В. Бєлий: коли відбудуться актуальні реформи школи?
Чи будуть готові батьки й діти після повернення з Європи миритися з авторитарною школою?
Автор: Володимир Бєлий, ексзаступник директора з НВР, фізико-технічний ліцей м. Херсона.
Перемога – це про подолання відсталості та архетипу жертви.
Навіть картопля на таких землях, як українські, про це волає!
Неякісна організація справи – це коли ігноруються природні особливості поведінки працівників.
У Польщі та Єгипті гарним способом організоване вирощування, наприклад, картоплі з ціною у двічі нижчою, ніж у нас, дає тамтешнім працівникам у рази вищі заробітки, ніж мають українці.
Аналогічно і в освіті: ігнорування вікових особливостей здобувачів освіти (учні, студенти, аспіранти) в організації державної освітньої мережі дають за великого обсягу зусиль майже «пшиковий» результат у масовому вимірі.
Воно, звісно, і «козі зрозуміло», що у державній системі освіти має бути єдиний освітній комплекс – від дитсадка до університету,… але ж!… Не гібридний комплекс з початкової, гімназійної та ліцейської освіти під одним дахом з єдиним педколективом на чолі з одним директором в одному закладі!
Це якраз є першим виявом неякісно організованої державної справи.
Адже ігноруються природні відмінності у поведінці не лише учнів, а й учителів, які, наприклад, перший урок проводять у 5-му класі, другий в 11-му, а четвертий у 7-му.
Ефективно врахувати вікові особливості в таких умовах у масовому вимірі можна лише формально і аж ніяк не реально.
Скільки ще Україні мучитися, як на землі, так і в навчальних приміщеннях від того, що наші «кози» держуправління ніяк не візьмуться за те, за що гроші отримують – наважаться на проведення давно очевидних за змістом і актуальних за часом реформ?
У поточному житті противники нового завжди є сильнішими від модераторів змін.
Тому-то й потрібні урядові та політичні сили, бо тільки за умови використання загальних державних потужностей можна здолати опір популістів та вигодонабувачів від суперексплуатації старого народного базису. Чому тяжка праця на землі поодиноких селян є одним з прямих свідчень. І не лише з картоплею, а й з тими свинями чи коровами, козами тощо.
У нашій освіті досі маємо те ж саме: викид вітальної енергії учнів та педагогів на боротьбу з «піною», що вирує довкола пострадянських гібридних закладів.
Невже й після перемоги у війні наші українські учні замість спокійно та передчуттям цікавого нового життєво цінного досвіду розходитися у природно відповідний момент по нових для них, по-сучасному справжніх гімназіях та ліцеях, чекатимуть на вердикт управління освіти, де їм вкажуть, у якій школі будуть 10-ті класи, і вона називатиметься «ліцей», а якій – «зась»?
Невже мільйони батьків та учнів, які у статусі тимчасових біженців наживо пізнали новий для себе формат сучасного світу освіт, повернувшись додому, будуть готові й далі миритися з її авторитарно-військовою моделлю, в основі якої не демократична атмосфера інституційних (державо, агов!) процедур партнерства, а накази від «першої» особи?
