Звільнитися з роботи — героїчна річ. Проте, як це — залишити справу усього свого життя?
Цей вчинок вимагає великої жертви, тягне за собою страшне розчарування. Джессіка Джентрі, 34-річний педагог, залишила роботу виховательки дитячого садочку при початковій школі Стоун Спрінґ, що у штаті Вірджинія, США. Сьогодні, виснажена та розчарована дівчина (якій усі закидають небажання працювати через малу зарплатню) опублікувала правдивий допис у Фейсбук, де й розкриває причини свого важкого рішення. Її щирі слова зворушили уже 263К осіб, зібрали 800 коментарів, багато людей зараз підтримують виховательку, підбадьорюють її.
Приєднуйтесь до нашої нової групи ОСВІТІ UA
Посилання:https://www.facebook.com/groups/1023345988199205/?ref=share
Джессіка Джентрі, колишня вихователька, зізналася, що любить дітей, але цього не досить, щоби продовжувати працювати на посаді, якій вона віддала 12 років свого життя
Пора для фільтрів
Думаю, людям легше думати, що я пішла з роботи через низьку зарплатню. Для мого колишнього HR менеджера теж було легше думати, що я знайшла щось більш відповідне для мене. Інші припускали, що… нехай, хай думають, як їм зручно, адже твоя правда може завдати їм незручностей. Такою я не буду… я не така.
Хочу поділитися з вами тим, чому люди закидають справу цілого свого життя і стрімголов летять геть…
1. Старе виправдання: “Діти не такі, як колись”. Холодно, дуже холодно. Діти — це діти, БАТЬКИ не такі, як колись, СУСПІЛЬСТВО не таке, як колись. Діти — безневинні жертви цих змін. Батьки працюють майже цілодобово, вони поглинені своїми обов’язками, діти перебувають в невідповідних батьківсько-службових стосунках, під величезним впливом телевізора… і ви хочете виправдовуватися, що ДІТИ змінилися? А як ви хочете, щоби вони поводилися? Там, де вони почуваються найбільш захищено, вони й поводяться недобре. Навіть добрі діти починають обмальовувати парти у школі. Чому? Бо не мають свого безпечного куточка вдома. В школі їм завжди кажуть “ні”, їм треба тут добре поводитися, вчитися будувати стосунки з людьми. Отож, справді, “діти змінилися”.
2. І посеред цього всього, маємо відповідати поняттю “Школа 21-го століття”. Дитина та машина — на рівних. Так? Добре. Отож забудьте про правила побудови нормальних стосунків та самого навчального процесу. Діти не вміють сьогодні орієнтуватися у звичних побутових ситуаціях… дайте їм в руки ще більше ґаджетів, наробіть світлин і виставте все це на сайті. Під час прийняття на роботу мене спитали: “Наскільки добре ви володієте комп’ютером. Це для нас пріоритет”. Иммм… шимпанзе Бобо теж вже досить добре опанувало комп’ютер. А я добре ладнаю з дітьми.
3. Якщо технологічний підхід не діє — вчителі, вам самим треба вдосконалюватися. Отож скасуйте традиційну педраду кожних два тижні. Присвятіть цей час неоціненній самоосвіті. Цього року для вихователів штату запровадили курси з математики. Три тижні щодня ми відвідували (поміж уроків) ці курси. Скільки дорогоцінного часу з дітьми ми втратили. І чого навчилися?
4. Замість того, щоб разом з батьками співпрацювати, бути партнерами у процесі навчання і виховання їх дітей, ми запровадили клієнтсько-споживацьку послугу. Я бачила обговорення у Фейсбук щодо відвідування, “довідок”. Скажу вам одне: я не зможу чогось навчити вашу дитину, якщо її не буде у школі. Мені казали погані слова батьки, які хотіли гарних оцінок за чверть, пропустивши майже половину занять… і потім наздоганяли. Інші батьки вичікували на мене біля дверей учительської після педрад, доносили керівництву, що я не хочу займатися репетиторством після уроків.
5. Кожного дня я підупадала на силі… духовній і фізичній. Знала, що ваші діти потребують і заслуговують більшого, ніж мають. Вічні педради, просиш більше захисту для тих дітей, чуєш “і нащо так ними переживати?” – бо ЛЮБИШ і СПІВПЕРЕЖИВАЄШ тим малюкам… такий стан речей відштовхує тебе. Ти бачиш, як діти приходять до школи в брудному одязі, після домашніх скандалів, і ти знаєш, що маєш дати більше кожній дитині з тих 21-ієї, а підтримки маєш менше й менше, мови змішуються, інклюзія утверджується — і ти виснажуєшся, стаєш емоційним вампіром, бездушним зомбі-лежебокою. Ми зникаємо з лиця Землі — тоді починають хвилюватися родичі.
Тому…
Я зрозуміла… що мені не під силу їх всіх врятувати. Якщо тобі самому зле — годі допомогти 21 дитині. Якщо фізичне та психічне здоров’я на межі — й поготів.
Лікарняний вичерпався, дні своїм коштом теж (46 днів разом). Отож, з роботи я пішла не через малу зарплатню.
Вирішила працювати репетитором з 1 дитиною, хочу допомогти батькам зрозуміти, що діти потребують їх вдома. Бо все іде з дому… хочу могти спілкуватися з батьками отого 21 малюка. Я їх не покинула, просто зараз маю дещо іншу місію.
Зараз я не працюю в класі, але далі захищаю тих дітей. Все трошки змінилося, але не дуже…
Майкл Річардс, завуч Гаррісонбурзької середньої школи виступив на місцевому телеканалі з такою заявою:
“Мені відоме таке поняття, як вчителі, які “стрімголов” кидають роботу. Пані Джентрі свідомо зробила свій вибір. Вчитель — найблагородніша посада на світі, і вчителі до кінця життя присвячують себе вихованню наступних поколінь. Водночас ця професія — важка, не кожному під силу, вона вимагає більше часу та зусиль, ніж може здаватися, вона залучає важливі соціальні й інтелектуальні уміння. Я повністю погоджуюся із певними словами молодої виховательки. Що важливо на сьогодні — забезпечити педагогів відповідними навчальними й виховними планами, не забираючи у них і права на вільний час. І справді необхідно навчити дітей базових соціальних навичок, спрямувати їх до взаємної комунікації, але й для всебічного розвитку і знань про світ не варто забувати й про навчання роботи з технологіями. Ми, як керівництво, мусимо сприяти та налагоджувати контакти між батьками та вчителями. Ті проблеми, на які вказала пані Джентрі, впродовж довгого часу були й під моєю пильною увагою. Я місяць тому став завучем тут, у Гаррісонбурзі, й обіцяю не оминути їх увагою. Вчителі так часто не відчувають підтримки, гадають, що все лягає лише на їх плечі. Моя мета на новій посаді — співпрацювати з батьками, знати їх потреби та чути їх вимоги”.
Дівчина написала: “Так багато вчителів знають, як треба все правильно зробити, але відчувають себе самотніми й винними за свої думки”. “Ніколи не думала, що поділюся своїми думками з кимось іншим, окрім друзів, і мені зараз так соромно, що я відкриваю залаштунки вчительства”.
Молода педагогиня сподівається, що її слова призведуть до змін.
“Найбільшим щастям для мене було б працювати з тими, хто хоче постійно удосконалювати второвану вчительську стежку. А моїм колишнім співробітникам бажаю могти завжди озвучувати вголос те, що вони завжди боялися сказати”.
