“Покарання – це взагалі не мотивація. Це демотивація. У всіх випадках” – Віктор Комаренко
Чи можна підвищити мотивацію до навчання через покарання?
Про це розповів “Новій українській школі” Віктор Комаренко, нейрофізіолог, кандидат біологічних наук, співзасновник та керівник освітницького й дослідницького напрямів Beehiveor.
– Як на мотивацію впливає покарання? В онлайні його теж немає за суттю. А в реальному класі може бути.
Покарання – це взагалі не мотивація. Це демотивація. У всіх випадках.
Візьмемо стрес. Є кілька етапів формування неадекватної поведінки. Коли є загроза небезпеки, активуються структури, які повинні реагувати в природі за стрес-реакції. Мозок оцінює контекст, у якому відбувається щось потенційно небезпечне. Ми запам’ятовуємо цей контекст і, якщо колись побачимо ознаки, що передують небезпеці, встигнемо змінити поведінку й уберегтися. Це й називається контекстним навчанням.
Але водночас мигдалина стає домінантною структурою мозку, фактично блокує лобну кору, яка має контролювати співактивність різних структур мозку й ухвалювати раціональні рішення, забезпечуючи виключно фокус на новизні та більше нічого не помічати. Тобто ми бачимо лише потенційну загрозу. Але як тільки помічаємо щось уже відоме нам у цій новизні, то знову повертаємо контроль над ситуацією, активність мигдалини пригнічується. Якщо ж загроза залишається, тоді й мигдалина залишається ключовою структурою й буде впливати на нашу подальшу поведінку. Так стаються афективні реакції.
Якщо ми говоримо про навчання, то афективні реакції – це фізичне або когнітивне уникнення небезпеки. Фізичне уникнення – “я боюсь учителя, того уроку, не хочу йти в школу”. Когнітивне уникнення – “краще заховаю той підручник”, тобто прокрастинація.
Так ми уникаємо цієї “небезпеки”, якоїсь складної теми, створюємо ілюзію, що все ок, і на якусь мить нібито відновлюємо контроль над собою. Але ж проблема не усувається. Чим довше в такій ілюзії ми живемо, тим більше не засвоюємо матеріал і перетворюємося на хронічного прокрастинатора. Учень починає відставати тільки тому, що в нього була абсолютно природна реакція, яку не розпізнали учитель чи батьки.
– Хочу запитати про принципи червоної ручки, коли підкреслюються тільки помилки, і, навпаки, зеленої – коли акцентується, що дитині вдається. Який насправді, з погляду фізіології, підхід працює краще?
У природі немає негативних мотивувальних підкріплень. Є або позитивний результат, або скасування очікуваного позитивного результату, але не покарання.
Отже, для того, щоб учень помітив помилку, необхідно не підкріпити винагородою його помилкову дію. І цього буде достатньо. І навпаки. Якщо ми акцентуємо увагу на позитивних результатах, то активується дофамінова система, яка буде заохочувати нас далі робити якісь кроки.
Аби забезпечити краще навчання на помилках, необхідно давати зворотний зв’язок, у якому пояснювати, що так, а що не так і чому. Це дає змогу активувати природні процеси навчання, і помилка не буде повторюватися наступного разу. Негативна оцінка – це, за суттю, покарання. А воно, повторюю, формує афективну поведінку уникнення неприємних ситуацій.
Як тільки з’являється передчуття помилки (навіть не помилки, а покарання за неї), ми зупиняємося з думкою, що краще не зробити завдання, щоб уникнути покарання. До того моменту, коли загроза мине.
Натомість позитивна винагорода працює по-іншому: я зробив помилку, але знаю, що за неї не карають, я лишень не отримаю винагороди. Відповідно, моя стратегія полягатиме в тому, аби продумати, як я маю змінити траєкторію руху, щоби продовжити шлях до винагороди.
А страх нас вчить не долати проблему, а уникати її.
– Змоделюю класичну ситуацію: клас, учитель перевіряє домашнє завдання, учень не зробив – сідай, два. Що в такій ситуації вчитель має насправді зробити? Не поставити двійку?
Насамперед, не критикувати учня публічно. Когось критика буде надмірно демотивувати, а когось змусить прагнути більшого. Можемо не вгадати. Але в будь-якому разі, коли на недоліках наголошують публічно, це демотивує. А, по-друге, ми не знаємо точних причин, чому домашнє завдання не виконане. Тут важливо впроваджувати персоніфікацію: з кожним випадком працювати індивідуально.
ФОРМУЛА ЛЮБОВІ ДО НАВЧАННЯ
Навчання розширює наші межі адаптації: чим більше ви знаєте, тим краща ваша стресостійкість, тим гнучкіше мислення, тим більший когнітивний резерв мозку. Отже, є більше шансів прожити повноцінне життя. Є можливість засвоїти більше прагматичних речей, навичок, розробити купу нових ідей і втілити їх. У цьому для мене полягає сенс навчання.
