приносять воду, солярку для генератора – світло дуже швидко «вибило», а води не стало. Зробили розклад чергувань. Прописали, хто, чим і коли займається. В бункері було двоє мам із маленькими дітьми – я і ще одна жінка, тож нас особливо не залучали до роботи.
Коли ми тільки опинились на Азовсталі, харчувались три рази в день – завжди був супчик, на сніданок і вечерю найчастіше – каша. Навіть солодощі та фрукти були в перші дні. Спершу використовували запаси провізії, про які потурбувався керівник цеху. Потім, коли в місті горіли магазини, наші воїни-хлопці забирали зі складів продукти та привозили все до нас.
Де брали воду? Чоловіки добували її в сусідніх цехах, дуже часто під обстрілами.
«Почекайте ще місяць. 80% Маріуполя зруйновано»
Військові до нас приходили один раз на 3-4 дні. Ми їх дуже чекали – наше єдине джерело інформації, наша надія на добрі звістки про евакуацію. Пам’ятаю, як всі їх запитували щоразу: «Ну коли ж все закінчиться?» Ще в перший тиждень перебування в бункері і я поставила одному з військових таке ж питання. Відповідь ошелешила: «Почекайте ще місяць». Руки опустились, у грудях закам’яніло. Адже навіть тиждень здавався нескінченно довгим, особливо коли з тобою дитина-дворічка. Ту фразу про місяць ми ще довго «перетравлювали».
У більшості людей, які були з нами в бункері заводу, в Маріуполі залишились рідні. Кожен намагався запитати військових про той район, де їхні родичі. Так дізнавались про лінії обстрілів, про страшні руйнації. Нам коли говорили «80% Маріуполя знищено» – ми навіть не вірили цьому, це неможливо було уявити. Адже коли ми полишали місто 2 березня, все ще було відносно цілим.
Як я й казала, про евакуацію навіть ніхто не заїкався. Українські військові казали: «Можна пробувати вибиратись власним ходом. Ми обстрілювати не будемо, звісно ж. Але за російських вояк не відповідаємо – тут все на ваш страх і ризик». І знаходились люди з нашого бункера, чиї машини були під заводом, – вони збирались і виїжджали. Не витримували. Чи змогли вони виїхати з міста? Чи живі вони зараз? Я не знаю… Були сім’ї з дітьми, які зривались і ризикували. Прості розрахунки: на початку нас було понад 100, а коли проводили «офіційну» евакуацію – нас залишилось 76 людей.
Їжа закінчувалась: спершу була каша двічі на день, потім – тільки суп
На початку квітня в нас помітно зменшилось їжі. Тож дорослі перейшли на дворазове харчування, а дітей продовжували годувати тричі на день. Дітям до обіду намагались давати маленький перекус – одне печивко. Ніяких консерв не було. Їли тільки кашу. А потім і кашу стали економити – робили тільки суп. Суп – це просто вода з крупою, – перлова, булгур чи вівсянка. До речі, вже зараз познайомились на заході України зі славетною «тьотьою Суп», яка готувала діткам супи і навіть імпровізовану піцу в одному з бункерів.
Дорослі терпіли відчуття голоду стоїчно. Але самопочуття, звісно, погіршилось. Люди стали більш замкнуті, було видно, що кожен десь глибоко у своїх переживаннях. Спілкувались із іншими мало, хіба що могли парочкою фраз перекинутись. Ходити бункером було важко – людей забагато. Тож єдиний шлях прогулянки – до туалету й назад. А в туалет виходили, коли менше стріляли. Щоб зовсім тихо то ні, – але старались виходити групками під «тихішу артилерію».
2-річна донька казала: «Все буде халасо»
Ніякого розкладу дня в нас у бункері не було. Мало хто орієнтувався в часі, навіть так вам скажу. Жили від прийому їжі до прийому їжі. Між сніданком та обідом вдень ще спали. Потім намагались «потоптатись-розім’ятись», далі вечеря, а рівно в 21-00 вимикали генератор.
Телефони ми могли підзаряджати від генератора. І це було спасіння. І не стільки для нас, а для дітей: вони хоч могли пограти в телефоні. Дітлахи придумували для себе різні ігри. Їх не потрібно було «розважати». Єдине – ми просили малечу сильно не галасувати, адже в бункері були й пенсіонери, й хворі люди.
Напевно, це діти нас більше підбадьорювали, аніж ми їх. Саме наші сини й доньки давали найбільше надії на те, що ми виберемося живими з Азовсталі. Навтіь моя 2-річна донька казала: «Мамочка, все буде халасо».
Згадую, що підгузків ми не набирали багато в бункер, і їх катастрофічно бракувало. Військові підносили ще спершу. А потім ми «розтягували» цю розкіш, як могли. Помитися можливості не було – ні дорослим, ні дітям. 2-річну дитину я умудрялась мити раз у 3-4 дні. Але повністю не купали, вода – на вагу золота. Наше спасіння – антисептик. Його було сті-і-ільки! Тканину змочували в антисептику, і протирали всі частини тіла. Таким був наш «душ» на всі два місяці.
«З квітня серйозно недоїдали. Донька просила перед сном яблучко і мандаринку»
Заспокоювали себе надією, щоб не збожеволіти. Я щодня повторювала про себе: «Ми звідси виберемось. Ми виберемось обов’язково. Наша головна місія – вийти звідси разом із дітьми живими та здоровими». Ці слова звучали в голові, як якась мантра, бо ти їх настільки часто повторюєш. Але водночас вони й тонізували. З чоловіком теж про цю нашу надію на визволення часто розмовляли. Але в голові було відчуття «каші» від багатотижневої невідомості. Починаєш нервуватись, а це ослаблює ще швидше і без того виснажений організм. І надія згасає. Та ми з чоловіком в такі моменти намагались підбадьорювати один одного. Коли бункер не так безжалісно обстрілювали – навіть намагались жартувати, шукали приводи для усмішок – знаєте, як кажуть – «Дурному не сумно й самому». Ось такого плану в нас були «смішинки».
Всім було важко – і дорослим, і дітям. З квітня діти почали серйозно недоїдати. Треба вже спати лягати, а вони кажуть мені: «Мамо, так їстоньки хочеться». До всякого можна звикнути, але не до такого. Доводилось просити дітей потерпіти. «Будь ласка, потерпи до ранку. Засинай, а щойно прокинешся – буде сніданок». Що цікаво, діти не плакали. Ми їх із самого початку налаштовували: «Ситуація така, що їжі може не вистачати. Все, що вам дають їсти, треба до крихти доїдати».
Діти «у війну» не грали. А ось «У магазин» – часто. Обожнювали малювати продукти – колу, піцу, фрукти – чого кому найбільше хотілось. Потім «продавали» свій товар. Донька перед сном дуже часто просила яблучко й мандаринку. Я їй обіцяла: «Ми як тільки звідси вийдемо – підемо до маркету і все-все купимо». А потім вона сама вже почала мені розповідати: «Мам, коли вийдемо, підемо в магазин. Купимо апельсини, мандарини, яблука». А син шалено мріяв про картоплю фрі та про мою домашню піцу.
«Або підемо із Азовсталі під кулями, або тут все закінчиться».
У другій половині квітня ситуація ще більше погіршилась. Нас почало «завалювати». Прильоти були небаченої сили. Завалило виходи. Будівля частково завалилась. Шансів вибратись було все менше. І з кожним днем наша велика надія згасала. Я вже так собі думала: «Ми або підемо із Азовсталі під кулями, або тут все закінчиться».
З’явилось нове заняття – ми щодня збирали свої рюкзаки. То щось додавали туди, то знову викладали. А потім все наново: «Та ми це не зможемо на собі донести!» Військові приходили, але вже нічого не приносили – їм тих сухпайків ледь самим вистачало. Офіційної евакуації не давали. Росія все не вірила, що на території заводу знаходяться цивільні. Вони чомусь втокмачили собі в голову, що там тільки військові. Нас на відео знімав Діма «Орест» і ці ролики публікував, щоб та сторона побачила: дійсно, тут є цивільні.
Я ніколи в житті не чула таких страшних звуків, як тут, на Азовсталі, коли на нас скидали з повітря надважкі 500-кілограмові бомби. Коли з літака обстрілювали – було враження, що будівля тріскається навпіл і зараз все це обрушиться. А коли Азовсталь накрило двома ракетами, запущеними з корабля, ми подумки прощались із життям. Був такий гуркіт і тріск… Я ні з чим його не зможу порівняти. Діти міцно-міцно затуляли долонями вушка.
30 квітня тридцять людей, так і не дочекавшись евакуації, покинули бункер і пішли кудись власним ходом. В той день було тихо. Ми теж «підірвались», чоловік взяв на руки малу, і вчотирьох пішли. Режиму тиші того дня ніхто офіційно не оголошував. Спершу дійшли до АПК №1 – тихо, не стріляють. Потім і до АПК №2 дійшли. Там зустріли військові наші: «Що ви, куди ви? Не можна, там все заміновано. Повертайтесь у бункер. І чекайте ще пару днів. Ми домовляємось». Але ми вже стільки разів чули цю фразу «домовляємось» протягом 2 місяців, що віри майже не було… Але через «мінне поле» з дитиною на руках не зважились піти. В той же вечір о 20-00 до нас прийшли наші хлопці: «У вас 10 хвилин на збори! Оголосили офіційну евакуацію. Повний режим тиші. Перші 25 людей – жінки й діти».
Встигли ті, в кого все було напоготові і в руках. Люди аж побігли до виходу. Але ми залишились до ранку, адже пообіцяли ще один етап. В голові аж просвітлішало: «Невже ми ВИБИРАЄМОСЬ?» Але і сумніви були теж. Росії довіряти не варто. Тож ми прислуховувались, – чи тихо там, поки вивозять наших?
Зранку почали вибиратись із напіврозбитого заводу. Щось десь відвалювалось, падало. Ці звуки ми сприймали болісно – як обстріли. Але ні, це так змучено кряхтів завод. Вийшли з бункера, трохи пройшли – і на нас вже чекав військовий автобус. Нас вивезли за територію заводу, а потім передали нас на російську територію. Там інший автобус повіз нас до селища, де ми проходили всією родиною фільтрацію. Роздягали й перевіряли татуювання, запитували про зв’язки з українськими військовими, СБУ. Дітей не чіпали.
Мене здивувало питання «їхнього»: «Чому ви не залишились у Маріуполі?» Я глянула на нього, напевно, найстрашнішим поглядом: «А ви Маріуполь бачили? Де мені там з дітьми залишатись?» Замовк, опустив очі і все на тому. Щось дійшло чи ні – не знаю, мені здається, до них ніколи й нічого «не дійде».
«Якщо нас уб’ють, ти береш сестру і йдеш далі»
Ми розмовляли з чоловіком, і розуміли: якщо нас не стане – наші діти нікому не будуть потрібні. Перед евакуацією пояснили старшому: «Якщо щось стається, якщо нас убивають – ти береш сестру і йдеш далі». Син заспокоював: «Все буде добре». Та під кінець другого місяця ставало важче й сину – бачила, як він сумує, плаче.
Та ми пройшли приниження фільтрацією і опинились всі разом в селі під Бердянськом – це теж була тимчасово окупована росією територія. Розмістили у школі, дали поїсти: печиво й плавлений сир, ізюм, трохи шоколаду. Ми переночували там, а зранку виїхали в Запоріжжя. Які були відчуття? Полегшення від того, що ми на землі, а не під землею. Ми помились вперше за два місяці, викинули всі свої смердючі речі з заводу. Нам дали нові речі, в які переодягалися і вперше за довгі-довгі тижні поїли доброї їжі. Смак не передати словами.
Але все було наче на автоматі. Напруга нікуди не зникла – в Запоріжжі теж була повітряна тривога. Тож ми не розслаблялись, ходили в укриття.
«Мами не стало. Батьки чоловіка живуть у напівзруйнованій квартирі»
Найперше, що зробили, опинившись у Запоріжжі – зателефонували рідним. Батьки чоловіка живі, живуть в нашій квартирі в Маріуполі. Хоча вона й напівзруйнована. – Стався приліт, і в спальні тепер немає стелі. Але як і більшість старших людей, вони не хочуть нікуди виїжджати.
Я дізналась, що моєї мами не стало. Ще на початку березня, як виявляється, коли ми тільки опинились в підземеллях заводу. Їй було 62. Чому померла – невідомо. Мені показували фотографії квартири, – прильоту не було. Але її знайшли там мертвою, – наскільки я можу здогадуватись, не витримало серце. Знаю тільки те, що її похоронили тільки в середині травня. Два місяці мама пролежала у квартирі. В моїй голові ці речі поки не вкладаються.
«Донька ще боїться звуків. На малюнках сина – вільна Україна, мир»
Коли вперше розслабились? Напевно, коли приїхали з родиною до Буковелю. Тут вперше відчули щось схоже на спокій. Хоча в перший день приїзду, коли почули тривогу, бігли в підземний паркінг. Знаєте, хто там був іще? Тільки люди з Азовсталі, як і ми – «бункерські наші люди». Місцевих жителів і переселенців не було. Ніхто не реагує, не ховається.
Наша маленька донечка адаптується поволі. Шум ремонту, гупання сприймає як обстріли: «Мама, там бабах, там бабах!» Каже, що не можна нікуди йти. Дуже слідкує за нашою безпекою. А ось син відчув смак свободи дуже швидко. На його малюнках – вільна Україна, мир.
Думок про повернення в Маріуполь додому в нас поки немає. Ми поки що живемо день за днем, не будуючи планів.
«Ми чекаємо на ЗСУ. Віримо, що прийдуть нас визволяти»: Щоденник учительки Ганни Бут з окупованого Мелітополя
Вчителька громадянської освіти Ганна Бут вже місяць живе в тимчасово окупованому Мелітополі. У місті закінчуються харчі, владу прибирають до рук колаборанти, локальним ЗМІ переламали хребет і змусили заговорити мовою смердючої пропаганди. Але пані Ганна, як і тисячі мелітопольців, щодня виходить протестувати на головну площу міста разом із донькою. Там людям стріляють по ногах і кидають у натовп світлошумові гранати. За синьо-жовті стрічки волочуть по асфальту до автозаку. Панні Ганна не боїться підійти до ворогів, щоб подивитись в очі й запитати про важливе. Як виглядає життя під гнітом «визволителів» зсередини? Записали відверті свідчення нескореної вчительки.
Окупанти в’їхали в Мелітополь уночі. Об 11-й ранку місто закрили на в’їзд
О 5:28 я не спала — сортувала фото учнів для проєкту. Почула сильне гахкання в стороні мелітопольського аеродрому. Та не надала цьому значення, ну мирний час же! Інтернет із новинами теж не відкривала. О 7-й ранку прийшла на роботу в училище і вже витирала дошку, щоб написати дату. Почула лемент на вулиці. Виходжу — діти вибігають із сумками з гуртожитку, кричать: «Війна». Одразу подзвонила доньці Крістіні в Запоріжжя. Вона примчала додому, і об 11-й ранку окупанти вже повністю закрили місто на в’їзд і виїзд.
У місто ворог пробрався вночі — цілі колони техніки, танки. Мелітополь — дуже «вигідне» місто для швидкої окупації. Якщо ви подивитеся на мапу, ми є таким собі коридорчиком по дорозі до Криму.
Мій хороший знайомий, старший лейтенант з АТО, якого я запрошувала на свої відкриті уроки, розповів, що в тероборони були суттєві проблеми з озброєнням. Добровольців — захисників міста було багато, а от не було чого видати їм на руки. Чому місто було настільки незахищене, ніхто не знає. Адже маємо і національну гвардію, і авіамістечко, і поліцію. Але 26 лютого всіх наших захисників, на жаль, вигнали з міста. Бої були, але все закінчилося швидко.
На Масляну в місті горів путін. Шкода, що опудало
28 лютого разом з невеликою групою людей ми зібралися біля пам’ятника Шевченку. Це ще не був мітинг у класичному розумінні, а зустріч на міжконфесійну молитву. Але ми всі розуміли: треба чинити моральний спротив загарбникам. Тож написали у Фейсбуці заклик до містян виходити на вулиці, не мовчати. З кожним днем наші голоси множились. Маленькі зібрання перетворились на великі мітинги. Наш із донькою синьо-жовтий стяг був найбільший, і нас завжди просили стати попереду колони.
На Масляну, 12 березня, на площу прийшла рекордна кількість людей — понад 5000. Замість «масничного опудала» ми палили опудало путіна. Шкода, що це тільки опудало.
На мітингу стріляли просто в людей
Рашисти стоять по всі чотири кутки нашої площі біля Будинку культури. Повісили там свій триколор, знявши український прапор, пошарпаний кулями. Машину для зняття й заміни прапора надав колаборант. Народ божеволів від цього, вирувала лють і зневага до зрадників.
Ми ходили з району в район і всі разом заявляли всьому світу: «Мелітополь — це Україна», «Чекаємо на ЗСУ», кричали «Героям слава» і «Мелітополь, вставай!» Повз нас проїжджали ворожі машини, іноді колоною. Ми волали щодуху: «О-ку-пан-ти!», дехто вигукував нецензурщину про путіна. Спершу рашисти ігнорували все це.
Але під час одного з наших виходів почали стріляти. Це було на відстані метрів десяти від мене. Стріляли спершу в повітря, а потім просто в натовп людей. Одного чоловіка поранили в ногу. Це через те, що люди підійшли надто близько.
Зустрічала багатьох своїх студентів і випускників, просила кожного: «Хлопці, обережно». Казала, щоб згортали прапор після закінчення мітингу, коли повертаються самі додому. Для загарбників ці наші два кольори — згірш червоної ганчірки для бика.
Жінки підходили до окупантів упритул і штовхали
Після викрадення мера Мелітополя Івана Федорова народне збурення зростало. Дійшло до того, що жінки безстрашно наближались до озброєних росіян і намагались їх злегка відштовхнути назад. Казали так: «Вы зачем пришли нас освобождать? Идите отсюда. Нам не надо освободителей. Мы свободная страна и живем нормально». Як тільки хтось з окупантів починав знімати автомат, всі розбігались.
Тих, хто аж надто ризикував собою в усних перепалках з ворогом, мелітопольці намагались швиденько відтягти назад.
І саме того дня нас розігнали вперше. Чисельність окупантів сягнула за тисячу — ох і багато їх навезли… Вони стали навпроти нас з автоматами і сказали, що дороги вперед немає. І примовляли, що це вони наш порятунок і в нас нарешті почнеться нормальне життя: «Цени будут атлічниє». Казали ще, що корупція та олігархи більше не повернуться.
«Ви в Донєцкє бомбілі наши дома. А тєпєрь ми ваши разбомбім»
15 березня на площі вже не можна було збиратись. Орків було стільки, що не злічити. Говорили з акцентом: «Ану абхадитє». За національністю ці «освободітєлі» точно не росіяни. Нас було п’ятеро жінок. Ми обійшли. Від побаченого заклякли на мить. Площа всипана загарбниками, наче маком. Форма в них різна — темно-зелена, чорна. Багато бойовиків з Донецька і Луганська. Вони нам самі про це розповіли. І сказали, що прийшли сюди, щоб «помститися за Донецьк і Луганськ». Поперед рашистів, які вишикувались у два ряди, до нас вийшли якісь жіночки —підставні акторки і завели свою пісню: «Ви — нацисти. Ви убівалі донєцкіх дітей. Ви бамбілі наши дома. А тепер ми ваши будем бамбіть».
Жінку-мітингарку волочили по асфальту й закинули в автозак
Я підійшла ближче до окупантів, хотіла подивитись їм в очі. І знаєте, вони їх ховають, опускають. Більшість — юні, віку моїх третьокурсників. Деякі навіть, як здалося, ніяковіють від слів наших жінок: «Ми ж тут мирно жили, навчались. У нас тут робота, сім’ї. Ми хочемо, щоб Мелітополь залишався в Україні». Відповідають вони одне й те саме, ніби завчене по методичці: «Ви восємь лет унічтажалі дєтєй луганскіх і данєцкіх». До речі, Мелітополь вони полюбляють називати «мухосранськом». Я й кажу: «Ну якщо це для вас таке погане місто — їдьте назад в росію». Вони: «Так, ето ви вот всьо прєкращайтє!» Часто погрожують жінкам: «Ви мнє сільно надоєлі. Ета паслєднєє прєдупрєждєніє».
Недалеко від площі є братське кладовище. Вирушили туди. Виявилось, рашистів і там багато — сотні, сотні! Одна з жінок, яка була з нами, вступила в перепалку з військовими. Вони її обзивають фашисткою, вона їм випалює у відповідь. Я вмовляла її, як могла: «Жіночко, спокійніше, ви ж бачите, вони озброєні до зубів». Не допомогло. Група рашистів нас оточила, хапанула за руки ту мініатюрну пані. Її волочили по асфальту. Нас відкинули вбік. Мені потрапили прикладом автомата по руці — розпухла моментально. Кинули її в автозак. У цей час моя донька почала задихатися — має проблеми із серцем. Дійшли до якоїсь стінки, стали там: «Дихай, дихай глибше, Крістіно. Ми з тобою разом нічого не могли вдіяти». — «Але ж я її тримала, мамо! Я не втримала її». — «Її не вб’ють. Ти маєш заспокоїтись заради себе».
Ледь заспокоїлись і пішли додому через парк. Але там був жах — окупанти кидали людям прямо під ноги світлошумові гранати. Декого силоміць запихали в автозаки. Як я дізналась пізніше — цих людей відвозили за 30 км від міста і просто висаджували з машини. Ці звуки вибухів гранат дуже лячні, коли ти в епіцентрі. Я ніколи не пила стільки корвалолу за один день. Одна із жінок підбирала з асфальту телефон, з якого рашист забрав сім-карту.
З учнями тримаємо зв’язок у месенджерах
У моїй навчальній групі 25 хлопців і одна дівчина. 23 хлопці зараз у Мелітополі, і про кожного знаю — як він і чим живе. Тримаємо зв’язок через месенджери. Пишу всім. Щоранку надсилаю посилання на всеукраїнську хвилину мовчання, щоб ніхто не забував полеглих за нашу свободу. Де ми читаємо новини? Тільки через VPN в інтернеті — радіо і телебачення в нас — російська пропаганда.
Щойно з’являється нова інфографіка про розстановки сил з офіційних джерел — одразу надсилаю вихованцям. А ще розробки уроків на теми, що будуть цікаві для них зараз. У нас немає інтернету по 2–3 дні поспіль, і якщо хтось чогось не подивився — не проблема. А ще в місті дуже часто лунають сирени повітряної тривоги, про повноцінне навчання поки не йдеться.
Бачила своїх учнів на мітингах. Просила бути обережними: «Любі мої діти! Патріотизм перед ворогом ви можете показувати, коли є чим захищатись». Наша розмова завершується завжди однаково: «Все буде Україна».
Два слова про мій клас. Кожен його сантиметр — про патріотизм і любов до України. Там багато грамот від «Азову», «Айдару», від 128-ої Закарпатської бригади. Я нічого не збираюсь знищувати, хоча місцева депутатка дзвонила із закликом: «Все треба спалити». Бо можуть «вийти на вас і допитувати». І рекомендувала «закрити» мені Фейсбук-сторінку. Чи я боюсь? Ні. Роблю свою справу, допомагаю своїй країні, в якій кожний куточок вважаю святим.
Може початися голод. Віримо, ЗСУ визволять нас
За місяць війни ні грама борошна, ні ліків — ніхто нічого не може нам сюди передати. Продукти закінчуються. Ми в повній окупації. У магазинах все розібрали миттєво — купити нічого не встигли. 25 лютого жоден банкомат вже не працював. Якби не моя інтернатівська звичка до запасливості — не знаю, чи було б що їсти сьогодні.
Гроші, які мені пропонують добрі знайомі пересилати на картку, я не можу використати — зняти їх неможливо. Ціни завищені чи не вдвічі порівняно з відносно спокійними регіонами. Гречка — від 140 грн за кілограм, як і цукор. Але якщо ми й далі будемо в окупації і до нас нічого не завозитимуть, боюся, почнеться голод і гуманітарна катастрофа.
Ситуація з мітингами зайшла в глухий кут. Окупанти всюди, розганяють у момент. Нам залишився тільки збір на молитву. Та й те, якщо на тобі буде щось з української символіки (синьо-жовта сумка, стрічка), тебе запросто запхнуть до автозаку, бо ти — «фашист». Тож просто ходимо на міжконфесійну молитву на площу, до українського розірваного прапора. Нас 20–30 осіб. Продовжую там черпати силу. Мелітопольців-патріотів — багато тисяч. Ми чекаємо на ЗСУ. Ми віримо, що наші воїни прийдуть нас визволяти.
Питання ребром
Як ставився Схід до всього українського від початку Незалежності?
У 10-му класі мене, сироту-відмінницю, привезли із Західної України до Луганська. Надворі 1990 рік. Із першого ж дня я чула від місцевих, що ми — «недолюди», бо не вміємо говорити російською. У голову прилітала м’ясна підлива, а зранку виривала цілі пасма волосся, в яке наліпили серед ночі жуйок. Втеча була єдиним бажанням. І ми таки втекли разом із шістьма дівчатами. Благали водіїв, щоб нас підвозили на автобусах, ховаючи на задніх сидіннях. Потрапивши до Іванівки Херсонської області, я почала навчатися на трактористку. Звідки було стільки ненависті у жителів Сходу до всього українського? Про те ще Стус писав у листі до Андрія Малишка у 1962 році:
«…Зараз я читаю українську мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька українських шкіл… У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. «…» На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної».
Я не заперечую, що на Сході України є проукраїнські сили, але їх КАТАСТРОФІЧНО МАЛО. У нашому регіоні для багатьох війна була просто «вигадкою» протягом останніх восьми років. Мені доводилося пояснювати, чому це ми, волонтери, плетемо маскувальні сітки й передаємо в АТО. Дуже багато людей тут у кращому випадку байдуже ставилися до мови, всього українського. А часто й агресивно, вороже, з огидою. Та з початком війни все те, що раніше було болючим прищем, перетворилось у величезний гнійний нарив. Звідси — колаборанти й державні зрадники.
Як їм вдалося вижити: Історія виховательки і 30 дітей із блокадного Чернігова
«Діти, як і я, вірять: ще місяць — і війна закінчиться. Повернемось у Чернігів, хай навіть у руїни. Все відбудуємо». Вихователька Наталія Песоцька провела 19 днів у пеклі під обстрілами разом із 30 дітьми. Спершу — у підвалі, потім — у келіях старовинного собору. Вивезти всіх вихованців із блокадного міста на захід України жінці вдалося дивом. Найменшому вихованцю — 3,5 роки, найстаршому — 16. А ще разом із пані Наталею весь цей час були двоє власних малих дітей. «Освіторія» поспілкувалася з вихователькою-героїнею та розповідає її історію з перших вуст.
Коли мене називають «героїнею», не особливо це сприймаю, завжди кажу: «Забагато честі». Для мене більші герої — всі, хто залишається в блокадних містах. Усі люди, яким виїхати із Чернігова не вдалося. І коли ми говоримо з вами зараз, вони сидять без води, світла, страждають від голоду.
Мене запитують: «Як вдалося вирватися з міста, де навіть не було гуманітарних коридорів?». Відповіді не маю. Я просто жінка і мати, яка залишилася з 32 дітьми, і двоє з них — мої. Після пережитого й вихованці вже «мої діти», а я для них — як мама. У Чернігівському реабілітаційному центрі я пропрацювала 24 роки і по-іншому зробити не могла — залишити когось чи, навпаки, залишитись і не знати, чи прокинемось наступного ранку.
Ми живі не тільки завдяки мені. Без підтримки колег, волонтерів і тероборони нічого не було б
Перші 7 днів ми з дітьми ховались у підвалі, наступні 12 — у Троїцько-Іллінській церкві. Діти не ставили запитань про те, що відбувається — вони все бачили на власні очі. Життя і до цього випробування не було до них ласкаве — зростали в неблагополучних сім’ях, бачили багато горя. Вони не за віком дорослі. Мій 10-річний вихованець розмірковує так, як я у свої 45: «Як путін міг напасти на нас, якщо в нас немає зброї? Чому він стріляє по дітях?» А коли я його запитала: «Як думаєш, коли закінчиться війна?», то сказав: «Коли путіна вб’ють».
Під час першої хвилі звірячих бомбардувань Харкова ми забігли з дітьми в підвал нашого центру. Звичайний, непристосований підвал з одним виходом, забитий мішками буряків і картоплі. Непокоїло те, що низько над нашими головами висіли каналізаційні труби, обмотані скловатою. Я найбільше переживала, що ті труби на нас впадуть, якщо буде влучання. Тому просила діточок під час обстрілів тісно-тісно притискатись один до одного біля однієї відносно безпечної стіни, де нас не привалить трубами. «Бо якщо привалить — просто не врятуємось» — ось такі думки весь час роїлись у голові.
На сьомий день переховувань у нашу будівлю все-таки влучив снаряд. Ми сиділи з іншого боку від місця влучання. Спершу кричали від відчаю. Від гуркоту заклало вуха. Єдине, що я могла — дуже голосно викрикувати слова молитви. Вже зараз розумію, це був мій спосіб хоч якось виплеснути емоції страху й відчаю. Пам’ятаю, як діти голосно кричали від страху й розпачу. Я запропонувала повторювати за мною молитовні слова. Це хоч трохи їх відволікало. Час зупинився і все переплуталось у голові.
Сорок хвилин ми не розуміли — нам далі дадуть жити?
А потім все вщухло. До нас прибігли рятувальники з криками: «Тут є хто живий?! Є хто живий?» Вони думали, що нас завалило в підвалі. Казали, що в таких ситуаціях є висока імовірність загинути. Але всі ми були живі. Після того дня в будинок влучали ще і ще.
Ми почали шукати новий прихисток. Новим домом на наступні 12 днів стала старовинна чернігівська церква, побудована ще в XII столітті. Дали там кімнатку в духовному училищі. Якимось дивом на 16 квадратних метрах нас вмістилось три десятки осіб.
Коли о 18:00 починалась комендантська година, ми зачиняли наглухо всі двері. Вмощувалися на матрацах на підлозі, а хто — на двоповерхових ліжках, яких там було п’ять. Не можна було світити ні ліхтарями, ні мобільними. І я розказувала дітям казки — які тільки могла пригадати. Говорила по три години без упину, що аж язик починав заплітатись. Звісно, і між собою дітки спілкувались. Я просила розповідати кожного про свої родини (у кого були), згадувати якісь маленькі приємні речі. Але які то розповіді? У багатьох батьки пили… Веселих розповідей дитячих, мабуть, і не було. Сумні життєві історії в ще гіркіший час.
На третій день у церкві зникло світло, вода й опалення
І якщо без світла й тепла ще можна якось бути, то без води — ніяк. Зі мною було п’ятеро зовсім маленьких діточок, найменшому — 3,5 рочки, і гігієна напряму залежала від наявності води. Вологих серветок була всього пачка, і вона за пару днів скінчилась. Нарешті добрі люди нам доставили водичку — дві баклажки по 6 літрів. Я подумки розподіляла дорогоцінну рідину: що — на пиття, що — на миття рук, а що — на підмивання меншеньким. У нас почалась антисанітарія — туалети не працювали.
Якимось дивом на 16 квадратних метрах нас вмістилось три десятки осіб
Щоб сходити в туалет, домовлялися з дітьми про графік. Виходили гуртом на вулицю, і треба пробігти метрів 100 від приміщення до вуличного туалету. Іноді діти біжать назад, а я заклякаю, бо дивлюсь у небо — а звідти осколки летять… Кричу: «Швидше біжіть! Пригніться! Голову накрийте руками».
Коли переховувались у церкві, ходили з молитвами за підтримкою до чудотворних ікон і мощів святителів Феодосія і Філарета та преподобного Лаврентія. Щодня розповідала діткам про їхнє життя, переповідала старовинні легенди цього місця. Їх це настільки захопило, що попросили відвести їх до священика на сповідь — для багатьох вона стала першою в житті. Через день після сповіді нас змогли евакуювати. Перед виїздом батюшка всіх нас причастив і благословив у дорогу.
Що стало найважчим за ці 17 днів?
Бути кожну хвилину в напрузі. Намагатися приділити увагу кожному, не пропустити щось важливе. Тридцять дітей із тобою під одним дахом 24/7, і щодня кожній дитинці щось своє потрібно. Кожен зі своїми бажаннями й турботами підходить, і треба дати всім добре слово чи поміч. «А я загубив…», «А я взуття не знайду…», «А що мені робити…» Ти — нянечка, порадник, матуся. Усе, що у вас є — це ви самі. Усі речі, які у вас є — на підлозі. Ми простуджувалися, але хворіли не сильно. Було важко не фізично в більшій мірі, а саме морально. Читання молитовника допомагало вгамувати цю напругу.
Старші діти мені допомагали вправлятись із меншенькими. Дівчата гляділи за найменшими, хлопці носили все, що треба — тільки поклич. Найменшим було найважче.
Ти — нянечка, порадник, матуся. Усе, що у вас є — це ви самі
У церкві нас із дітьми годували двічі на день: вранці в 10:30 та в 14:30. І це чудо, що в нас взагалі була їжа. Давали макарони, крупи. Я розумію, що підліткам цього було недостатньо, але всі терпіли й не жалілись. А до того, як в нас не стало води й світла в церкві, волонтери про нас піклувались, як рідні: приносили макарони варені відрами, ковбасу, сосиски, печиво і яблука. І наш директор підвозив на машині їжу в каструльках. А бувало й таке, що самі картоплю на обід під кулями доносили в сховок.
Одного дня приїхали хлопці з територіальної оборони: «Маєте 15 хвилин. Збирайтесь і виїжджаємо». Дали нам два шкільних автобуси на евакуацію.
Дорога з Чернігова до Києва була важка й довга
Добирались більш ніж 9 годин. Їхали бездоріжжям — ліси, яри, болота. Зупинка була один раз на туалет. Та навіть на цих об’їзних шляхах ми побачили стільки жахів… Поля горіли й диміли, нерозірвані снаряди стирчали із землі. Досі перед очима ті велетенські хвости від ракет, «скелети» спаленої техніки — хто зна, нашої чи ворожої. У лісосмугах бачили танки, ракетні установки. Було страшно — слова не передадуть. Але знаєте, що є чудо? Ми доїхали, не почувши жодного вибуху й пострілу. Сіли на перший же потяг: Київ — Івано-Франківськ. Зараз ми в безпечних, тихих Карпатах.
Малі щодня зі страхом в очах допитуються, що буде, якщо і тут почнуться обстріли: «Нас ще кудись перевозитимуть?» — «Тільки якщо війна дійде сюди. Тоді нас всіх евакуюють і все буде добре». Говоримо з дітьми про те, як важливо знати порядок дій під час надзвичайної ситуації і не боятись, а одразу діяти.
Ми досі здригаємось від гучних звуків. Живемо в горах, і тут зараз сильні вітри. Підвіконня створює гул, за звуком схожий на політ літаків-бомбардувальників. Коли я ще не зрозуміла, що це підвіконня — волосся ввечері встало дибки. Я була готова бігти по кімнатах і підіймати дітей. Але спершу вийшла на подвір’я подивитись, де ж цей літак? І зрозуміла: на щастя, цей звук видає підвіконня.
За цей місяць ми поріднились. Діти мені щодня дякують, і знаєте як? Біжать на зустріч обійматись та просто звалюють з ніг! Коли б я не прокинулась рано — перш за все, біжать в обійми. Усіх треба по голівці погладити, хочуть і просять дотику. Мої двоє діток навіть трохи ревнують. А я їм кажу: «Не ображайтеся. У вас же є мама. А в цих діток нема»…
Вихованиця Мирослава запитує мене щодня: «Наталя Іванівна, ми ж повернемося додому, до нашого Центру? Коли?» — «Повернемось, лиш треба час. Закінчиться війна, і ми все відбудуємо». Половина Центру зараз зруйнована. І мій дім теж, у нього влучила ракета. Незважаючи навіть на це, ми всі хочемо назад. Нас неймовірно тепло приймають у Карпатах! Та ви ж знаєте, як добре не було б у гостях — рідна земля кличе до себе.
Діти, як і я, вірять: ще місяць — і війна закінчиться. Вони маленькі патріоти своєї країни. Такої сили волі й духу до випробувань українці, здається, самі від себе не очікували. А ми ось які. Нас не залякати, не скорити. Наша сила — у незламності. У Чернігів повернемось. Хай там навіть будуть руїни. Будемо відбудовуватись — хто ж це зробить, як не ми?
