Уже чотири роки Ольга Гісь працює в незвичайному місці і робить, у принципі, доволі незвичайну роботу – вона вчить дітей думати.
Пані Ольга – академічна директорка приватної львівської школи Вільних і небайдужих.
Понад 20 років тому, після успішного захисту кандидатської дисертації, вона проміняла роботу в Академії наук на позицію вчительки логіки в початковій комунальній школі Львова “Джерельце”.
Викладати логіку треба було без програми – точніше, за власнонаписаною за літо, без підручників і будь-якого викладацького досвіду.
Але з великим бажанням і любов’ю до дітей. Останніх, як пригадує Ольга Гісь, вона понад усе хоче навчити думати – генерувати ідеї, не боятись помилятись, приймати виклики і не здаватись.
Нині таких дітей у неї 400 – це кількість учнів у Школі вільних і небайдужих. Троє з них – її онуки.
У кожного з них у школі є своя шафа, як в американських фільмах, уроки театру, дизайну, мислення і дебатів. Останні впровадили для того, щоб діти не росли з однобоким поглядом на світ, пояснює пані Ольга – як це часто притаманно українцям. Дебати для 5 класу хочуть перевести на англійську.
Історія Ольги Гісь та її особливої школи не лише про дітей і математику. Вона й про те (а може навіть більше про те), що іноді в житті треба йти за відчуттями
А ще в цій школі є урок щастя, який проводять психологи і психотерапевти. Улюблений і обов’язковий для всіх класів.
– Ми вчимо дітей радіти тому, що вони мають. Розуміти свої емоції, дружити, вирішувати конфлікти, – пояснює, як можна навчити щастю, пані Ольга.
У коридорах її школи немає білих, пустих, як у більшості комунальних шкіл і лікарень, стін. Вони завішані принципами школи – серед яких наполегливість, доброта, креативність, – фігурами науковців у повен зріст і картами.
– Тут діти Росію поцарапали, пописали, – з легкою зніяковілістю в голосі каже пані Ольга, стоячи на першому поверсі школи.
У школі є своя форма та своя валюта. Останньої є навіть дві – внутрішньокласна та загальношкільна. Так діти вчаться конвертувати різні валюти, ходити в “шкільний банк”, отримувати чек і отоварювати його на щорічнічній шкільній ярмарці.
Якщо ж говорити про реальні гроші, то навчання в Школі вільних і небайдужих цьогоріч коштує 92 тисячі гривень. Заклад належить львівському Холдингу емоцій “!FEST”.
На шляху до посади директорки школи Ольга Гісь вступила на омріяну в юності психологію, випустила кілька нестандартних книжок, найвідоміша серед яких “Планета міркувань” для 1-4 класів і здобула стипендію Фулбрайта на навчання в Америці.
Її першим наказом на посаді був указ про найменування двох сірих шкільних шиншил Вільним і Небайдужою. Разом з маленькою черепахою, що в нашій присутності активно повзає по підлозі, вони живуть в учительській.
Історія Ольги Гісь та її особливої школи не лише про дітей і математику. Вона й про те (а може навіть більше про те), що іноді в житті треба йти за відчуттями. Кидати престижну роботу і починати з нуля, коли тобі 34 роки.
Щоб врешті відчути себе на тому самому – своєму місці.
Далі пряма мова пані Ольги.
Ольга Гісь є активною читачкою Клубу УП, який “Українська правда” запустила в червні 2020 року. Саме тому ми вирішили розповісти її історію.
А вже поговоривши з пані Олею, вирішили, що її історія зовсім не про любов і відданість УП. Вона значно ширша.
Дякуємо всім членам Клубу УП, які допомагають нам створювати прекрасні тексти та відкривати нових героїв.
Роздвоєне дитинство
Я народилась у Казахстані, куди батьків направили піднімати цілину/ Тоді був Хрущов, 1958 рік. Там були настільки жахливі умови, що лід ставав з води в коридорі, дуже холодно… я постійно хворіла. Тато пішов працювати інженером, а мама – у школу.
Школа була для так званих “трудновоспитуемых” дітей, там були німці, чеченці – мікс різних людей. Мама, у неї дід німець був, звикла до порядку, організації, дисципліни, плану – а тут такий безлад. Їй було важко, хоч усі й казали, що в неї талант Макаренка.
У коридорах школи немає білих, пустих, як у більшості комунальних шкіл і лікарень, стін. Вони завішані принципами школи – серед яких наполегливість, доброта, креативність, – фігурами науковців у повен зріст і картами
Тому вона просила: “Олю, будь-ким будь, тільки не вчителем”. Але я зразу вчителем і не була, я ж в Академії наук працювала…
Через два роки після приїзду батьки повернулися в Івано-Франківськ – не змогли допрацювати в Казахстані, було дуже важко. Мені десь рочок був, це 1960.
З того часу я пам’ятаю домашню бібліотеку і мамині відрядження. Вона весь час по них їздила і залишала мене в Арсеничів, Арсенич (Петро Арсенич – УП) був такий у дисидентській групі Мороза. У них бібліотека була ще більша, ніж у нас.
Від мене тоді багато ховали, видно, боялись, знаєте? Бо ж у школі одне накачували – що в Америці люди один одному вовк і голодують, а в нас так добре. І в якийсь момент я прийшла зі школи і кажу: “Мамо, а якщо закордоном так експлуатують людей, а в нас така свобода, то чого вони революцію не зроблять, як у нас? Щоб теж був соціалізм”.
І тут моя мама не витримала, вона, пам’ятаю, смажила яєчню, а потім її трясь, перекидає і каже: “Та засралися з тим соціалізмом”. Тоді почалась перша світоглядна криза, де та правда… Уже потім, як я стала старша, то слухали “Радіо Свобода”, тут те сказали, а там те.
Ми, безумовно, росли роздвоєними: одне слухаєш, друге маєш право говорити, третє думаєш. Мама, до речі, дуже войовничий характер мала: її батько був дяком, у церкві співав, а мати – дочкою священника, дуже начитаною.
І якось моя мама побилася з хлопчиком і кричала до нього: “Ти кагебіста!”. Тоді її з бабусею викликали в школу – як ви виховуєте дитину, що вона таке кричить? А бабуся була дуже кмітлива, каже: “Я виховую? У мене семеро дітей, я думаю, як їх прогодувати. На виховання я їх у школу віддала – як ви мені її виховали?”.
Точка неповернення в 34 роки
В університеті я вчилася на математиці, вигравала різні олімпіади, але мріяла бути психологом. Втім батько тоді казав: “Що таке при соціалізмі психолог? Будеш заяви на звільнення на заводі приймати”.
А от програмісти, за його словами, були поважними людьми. “Вони в білих халатах ходять, щось роблять, ніхто того не розуміє, але авторитет шалений. Може, йди в програмісти?”, – казав він. А тоді ще не інтернету, нічого.
Так я і пішла на прикладну математику, інститут закінчила з відзнакою. Вчитись було легко, але захоплення, горіння програмуванням не було.
Ольга Гісь: “В університеті я вчилася на математиці, вигравала різні олімпіади, але мріяла бути психологом”
Потім – Академія наук, захист дисертації й така собі криза… Я думала, а кому потрібна ця робота, ці антени, ці статті, які десь на полицях лежать? Найімовірніше, я на війну працювала, а мене, з моїм пацифізмом, це так коробило!
Мій шеф, покійний Миколай Войтович, який скрізь демократію розводив, після захисту дисертації каже: “Ну, що, Олю, які плани?”. А я: “Миколо Миколайовичу, мені наукова робота дуже подобається, але техніка – якось вона мене не гріє. Хотілось би щось ближче до людини”.
А він перейшов на російську і пожартував: “Ну где я вам в 2 часа ночи мужчину возьму?”. І тоді я пішла в школу, в академії якраз не платили – 90-ті були, – а в школах ще платили, у мене двоє дітей на руках було.
Потрапила в “Джерельце” (комунальна початкова школа у Львові – УП), де якраз хотіли логіку. Якось заходжу, там вчителька стоїть, така, сповнена власної гідності, а одна мама її питає: “А як там моя Наталочка?” і дивиться на неї, мало як не на богиню.
Вчителька починає розказувати, як Наталочка з дітками, як вчиться, де її плюси, а де їй складно і т.д. А я на те дивлюсь і думаю: “Боже, а в мене ж такого ніхто не запитає! Бо те, що я роблю, нікому не потрібно”.
І це була така сильна криза… Я зрозуміла, це мені вже 34 роки – і не можна робити те, що реально нікому не потрібно, треба бути корисною. Ми тут усі для того, щоб нашою працею бути корисними для інших.
У мене тоді товаришка була – дуже відомий педіатр, в Америці зараз живе, – вона скаржилась на малу зарплату, на те, що свої ліки та уколи носить, щоб людина на її чергуванні не померла.
І я їй кажу: “Роксолано, це милість. Я тебе прошу – зупинися і подумай, наскільки ти важлива, наскільки твоя робота потрібна. Не звертай уваги на те, що ти мало заробляєш. Те, що ти робиш, і є цінністю. Ти її може і не відчуваєш, але я відчуваю – бо в мене цього немає”.
Вона мені постійно ці слова згадує. Це теж переломне.
Улюблений предмет у вчительки без педагогічного досвіду
У “Джерельці” я почала робити логіку з нуля – ні підручників, нічого. Мені дали перший-четвертий клас по 36 дітей, два уроки в тиждень і це без будь-якого досвіду викладацької роботи.
Усе літо я підбирала задачки – набрала на один місяць роботи, і то не знала, це на другий чи на четвертий клас, розумієте? Був повний експеримент.
Але це навчило мене тому, що не треба боятись іти навіть тоді, коли ти не повністю готовий – бо є твоя воля і небеса. І коли я почала викладати… логіка стало улюбленим уроком для дітей. Я заходжу в клас, а вони скандують: “Ураа!”, директорка прибігає: “Що за крик?”, я кажу: “Усе добре, у нас логіка”.
Я дуже соромилася того, що в мене немає педагогічних навичок – я не знала, як управляти 36 дітьми. Я їм роздаю задачки, а вони збуджуються, у них лобна кора ще не розвинена контролювати емоції: “Пані Олю, я, я, я!”. Одночасно 5-10 рук…
Тоді я придумала їх садити в команди по 4-5 і ввела правило – якщо хтось зриває задачу, то команда отримує попередження. І це почало працювати.
Окрім задачок, я їм розповідала ще багато розвиваючого. Наприклад: бджола має п’ять очей – два великих ока і три, трикутником, маленьких. Вчені знають, для чого два великих, а що роблять ці три маленьких – ні.
Моя думка була така: показати дітям фронт робіт, але реакція маленьких дітей зовсім інакша… Вони з таким розчаруванням: “Пані Олю, і ви не знаєте?”.
Я не знала, чи роблю правильно, думала – може то батьки скажуть, що я дарма витрачаю урок логіки. Але якось ті ж батьки на випускному, які накривали на стіл, питають мене: “А ви хто?”, я опускаю очі й кажу: “Предмет мислення, пані Оля”.
А в голові: напевно, вони думають, що я непрофесійний вчитель, бо в мене немає такого порядку на уроках, як в інших класах. Але тут раптом: “Боже, пані Олю, то для дітей улюблений урок!”. І раптом такі овації!
Тоді батьки почали мені зарубіжні підручники приносити, я врешті-решт поступила на ту платну психологію – так матеріал (для викладання логіки – УП) почав притягуватись. А спочатку то мала ж реально на одну чверть.
А вже пізніше мені з видавництва “Світ” нашого університету (Львівського національного університету імені Франка – УП) запропонували видати методичку з моїми завданнями, задачками, бо вже пішов слух по Львову, що щось таке цікаве робиться.
Я почала збирати матеріал, його було все більше і більше. Вийшла товстезна книжка!
Мій шеф, науковий керівник, уже не казав, що я мушу антени робити, бо підручники в Академії наук теж “зараховувались”. З ними я вперше відчула, що таке творча робота.
Пам’ятаю, як йшла тоді пізно з роботи, а всередині “включився” оркестр, заграла пісня “Я шагаю с работы устало, я люблю тебя жизнь, я хочу, чтобы лучше ты стала”. І вона не зупинялась.
Це такий феномен, коли ти щось створюєш і перебуваєш у тому потоці…
Тоді в мене почалась хвиля підйому, бо я почала нащупувати свою дорогу. З дитинства в мене було відчуття, ніби моє життя – несправжнє, а справжнє – десь отам. Річка шумить, а я – десь дуже далеко. Потім я ніби ближче до неї, але ще не в ній. А потім я зайшла в цю річку.
Тепер я знаю, що маю виконувати свою місію, і я вже не така залежна від оцінок інших.
Українці Vs математика
Мені завжди було боляче від того, що математика була для всіх ніби як найгіршим предметом у школі. Я ж її дуже любила – університетську не так, а от шкільну дуже. Якщо мені дати на вечір задачку-головоломку, то я не засну, поки її не розв’яжу – це, до речі, ознака математика.
От мені було боляче, що формат подачі математики був скучним. Тому ми у своїх підручних намагались усе робити в ігровій, доступній для дітей формі, щоб їм було легше. Бо закордонні підручники – значно цікавіші, вони адаптовані під дитячу психіку, краще намальовані.
Там скрізь практичність – платні дороги, готель зі сніданком чи без сніданку, 15-хвилинне паркування коштує стільки-то, а за годину скільки маєш заплатити? Математика ж всюди, розумієте? Її просто треба вклинити в нашу програму…
Так у мене і виникла ідея переписати математику!
Але я не методист, тому покликала в співатори Ірину (Філяк – УП), і вийшов такий добрий тандем. Бо науковці пишуть складною, відірваною мовою, а вчителю іноді бракує глобальності бачення. Ми 7 років у тому проекті, писали ці підручники з власної ініціативи, бо відчували, що це треба зробити.
Чи знають українці математику?
Знають, наші трієчники в американських школах стають відмінниками – там реально легше. Але українці знають математику теоретично. А от “Піза” (міжнародне дослідження якості освіти, проведене у 2018 – УП) перевіряє практично, тобто де це застосувати. І ось застосування – наше слабке місце.
Пам’ятаю міжнародні конференції в Академії наук: як слухаєш вчених з інших країн, наприклад про комплексні числа, то там щось таке простеньке, ніби за 11 клас – але в них усе доведено. Наприклад, як хвилі мобільних телефонів рухають між будинків – у них усе візуалізовано, як ця хвиля відбивається.
Це принципова різниця – її видно і в науці, і в школах. Питання: чи потрібно так складно, коли ти не можеш це реально застосувати? Нащо запам’ятовувати правило, якщо ти не можеш його використати? Яка різниця, як ти його формулюєш?
Проблеми і завдання української школи
В українській школі є страх помилки, катастрофічний страх помилки. Мій чоловік викладав по всьому світу, він каже, що чим більше на Схід, тим більше люди бояться помилитися.
Американці можуть щось таке дурне вліпити і не переживати, що вони десь не так виглядають. Ну розібрав, не зміг скласти – але ж розібрав! Вони не комплексують з того. А от в Китаї страх щось неправильно сказати або бути неправим ледь не паралізує людей.
Ніби якщо ти помиляєшся, то ти якийсь гірший… є страх бути осміяним.
Тому ми кажемо дітям: “О, яка цікава ідея, але давайте подумаємо ще”. Тобто треба похвалити. Якщо вчитель сказав – неправильно, а клас засміявся, то ясно, що дитина зажметься. Якщо ж дитина не зажимається, то в неї починається генерація ідей. Ми постійно говоримо про це вчителям.
Чи змінюються з часом діти?
Коли я вчилась на психології, нам показували динаміку за тестом Кеттела – він перевіряє невротичність, інтелект, відповідальність. І там були заміри: з 2001, коли я вчилась, і 20 років до цього – вони показали, що інтелект росте, але падає увага і зростає невротичність.
Увага справді дуже падає. Викладачі з фізматліцею, які працюють по 50 років, казали мені так: якщо раніше 2-3 дітей не тримали увагу в класі, то зараз 2-3 – тримають. Навіть олімпіадники, які в будь-який університет двері лівою ногою відкривають, збиваються на технічності. А це увага.
Я читала, що китайці виробляють терпіння… А ще десь, у британській статті – що українці не вважають терпіння доброчесністю. Точніше не так: “Українці завжди запізнюються”. Для американців 5 хвилин запізнення – це знак великої неповаги, а для українців це нормально…
Чому сьогодні повинна навчити школа?
По-перше, думати. Знання дуже швидко застарівають, усі мови програмування, які я вчила в університеті, давно вже не використовуються. 5 років і все – воно не потрібне.
Плюс – усього в голову дитині все одно не запхаєш. Буде море матеріалу, який треба вивчити самостійно. Якщо дитина зможе думати та аналізувати, то вона навчиться сама з цим матеріалом працювати. Така навичка точно повинна бути.
По-друге, не боятись експериментувати. По-третє – соціальні навички, зокрема вміння працювати в команді.
Колись успіх міряли, пророкували за IQ, а потім побачили, що не працює – часто відмінники неуспішні, а трієчники чудово себе влаштовують. Був такий жарт: давай списувати трієчнику, щоб він тебе потім взяв на роботу. Бо в того трішєчника соціальні навички кращі, розумієте?
Тоді почали міряти емоційний інтелект – він більше показує. Тому ці соціальні навички й треба розвивати. Ось цих трьох пунктів помітно бракує.
Дві політичні “включки”, УП і українці в очах іноземців
Я завжди була дуже аполітична. Мені не подобався соціалізм, не хотіла нічого про нього слухати. Першим переломним моментом було голосування за незалежність – я тоді включилась, навіть якусь пляшку з Карпат, вино, колегам принесла. А мені всі: “О, аполітична Оля і так тішиться”.
Друга “включка” була, коли прийшов Ющенко – я тоді, пам’ятаю, навіть листа у підтримку йому написала. Після Майдану 2004-го з’явилась надія, що щось можна змінити… Бо до цього мене дуже гнітила та атмосфера, у якій за мене все вирішили.
От як в Академії наук: зараз я прийшла інженером на 115 гривень, через п’ять років мені дадуть 125 гривень, і я буду старший інженер. Потім ще старший і матиму 135 гривень, а потім я піду на пенсію.
І від того, що я нічого не можу змінити, що моя дорога вже прорахована, мені було так тоскно.
А коли почались ці переворити, нестабільність, відчуття того, що від тебе щось залежить – Боже, мені було так добре! Хоч усі й скаржилися, що сосиски чи ковбаса за 2 гривні пропали.
Так після Ющенка я почала слідкувати за подіями, читати газети і “Українську правду”.
Зараз, особливо після Америки, мене дуже цікавить міжнародна політика – що у світі робиться, де які впливи. Я встаю і читаю “Українську правду”, а потім читаю її ще ввечері, коли лягаю – щоб нічого не пропустити.
Я вже рік у Клубі УП, оформила річну підписку.
Якщо вас, на відміну від Ольги Гісь, ще немає у Клубі УП, то долучитись до нього можна тут: Клуб УП.
І коли в житті стається щось, чому треба надати розголосу, то в мене часто виникає така думка: це треба мені в “Українську правду” написати!
З останнього: я написала, що якийсь жах з тим, що в голові людей на тему вакцинації – і кожен день після того одна або дві статті про це виходить. І всі з фактами, то в того коментар беруть, то в того.
Мені дуже подобається ідея питати в читачів теми для матеріалів. Бо коли ти весь час у своєму середовищі, то не відчуваєш, що там відбувається на периферіях.
Мій чоловік, я вам скажу, він американець, читає американську пресу, то новини пізніше за мене отримує. Він як мені щось каже, то я це півдня вже як знаю! Це він, до речі, привчив мене до міжнародної політики.
Знаєте, з віком починаєш цікавитись більш стратегічними, системними речами, а не дрібними. Я от почала читати статті про українців, почала на нас збоку дивитись – думаю, ну так воно справді і є!
Я довго не могла зрозуміти такого: “Українці думають, що від вітру можна простудитись”. А потім до мене дійшло, що ми боїмось протягів! І це просто шокує просто всіх іноземців.
Американці за 5 хвилин до виходу миють голову, купаються і сідають у розкриту машину. У нас би то уже – на протяг, мокрий! Я сама так реагую: о Боже, менінгіт! А потім виявляється, що ця хвороба інфекційна, а не від вітру.
Дочка, коли приїхала в Америку, почала собі повторювати: від вітру не простужуються. Мій чоловік якось у маршрутці хотів відчинити вікно, була страшна спека, а всі бабусі закричали: “Закрий!”. Він не міг зрозуміти, що відбувається.
Я навіть таку книжечку хотіла видати – про ці відмінності. Бо воно ж мені все, на прикладі мого чоловіка, кидається в очі.
Американці, наприклад, дуже голосно говорять, але в школах у них навпаки дуже тихесенько – вони ходять ледь не навшпиньках. А, пам’ятаю, ми з групою американців їхали в Кореї, був швидкісний потяг, до нас зайшла кореянка. Вона вклонилася і попросила тихо говорити – бо в Кореї не прийнято кричати, вони всі дуже стишені.
А ще в них гарний смак! Я так любувалась, що в дівчаток і кульчики, і босоніжки, і сумочка – усе в одному стилі! Думаю, скільки ж то в них тих сумочок має бути, щоб до кожного платтячка підібрати.
Українці ж кричать страшно! Як до нас іноземці приходять, то я дуже комплексую, стишую всю школу – бо я розумію, наскільки їх це може шокувати. Вони ж змалечку привчають дітей зовсім до іншого.
Я якось спостерігала в їхньому садочку: трирічні діти, один хлопчик лізе, рветься, штовхає когось – вчителька бере його за руку, відводить у кінець і каже: “You hurt the people feeling”. Тобто ти поранив почуття інших.
Їх цьому змалечку вчать.
Історія з Америки
Як я бачу Україну? Я бачу, що нині всі процеси каталізуються, я відчуваю якусь велику внутрішню силу України, дух свободи. Скільки б її не товкли, не принижували, люди це не готові терпіти – вони за неї готові кров пролити, відстояти її.
Пам’ятаю, як в одному інтерв’ю під час Революції Гідності сказали: “Якщо знайдеться кілька десятків людей, які готові пролити за Україну кров, то вона виграє”. Так і сталось – та сотня. Може, то був момент сакральної жертви?
І, прикиньте, американці пригнали гелікоптер! Це, як мінімум, 30 тисяч доларів за виклик. Швидка, група психологів, які його вмовляють. Заради одного життя – стільки людей підняли на ноги! Я не могла повірити, що це можливо.
Я кажу: “А потім йому чек прийде на 5 тисяч доларів за те, що він усіх підняв?”. Мені відповідають: “Ні, це ж життя, він, напевно, хворий”.
Я три дні не могла прийти до тями, поки зрозуміла цю принципову різницю між нашими країнами – цінність людини, людського життя там просто культивується. А в нас, як в Союзі – ти гвинтик, “раньше думай о родине, потом о себе”.
Я б хотіла, щоб в нас до людей теж так ставились, щоб людина стала цінною. Бог дарував нам це життя не просто так, ми тут маємо щось зробити. Кожен цінний.
