facebook

Примусова освіта, або “Так хочуть батьки”

Примусова освіта, або “Так хочуть батьки”

Попри великий вибір професій, молодь не завжди здобуває ту освіту, про яку мріє. Часто причиною цього стають бажання батьків.

До чого призводить таке втілення нереалізованих батьківській мрій і як примусова освіта відбивається на дітях – з’ясовував “Галицький кореспондент”.

Коли медик ненавидить медицину

Франківка Анна Януш з 12 років мріяла стати акторкою. Але як тільки вона натякала про це своїм батькам, завжди чула від них: “Що це ти собі придумала? То треба купу грошей, багато зв’язків, це неможливо!”

У мами були інші плани на освіту доньки. Жінка мріяла, щоб та стала медиком. З дитинства маленька Аня чула: “Ти не боїшся жаб – будеш лікарем”.

“Як це пов’язано, не знаю, але мене так готували до того, що я буду медиком. Після 9-го класу я пішла у коледж вчитися на медсестру, це було теж бажання мами. Вона казала: “Ти ЗНО не складеш, тобі того не треба”. Зрештою я закінчила той медичний коледж. Мама хотіла, щоб я продовжила навчання в університеті, але я не пішла поступати”, – пригадує франківка.

Два з половиною роки дівчина працювала медсестрою у поліклініці, потім ще три – у школі. Вона намагалася себе переконати, що це її робота і згодом вона полюбить медицину. Але чим більше вона працювала, тим більше розуміла: у неї просто якась відраза до цієї професії.

“Коли медик ненавидить медицину, то починає недолюблювати людей, і це якось геть сумно. Тоді я зрозуміла, що треба кидати це все”, – зізнається Аня.

Ще працюючи в медичній сфері, Аня намагалася бути ближчою до омріяної діяльності. У 19 років вона потрапила на зйомки на телеканалі «СТБ» і зрозуміла – це їй необхідне. Щоб хоч трохи бути ближчою до мистецтва, дівчина пішла на вокал та почала навчатися грі на різних музичних інструментах. Два роки ходила до театральної студії, потім – на заняття у документальний театр.

“Я вмію гранти на укулеле, гітарі, джембе, фортепіано. Маю дві флейти: блок- та панфлейту. Я розуміла, що це мене до чогось веде”, – каже Анна.

У своїх 23 вона прийняла рішення вступити в Інститут мистецтв Прикарпатського університету. Рік готувалася і була впевнена у своїх силах. Дівчина переконує, якби не вдалося вступити, то медицину залишила б все одно, адже для неї ця робота стала морально важкою.

Зараз 26-літня франківка завершує навчатися акторському ремеслу. Її мама дізналася про зміну професійної орієнтації доньки уже “за фактом”: Анна написала про це допис у соцмережі. Його прочитали родичі, а рівно через сім хвилин про її рішення дізналася мама.

“Тоді вона зі мною два місяці не спілкувалася, потім її трошки попустило. Я до останнього ховала документи. Мама й досі не змирилася з цим. Вона не розуміє, навіщо мені це. На жодній виставі, літературному чи творчому вечорі вона не була. Зараз вона уже, мабуть, звикла, а раніше надіялася, що мені за місяць-два набридне і я заберу документи. Тепер хоч і не підтримує, та сприймає як факт”, – каже Аня.

Чтайте також:  Відпустка у педагогічних працівників під час воєнного стану та сума матеріальної допомоги

“Вдячна мамі, що наполягала”

21-річна прикарпатка Маргарита Боднар пригадує, що коли вона навчалася в шостому класі, мама запропонувала піти у школу програмування. Дівчинку це зовсім не цікавило, але відмовляти мамі не хотілося, щоб не розчаровувати.

“Я не мала нахилу до математичних дисциплін, думала, що там доведеться вчити тригонометричні функції і теорему Вієта. Але, як виявилося, математики там зовсім не було”, – каже прикарпатка.

На перше пробне заняття прийшло близько 10 дітей, молодших за Маргариту. Викладачів дівчинці було цікаво слухати, але бентежило, що ці курси – після школи, тож вільного часу в неї зовсім не залишиться. Коли пройшов перший урок, мама запитала, чи їй сподобалося. Школярка зізналася, що вона не хоче туди ходити. І у відповідь на переконливі слова матері, що в майбутньому це їй знадобиться, просто розплакалася.

“Мама не кричала, а спокійним голосом пояснювала важливість цих навиків у житті. А я її ніби не чула. Думала тільки про те, що хочу додому, і плакала. У той день я зрозуміла, що мама вміє переконувати – ми повернулися і записалися на курси. Перші дні мені було ніяково, бо діти були молодші за мене, я майже ні з ким не спілкувалася”, – пригадує Маргарита.

Йшов час, школярка влилася в колектив і провчилася усі чотири роки. Тепер вона з впевненістю говорить, що це було їй потрібно: вона навчилася створювати сайти, а головне – подолала свою сором’язливість.

“Я вдячна мамі, що вона все ж наполягала на своєму. Навчитися спілкуватися, переступити через себе, самій підійти і познайомитися, запитати чи уточнити те, що не розумію, – це для мене було важливо. Хоча я прийшла у цю школу із сльозами, але вийшла з усмішкою й дипломом програміста. Я тепер не працюю у цій сфері, але саме ця професія принесла мені перший заробіток. Коли ж я вступала в університет, то мама не заперечувала, прийняла мій вибір”, – каже прикарпатка.

Бути чесним і не марнувати час

Вступ до вишу – це початок дорослого життя. Саме на цьому етапі треба зробити вибір, який впливатиме на подальшу долю.

Докторка філологічних наук, професорка кафедри педагогіки початкової освіти педагогічного факультету ПНУ імені В. Стефаника Ольга Деркачова каже, що примусова освіта загрожує психічному здоров’ю студентів, адже вони перебувають під постійним тиском.

“Роблять те, що не хочуть, те, що ненавидять, бо так треба. А далі робота, яку ненавидиш, життя, в якому почуваєшся некомфортно, бо розумієш, що якесь воно не твоє”, – каже професорка.

За її словами, діти на небажаній спеціальності вчаться неохоче або й не вчаться взагалі, просто відраховують дні до вихідних, до канікул, до завершення навчання. Таких примусових студентів, каже викладачка, найперше видають очі – у погляді немає живого інтересу. А потім – пропуски пар без поважних причин, низькі оцінки і небажання навіть спробувати вчитись.

Чтайте також:  Вийшов додаток, де можна вивчити маловідомі українські слова

“Щодня вони мусять робити те, до чого серце не лежить. І викладач тут безсилий. Бо не можна навчити того, хто тебе не чує і не робить навіть пів кроку тобі назустріч. У студента, якому цікаво, очі горять, він хоче знати ще і ще. Ті, хто не має інтересу, навіть не припускають, що ця спеціальність стане цікавою і корисною”, – говорить Ольга Деркачова.

Професорка розповідає, що такі студенти інколи залишають навчання. Хтось іде сам, когось відраховують за неуспішність. Були такі, що просто залишали університет, бо у принципі не хотіли вищої освіти, а були такі, що переводилися на іншу спеціальність.

“За час мого викладання було різне: казали, що не хочуть вчитися взагалі, що нецікава саме ця спеціальність, що батьки запхали, то нехай і вчаться. Або ж просто зникають на початку семестру і з’являються лише на сесію, яку не складають. І це є трагедією не для студента, а для батьків, які забувають, що їхні бажання і бажання їхньої дитини – це зовсім різне. Я викладаю на педагогічному факультеті, а туди більшість іде таки з любові до майбутньої професії”, – розповідає викладачка.

Студенти часом і самі зізнаються, що вчаться на небажаній спеціальності. Ольга Деркачова переконана, що краще бути чесним із собою і не марнувати час на те, що не подобається.

“Молодці, що зізнаються. Щоправда, було таке, що дитина вступала на омріяну спеціальність, а потім зрозуміла, що помилилася. Нічого, буває. Кожен має право на помилку. І кожен має право шукати те, що йому до душі”, – стверджує професорка.

Невиправдана жертва

Психологиня Роксолана Бадулін говорить, що коли дитина реалізовує батьківські мрії, то проживає їхнє життя і не отримує задоволення, а лише вигорає. Вона переконує: неможливо все своє життя присвятити комусь, це невиправдана жертва.

“Дитина може себе змусити, мотивувати – все залежить від характеру. Українці дуже люблять говорити: «Така моя доля», «Мої батьки такого не мали, то я це зроблю». Рано чи пізно батьки помирають, а тоді дитина залишається сама. Та ще й без жаги до життя, бо не має того, про що мріє”, – каже психологиня.

За її словами, батьки перекладають свої нереалізовані мрії на дітей свідомо. Це відбувається у тих випадках, коли люди не мали можливості навчатися, вимушено пішли на роботу і зароблені кошти вкладають у дітей. Хочуть, щоб вони здобували таку освіту, яка приносить дохід.

“Вони думають, що саме це зробить дитину щасливою. Але таке буває рідко. Існує ще й підсвідомий момент, коли підліток бачить внутрішні нездійснені бажання своїх батьків і починає втілювати їх. Тут також може бути конфлікт, бо батьки повертаються у свою юність і через страх не дають це зробити своїй дитині”, – зауважує Роксолана Бадулін.

За словами фахівця, дитина починає себе картати, якщо мрію батьків втілити не вдається, адже на неї покладали велику надію. Це може призвести до клінічної депресії, бо у 45, 50 чи 60 років людина усвідомлює, що у неї так і не було свого життя, а життя вже майже минуло.

Чтайте також:  Як вчителю законно “отримати” 56 днів основної щорічної відпустки у воєнний період

Психологиня говорить, що навіть сьогодні ця проблема є актуальною, а причина – батьки просто не чують своїх дітей. На це впливає і те, як виховували самих батьків, і рівень їхнього розвитку. Якщо люди займаються своїм саморозвитком, розуміють, що у них є ще не всі виконані амбіції та плани, вони дають можливість дітям діяти вільно. Чим більше батькам вдалося втілити у життя, тим більше вони дозволяють дітям.

“Ми живемо у сімейній системі. Навіть у Біблії сказано, що потрібно знати свої покоління. Щонайменше до сьомого коліна, у найкращому випадку – до дванадцятого. Це історія роду. Дещо передається словами, а інше – підсвідомо. І люди не розуміють, чому відбувається так, а не інакше. А згодом виявляється, що давні родичі мали нездійснену мрію і притлумили її. І всі наступні покоління мають таку проблему. Ба більше, вони навіть усвідомлено не можуть сказати, що мріють про це”, – розповідає фахівець.

Роксолана Бадулін каже, що у вихованні існує сценарій батьків і антисценарій «Не роблю так, як зробили мої». І один, і другий варіант не є правильним, оскільки це крайнощі.

“Має бути індивідуальний сценарій. Кожна людина – особистість. На неї впливає, де вона народилася, хто її батьки, яка у неї ментальність та яким є її оточення. І саме це її формує. Підліток, який обирає собі професію, не має впадати у крайнощі, а повинен слухати себе”, – стверджує фахівець.

Психологиня наголошує, що не варто залишати дітей наодинці, коли перед ними відкривається великий світ можливостей. З огляду на свій життєвий досвід, варто акуратно давати поради, але не нав’язувати. Щоб коректно допомогти, потрібно говорити зі своїми дітьми ще від народження.

“Варто забути фразу: «Підростеш, і будемо з тобою говорити». Бо цей час не настане ніколи. Діти для своїх батьків завжди будуть маленькими”, – акцентує фахівець.

Психологиня наголошує: людина, яка притлумлює свої прагнення та бажання, так і буде протягом життя принижувати себе та свої можливості. Діти, які реалізовують мрії батьків, не мають сили волі, слабодухі й обмежені у мріях. Вони перебувають у рамках, в які їх загнали власні батьки. Вони не довіряють нікому та є розчарованими, бо їхні бажання знівелювали. Їм затикають рота, бо «я знаю краще».

“Тоді дитина обирає позицію жертви і такі ж стосунки буде будувати у своїй майбутній сім’ї. Зустрічаю часто у практиці, що люди взагалі не вміють мріяти. Ставлю людям завдання написати сто своїх мрій. Але більше 17 пунктів у них не набирається. «Я не знаю, чого хочу». І це дорослі жінки! Здавалося б, мрій! І зазвичай пишуть просто побутові потреби: квартира, машина. А вміти мріяти – це дуже важливо!” – закликає Роксолана Бадулін.

Ірина Куйбіда

Джерело.


Повернутись вверх