Вивчення історії через набір дат шкодить і чому починати тему незалежності в старшій школі – це запізно
Громадянська компетентність – одна з базових наскрізних компетентностей, що їх має виховувати Нова українська школа. Логічним вбачається, що історія України – один із найяскравіших інструментів формування особистості та її самоусвідомлення як патріота і громадянина.
Та чи справді традиція викладання цього предмета відповідає цим очікуванням?
В інтерв’ю “Новій українській школі” минулорічний переможець Global Teacher Prize Ukraine, вчитель історії, громадянської освіти та основ здоров’я Заліщицької державної гімназії (Тернопільщина) Василь Дяків розповів про таке:
- як нинішня історична освіта спотворює патріотичне виховання;
- чому хронологічний підхід до вивчення історії шкодить виховання громадянина;
- чому ми потребуємо розроблення та затвердження концепту викладання української історії;
- про брак важелів впливу в суспільства на ухвалення рішень щодо викладання цього предмета.
Далі – пряма мова.
ПАТРІОТИЗМ ФОРМУЄТЬСЯ З РОЗУМІННЯ ПРИЧИННО-НАСЛІДКОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ, А НЕ ІЗ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ ДАТ ТА ІМЕН
Першим завданням у викладанні історії України я вбачаю формування концепції історичної освіти. Виокремлення ключових моментів, навколо яких розгортаються причинно-наслідкові зв’язки і формується національна та громадянська свідомість.
Питання в тому, що в нас, на жаль, немає такого документа, ба більше – навіть розуміння його необхідності. Наразі ми даємо учням лише фактаж, перелік дат, подій, імен. І їх настільки багато в програмі, що ані вчитель, ані учні, які, може, і мали б таке бажання, не в змозі зробити зупинку й розібратися, подумати, відрефлексувати, співставити. Діти не розуміють “голий фактаж”, ба більше нинішнє покоління. Якщо ми, наші батьки жили в 70–90-х роках ХХ століття, то дітям треба більше часу, аби зрозуміти, що насправді тоді відбувалося.
До того ж діти не бачать потреби в такому детальному запам’ятовуванні. Вивчення історії сьогодні – це механічне запам’ятовування дат до ЗНО, а далі дитина просто викидає цю інформацію з голови як непотрібну. Адже жодних причинно-наслідкових зв’язків у неї не сформовано. ЗНО не дає можливості показати мислення, перевірити, наскільки дитина оперує фактами й розуміє їхню взаємозалежність. Натомість учні, які складають історію України на високі бали, насправді показують хорошу пам’ять на дати та імена. Водночас вони можуть бути (увага!) аж ніяк не патріотами України, їх цього не навчили, не сформували, не виховали.
ВЧИМО ФАКТИ, А НА РОЗУМІННЯ ЧАСУ НЕМА
Часто, коли дитина змушена тримати в голові певну дату, то втрачає сенс події. Вона не може пояснити, чому ця дата така важлива і як ці події вплинули на подальший розвиток державності чи суспільства, і не тільки українського, а і світового.
До чого я це говорю? Коли ми вивчаємо у 8 класі, умовно, період Руїни, коли козацтво поділилося на промосковське та пропольське, то чи не закладаємо ми цим у дітей відчуття меншовартісності? Руїна була, це факт, і Гетьманщину роздерли інші держави, але ж ми маємо розуміти, що вкладаємо в сенси викладання історії, які цінності несе матеріал, і як та коли на уроці його осмислено (чи проговорено й відрефлексовано).
Адже наступний урок – це нова тема, новий набір фактів та подій. Коли ми раз, другий, десятий спонукаємо учня запам’ятовувати те, чого він не розуміє, та акцентуємо на голих фактах розвалу державності, то до 10 класу дитина вже має уявлення, що Україна й не мала власної державності. То чого, власне, нині вона має її берегти?
Ми мали б упродовж шкільного навчання 5–6 разів вертатися до теми формування незалежності України, аби закріпити цей контекст у свідомості дітей. Натомість упродовж 5–9 класів ми взагалі не говоримо про це, а розгортаємо картину того, як кілька разів українська державність формувалася, але з внутрішніх і зовнішніх причин не була утримана.
Що ми таким підходом закріплюємо у свідомості школярів? Що всі спроби були марними, неуспішними. А коли ці установки підкріплені сімейним традиційним культурним баченням (наприклад, постулатом про “братів”), маємо до 9 класу людину, яка вже не мислить категоріями державності, а має уявлення “неуспішності українського”.
Вернімося до інтерпретації подій. Маємо, до прикладу, тему “Життя й діяльність Ярослава Мудрого” чи Володимира Мономаха, чи будь-кого іншого. Є кілька підручників, й автор кожного із них акцентує на важливих подіях, але не завжди важливість цих подій однакова в усіх авторів.
То які ж дати й події важливі для розуміння історії, для її викладання, для формування громадянської позиції? Та чи дати взагалі? Для мене показовою є ідея професора Ярослава Грицака щодо побудови вивчення історії в новій книзі “Подолати минуле: глобальна історія України”, де йдеться про історичні процеси, які ілюструються небагатьма історичними подіями, але, знову ж, у контексті світових тенденцій. Немає такої єдиної концепції.
Певні орієнтири ми, звісно, маємо в програмі, але коли перекладаємо її в тематичний план, то насамперед орієнтуємося на підручник. І на кількість годин, у які намагаються “втиснути” той чи інший період.
І я не можу нині зрозуміти дивну парадигму МОн, Інституту модернізації змісту освіти: чому не можна хоча би розглянути альтернативні варіанти роботи в історичній перспективі? Якщо ці причини полягають у певних домовленостях, обраних авторах усталених підручниках і програмах, то, мабуть, було би чесно і принаймні зрозуміло так про це і сказати. Я чимало говорю про це у своєму блозі – що державницьке рішення має бути обґрунтованим, а ще краще – науково доведеним, а не “тому, що я так хочу”.
Найцікавіше, що в нас навіть немає жодних дискусій щодо вивчення історії України – як вивчати, які теми, у якому обсязі, як інтерпретувати історичні події. Якщо ж вони навіть і є, то проводяться виключно для галочки. Розумієте, нам не потрібно 100500 історичних фактів. Достатньо 2–3 найголовніших, які, розміщені в історичному контексті, можуть стати відправною точкою, з якої вчитель “розкрутить” усю епоху, її зв’язки та взаємозалежності. Але для цього потрібен час, а часу ми не маємо, бо треба вчити факти.
ВИХОВАННЯ ПАТРІОТА ТА ГРОМАДЯНИНА ТРЕБА ПОЧИНАТИ ЩЕ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ
Я прихильник того, аби історія України вивчали концентрично. Тобто не поділяю тематичного й лінійного підходу до вивчення історії. Маю на увазі, що формувати світогляд дитини через призму громадянської позиції та національного патріотизму треба розпочинати вже в початковій школі.
Візьмемо референдум 1 грудня 1991 року. Він є свідченням того, як нація, народ об’єдналися для волевиявлення стати реальним джерелом влади й підтвердити своє бажання будувати незалежну країну. Можливо, таке формулювання заскладне для розуміння в початковій школі. Але тут ми закладаємо основу для того, аби говорити про це пізніше на більш складному рівні.
Дитина є невід’ємною частиною її історії своєї країни, яку треба, якщо не шанувати, то хоча би знати й розуміти, чому певні події відбувалися в певний час, як могло чи не могло бути по-іншому та чому.
На цьому прикладі вже можна пояснити дітям, що в нашій Конституції прописано, що єдиним джерелом влади є народ. І це той приклад, який дав нашій країні змогу отримати визнання на світовій арені – адже саме за результатами референдуму, а не Акту проголошення незалежності 24 серпня, країни світу визнали легітимність української незалежності.
Нині маємо ситуацію, коли новітня історія України викладається за програмою лише в 10–11 класах. Люди в 16–17 років, коли доходять до старшої школи, – це вже майже сформовані особистості, виховані на концептах, переважно, своєї родини та родинній культурі і традиціях, а вони в нашій країні, на жаль, дуже різняться. Тож нинішнє викладання історії має лише формальний підхід.
СЕРЕДНЯ ШКОЛА “ВИПАДАЄ” З ІСТОРИЧНО-ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ
У 5–9 класах використовується лінійно-хронологічний підхід до вивчення історії. Говоримо про Трипілля, Київську Русь, козацтво, 19 століття. І виходить, що в освітньому процесі середньої школи події історії України 20 століття просто випадають.
Є, звісно, виховна й позакласна робота, де маємо заняття, присвячені, наприклад, святкуванню певних урочистостей – Дня незалежності, того ж референдуму 1 грудня. Маємо навіть рекомендації про проведення таких уроків. І добре, коли урок веде історик за фахом.
А якщо, наприклад, 1 грудня припадає на урок математики? У кращому випадку вчитель зазначить, що в цей день такого-то року відбулося те то, а далі – розгортайте зошити, пишемо тему з математики.
Звісно, якщо такий учитель має тверду громадянську позицію, то він розкаже більше. Якщо він безпосередньо брав участь у подіях, то, може, його виступ буде емоційно забарвлений. Проте, на жаль, переважно просто є розпорядження зверху для галочки провести ознайомлення з подією.
Це трагедія.
ВЛАДА ІНОДІ УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ ДЛЯ ГАЛОЧКИ, А СУСПІЛЬСТВО НІЯК НЕ МОЖЕ НА ЦЕ ВПЛИНУТИ
Я причетний до групи авторів, які свого часу зверталися до Інститут модернізації змісту освіти з пропозицією розробити дієвий концепт викладання історії України. І така поважна інституція дала нам відповідь, що зводилася до того: як вам треба, то ви й пишіть.
Тому для 5–9 класів авторський колектив запропонував у 6 класі згадати, що є незалежність України. У цей колектив уходять науковці з досвідом творення інтегрованих курсів історії: старша наукова співробітниця, кандидатка історичних наук Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Львів) Олена Аркуша; член експертної ради Департаменту освіти й науки Львівської обладержадміністрації Роман Пастушенко; учителька історії Черкаської ЗОШ І–ІІІ ст. №2, аспірантка кафедри педагогічних наук, освітнього та соціокультурного менеджменту Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Леся Хлипавка; і я.
У концепті Нової української школи ми говоримо про 5–6 класи як про адаптивні, і логічно було б у цей період ознайомлювати дітей із загальним курсом української історії. Тому ми й намагалися в курс 6 класу ввести ті точки, які б дали розуміння та усвідомлення історії України як контекстної дисципліни.
Отримали зворотний зв’язок від ІМЗО, де наголошувалося, що так не може бути. Чому не може, ніхто не знає, але рішення таке. Таку відповідь ми отримали й на рівні міністра та його заступників. Апелювали вони до того, що теми незалежності (а також окупації, агресії тощо, які пов’язані з нею) заскладні для пояснення та розуміння дітям цього віку.
На жаль, у нашому вищому освітньому менеджменті для ефективної підготовки нормативно-правових актів немає інструменту важелів протидії та рівноваг. У результаті, міністерство чи інші установи, які регулюють освітній процес школи, можуть затверджувати будь-які документи, неважливо, чи вони ефективні та необхідні й чи не загрозливі для результатів освітнього процесу.
Така “видимість роботи”: видаємо документи, отже – працюємо, відробляємо свої зарплати. Але у світовій практиці, коли раптом з’являється документ, що погіршує або негативно впливає на освітній процес, є інституції із правом вето такого документу.
В Україні, наприклад, є посада освітнього омбудсмена, який би мав обстоювати інтереси учасників освітнього процесу. Але, фактично, він не має для цього офіційних повноважень. Його функція – бути радником, консультантом, але аж ніяк не омбудсменом у правовому розумінні цієї посади.
У результаті, суспільство, педагоги не мають контролю за процесом ухвалення рішень, що не дає нам змоги ані змінити інструментарій, ані змусити тих, хто ці рішення ухвалюють, за них відповідати й почати нарешті робити це вдумливо.
Складається враження, що дітей намагаються відгородити від дійсності, наче вони не живуть у суспільстві та можуть почути ці терміни виключно в школі.
Ми намагалися довести, що такий підхід неправильний. Але в результаті вся педагогічна спільнота отримала офіційний лист за підписом начальника Головного управління загальної середньої та дошкільної освіти директорату дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти Юрія Кононенка з поясненням, що історію можна вивчати виключно тематично та в хронологічному порядку. Концентрично вивчати її не можна, хіба як експеримент. І все це без додаткових пояснень. Програму було закрито.
У результаті, триває ситуація, коли діти в 6 класі живуть парадигмою трипільської культури, відірвано від подій, які відбуваються навколо них зараз. Натомість ми говоримо про формування громадянських компетентностей, забороняючи згадувати в освітньому процесі ті точкові події, які мають причинно-наслідкові зв’язки для формування того самого громадянського суспільства.
У результаті, до старшої школи вони вже й не пам’ятають про те Трипілля, бо воно задалеко від них сьогоднішніх, але й не усвідомлюють себе громадянами України. Так у підлітковому віці ми, фактично, втрачаємо можливість формувати змістом історії гідне ставлення до української державності.
За 30 років новітньої історії незалежної України ми, педагоги, суспільство й держава, так і не сформували такої кількості молодих патріотів незалежної України, не виховали критичної маси патріотичних громадян, які б не допустили подій, які розгортаються довкола з 2013 року.
Про що це свідчить?
Мабуть, про те, що ми щось робимо не так. Чи вивчаємо не ту історію, чи викладаємо не так. Адже вже виросло абсолютно нове покоління, яке не жило в попередній історичній парадигмі, але, видно, погано засвоїло її уроки.
Вивчення історії – це не знання окремих дат, вирваних із контексту. Це підґрунтя для того, щоби молода людина визнавала себе громадянином своєї держави й усвідомлювала свою причетність до її розбудови.
Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”
