«Без довірливих стосунків між учителем і учнями шкільна система не працюватиме», — Гордон Ньюфелд
Із кожним роком викладати стає дедалі важче. У чому проблема? У школі, навчальній програмі чи, можливо, професійній підготовці педагогів? Видатний канадський психолог Гордон Ньюфелд вважає: у жодному з переліченого вище. У своєму виступі у Казахстані він доводить, що сучасна школа страждає від браку прив’язаності учнів до своїх учителів.
Що таке добробут дитини?
На думку пана Ньюфелда, добробут дитини визначається тим, наскільки вона зріла. Ця зрілість передбачає:
Самодостатність
У самодостатньої дитини хороший характер, цивілізована поведінка та високий емоційний інтелект. Вона уважна до ширшого контексту подій і може вирішувати проблеми самотужки.
Адаптивність
Якщо дитина адаптивна, вона може навчатися на помилках, швидко відновлюватися після психологічних травм і підлаштовуватися до нових середовищ.
Соціальність
Соціальна дитина може залишатися собою навіть у середовищі друзів. Вона рідко нудьгує, має повно допитливості та не боїться брати на себе відповідальність.
Усі ці риси не залежать від рейтингу школи чи навчальної програми. Вони беруть свій початок із прив’язаності до батьків або вчителів.
Що потрібно, щоб дитина реалізувала свій потенціал?
Щоб навчання було корисним, учень або учениця мають приходити до школи з:
- допитливістю та почуттям особистісної свободи;
- здатністю навчатися на помилках;
- здатністю давати собі раду у середовищі непевності.
На жаль, у сучасному світі дедалі менше школярів мають такі характеристики. Через це викладати стає складніше. Навіть попри те, що навчальні програми стають якіснішими, а підготовка педагогів — потужнішою. Існує три причини, чому так трапляється.
По-перше, дітям може бракувати відпочинку у середовищі людей, до яких вони прив’язані.
Наприклад, діти можуть не відчувати прив’язаності до своїх учителів, які хочуть їх лише чогось навчити. У такому разі, вони не мають кому справді звіритися поза уроками. Через це вони можуть почуватися самотніми та неособливими. Дітям необхідні «люди-відповіді».
По-друге, вони можуть бути нездатними відчувати тонкі емоції.
Почуття — не лише позитивні, але й негативні — це розкіш у сучасному світі. Якщо дитина здатна відчувати сум і переживати внутрішній конфлікт, значить, вона нормально дорослішає. Почуття найкраще проявляються тоді, коли в кінці дня або тижня їх можна розділити з близькими.
Проте, на жаль, сьогодні для багатьох дітей немає цього «кінця дня» або «кінця тижня». Тож зрештою у них немає кому звіритися. Почуття, якими не поділилися, травмують. Вони стають болісними для дітей, тому мозок починає їх блокувати. Як наслідок, у якийсь момент багато почуттів просто зникають. Це може призводити до проблем із тривожністю, депресією, наркотиками.
Почуття, які дитячий мозок швидше за все блокує:
- почуття сором’язливості, зокрема здатність шарітися;
- почуття наповненості (що тебе люблять, цінують, що з тобою приємно бути разом);
- почуття спустошеності (що ти когось потребуєш, за кимось сумуєш, що тобі самотньо без когось);
- почуття турботи (емпатія, співчуття, стурбованість);
- почуття стривоженості (страх, знервованість, недобре передчуття).
По-третє, їм може не вистачати справжньої гри.
Здатність гратися — один із показників того, що з емоційним і психічним здоров’ям усе гаразд. Коли вчені вивчали депресію, то виявили, що вона — це діаметральна протилежність грайливості. Погляньмо навіть на кота, який захворів або травмувався. Щойно йому стає краще, він починає гратися. Це універсальне правило для всіх ссавців.
Справжня гра — не віртуальна та не спортивна. Вона відбувається наживо та не визначає «переможців» і «лузерів».
Чому дітям треба бути прив’язаними до своїх вчителів?
Щоб позбутися власної сором’язливості.
Раніше вважалося, що сором’язливість — це проблема соціальної тривожності. Утім, на думку пана Ньюфелда, це інстинкт прив’язаності. Ми ніколи не соромимося тих, до кого ми близькі. Лише тих, хто нам чужий. Тобто сором’язливість — це просто спосіб триматися подалі від «не своїх» людей.
Коли дитина починає сприймати за «чужих» своїх батьків і вчителів, починаються проблеми. Сором’язливість паралізує шкільну систему. Саме тому педагогам потрібно ставати ближчими до своїх учнів і спілкуватися з ними поза контекстом уроків, оцінок і домашніх завдань.
Щоб позбутися впертості і бажання робити все навпаки тому.
Діти, як і дорослі, не люблять, коли їх примушують щось робити. Ніхто не народжується з думкою: «Як добре, що в мене є вчителі або батьки, які скажуть мені як бути та що думати!» Поради та вказівки спрацьовують лише тоді, коли є прив’язаність. Ідентично з навчанням. Поки немає довірливих стосунків між дітьми та педагогами, шкільна система не працюватиме.
Щоб зберегти та вдосконалити своє прагнення бути добрими.
Ми хочемо бути добрими здебільшого лише до тих людей, які нам близькі. Коли учні прив’язані до своїх учителів, вони не хочуть їх підводити. Навпаки: вони хочуть робити все якнайкраще.
Висновок
Учителі мають будувати близькі стосунки з учнями, щоб шкільна система почала працювати як належне. Допоки між дітьми та педагогами не буде прив’язаності, навіть найкращі навчальні програми та найкомфортніші освітні середовища не спонукатимуть дітей дорослішати та розвивати свій потенціал.
