Шкільний конфлікт – характерне явище для будь-якого навчального середовища.
Згідно з опитуванням міжнародного молодіжного проєкту Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) U-Report 2016 року, 88% респондентів зустрічались з випадками конфліктів між учнями; 80% спостерігали подібні ситуації між учителями та школярами.
Як правильно підійти до вирішення подібних ситуацій, та які навички для цього потрібні, розповідають вчитель, психолог і експерт з інклюзивного навчання.
Попередження конфліктів
Ігнорування та замовчування конфліктів може серйозно перешкоджати процесу навчання, не кажучи вже про негативний вплив на емоційний стан і розвиток особистості дитини.
Створення ефективного механізму профілактики та фасилітації конфліктів і булінгу у системі освіти дозволило б звести кількість їх проявів до мінімуму, а ті, що неможливо уникнути, – спрямувати у правильне русло.
Олександр Черкас, вчитель інформатики, української мови та літератури
– Тема вирішення конфліктів в шкільному середовищі є однією з найбільш актуальних. Вона зачіпає психоемоційний стан усіх учасників та учасниць освітнього процесу.
Невирішені конфліктні ситуації негативно впливають на успішність та активність школярів, порушують взаємодію у колективі, формують викривлене почуття справедливості у дітей на етапі формування їх, як особистості.
Відповідно, це явище необхідно досліджувати і працювати з ним.
Існує дуже багато методів роботи на випередження конфлікту. Спостережливий учитель, особливо класний керівник, може відслідкувати певні протиріччя у колективі та попередити виникнення конфліктної ситуації.
Бесіди з учнівським колективом, спільні прогулянки, робота з групами дітей у позаурочний час, іноді – бесіди з батьками (вони нерідко є каталізаторами різних конфліктів). Все це є дуже ефективною профілактикою.
Найголовніше, педагог має сам давати приклад – ставитися до кожної дитини із повагою. Наголошую – до кожної. Уявіть, що станеться, якщо класний керівник буде когось висміювати прилюдно. Його приклад почнуть наслідувати учні.
Інша справа, що так чинять не всі вчителі, але навіть ті, хто не бере в цьому участі, зазвичай не мають часу на занурення у проблематику конфлікту через велике навантаження.
Шалена кількість звітів, позакласних заходів, перевірка зошитів – усе це призводить до того, що педагоги втручаються в ситуацію лише у її фінальній фазі, коли вже є постраждалі.
Учитель, який бачить конфлікт, має більше дізнатись про його учасників, спробувати зрозуміти що ними керує і вже тоді будувати стратегію його вирішення.
Порозуміння – це ключ до нових методик роботи та дійсно ефективних шкільних реформ.
Для відпрацювання таких навичок у дітей вчителі мають володіти різними компетентностями: інформаційною, комунікативною, соціальною, психологічною, моральною, полікультурною тощо.
Важко виокремити щось одне, тому що доводиться щоразу використовувати цілий комплекс знань та вмінь, аби врегулювати ту чи іншу ситуацію.
Булінг, як крайній прояв конфлікту. Особливості та протидія
Дорослі мають стежити за перебігом процесу розвитку конфлікту і завчасно втручатись, не чекати коли він перейде в стадію цькування.
Зрештою, саме в школі діти вчаться відстоювати власні права, вчаться домовлятись, досягати компромісу, ставитись до оточуючих з емпатією тощо.
Вони мають навчитись “конфліктувати” правильно, не перетворюючи це на цькування та приниження інших.
АННА ПОКРОВСЬКА
дитячий та сімейний психолог
Конфлікт – це симетрія, в ньому беруть участь дві сторони, які можуть впливати на розвиток подій.
Булінг – це не звичайна сварка між дітьми, а асиметричні відносини, в яких влада та вплив є лише в однієї сторони – агресора.
Агресор, в даному випадку, є колективним. В нього можуть бути свідки, як активні, так і пасивні. Діти, які спостерігають цей процес, зазвичай мовчать, навіть якщо розуміють, що це погано. Така модель поведінки продиктована страхом йти проти сили ініціатора агресії та потенційно стати його наступною жертвою.
Окрім дітей, причиною булінгу може бути й несвідома поведінка вчителя. Приміром, коли вчитель має нерівне відношення до учнів – хтось постійно ходить в улюбленцях, а хтось є завжди “крайнім”. У такий спосіб він дає іншим дітям певний посил: ця дитина вчиняє погано, вона не така, як всі.
Особливо це стосується молодшої школи, де у дітей ще не досить добре розвинуте критичне мислення і вони легше піддаються впливу, орієнтуються на слова та вчинки дорослих, у тому числі і вчителів.
Упереджене ставлення вчителя до однієї дитини інші сприймають як сигнал до дії. Спрацьовує система, в якій є агресор і жертва. У більшості випадків ані діти, ані вчитель не розуміють, що вони є агресорами.
Звідки береться булінг і що з ним робити
З підлітками ситуація є дещо інакшою: вони більш самостійні, у них менше дорослого контролю в позакласний час, тому зазвичай головним агресором у такому конфлікті є один з учнів, якому не вистачає уваги вдома, і він чи вона компенсує цю нестачу в школі за рахунок завдання іншим (своїм однолітками, молодшим учням чи вчителю) шкоди – фізичної, психологічної, економічної або вербальної.
Загалом, можна виокремити 4 види булінгу: фізичний, поведінковий, вербальний і кібербулінг.
Фізичний є найбільш помітним через наявність наочних проявів – сутичок, ударів, побоїв, синців і подряпин. На нього вчителю найпростіше реагувати, він може припинити такі прояви одразу.
Словесний булінг – це глумлення, словесні знущання, образи, залякування. Одним із прикладів вербального цькування є обзивання, звертання уваги на фізичні вади. Слова також можуть зробити дитині дуже боляче.
Ідентифікувати вербальний булінг трохи складніше, ніж фізичний, адже зазвичай відбувається без дорослих свідків, – достатньо, щоб ніхто цього не почув.
Поведінковий булінг помітити дуже важко, в ньому застосовується тактика ізоляції. Учні починають ігнорувати однокласника, наприклад, згуртовано вставати, коли той підходить до столу у їдальні, або, навпаки, не давати йому сісти.
Щоб бачити такі прояви, необхідно бути глибоко зануреним у дитячий колектив і розуміти процеси, які бувають настільки завуальованими, що їх важко помітити навіть шкільному психологу. Це не просто якась окрема ситуація, а налагоджений механізм з кривдниками та жертвою.
Кібербулінг – це використання образливих дій в інтернеті.
За статистикою, кібербулінг шкодить психіці найбільше, адже є найбільш неконтрольованим процесом. Коли відео про дитину потрапляє у соцмережу або чат, його може побачити набагато більше людей, ніж в одному класі.
Такий булінг виходить за межі школи і може переслідувати дитину 24 години на добу. Діти про це добре знають і тому подібне цькування їх лякає та пригнічує найбільше.
Одним із найпопулярніших видів кібербулінгу є пранкінг – термін, що походить з англомовного сленгу та означає злий жарт, насмішку, розіграш з негативним відтінком.
Умовою пранку є те, щоб одній стороні стало смішно за чужий рахунок, без урахування інтересів іншої сторони.
У процесі булінгу беруть участь три сторони: агресор, жертва та свідки. Кожну з цих ролей на себе можуть приміряти як вчитель, так і учні з батьками. Були окремі випадки, коли вчитель ставав жертвою першокласників.
Фіксувати потрібно кожен з таких епізодів. Для цього потрібна спеціальна комісія, яка визначатиме, що відбулось, за яких обставин та як на це реагувати.
Професійна підтримка дуже важлива, але в українських школах у вчителів дуже низький рівень довіри одне до одного. Їм не вистачає підтримки всередині професійного кола, щоб підтримувати емоційний клімат у класі.
Інша проблема – нерозуміння проблеми з боку керівництва шкіл, які за замовчуванням вважають, що в них таких проявів немає, або просто бояться визнати їх наявність.
Батькам також зазвичай важко прийняти той факт, що їхня дитина може когось кривдити. Проблемною стає ситуація, коли учитель намагається донести до учня інформацію чи ставлення, які потім зовсім нівелюються вдома.
Коли батьки кажуть своїй дитині, що в її поведінці немає нічого страшного, це підриває будь-які намагання педагогів, створює відчуття недовіри та фрустрації для дитини. Інша проблема – відсутність спілкування між батьками та дітьми взагалі.
До кожної ситуації потрібен окремий підхід.
Рекомендації з фасилітації конфліктів для вчителів
Вчитись надавати собі першу емоційну допомогу – справлятись з власними емоціями та в будь-якій конфліктній ситуації реагувати лише усвідомлено.
Читати літературу з психології, яка допоможе познайомитись з віковими, а також іншими специфічними особливостями учнів з різними порушеннями розвитку.
Будувати відносини з колегами: зустрічатись індивідуально та групах в онлайн- чи офлайн-форматах, обговорювати стратегії навчання та ділитись власними досягненнями.
Працювати в мультидисциплінарній команді разом з учнями з інвалідністю. В команді супроводу можуть бути вчителі, асистенти вчителів та дитини, психологи, лікарі, батьки та інші спеціалісти. Систематичні онлайн-зустрічі допоможуть уникнути конфліктів в колективі.
Просити про допомогу, якщо не можете справитись самостійно. Це цінна навичка для вчителя, яка дасть йому багато внутрішніх сил та ресурсів. Лише так ми зможемо відчути, що поруч є сильна команда, яка допоможе та підтримає.
Експериментувати в роботі. Створювати нові проєкти, долучати до них учнів, батьків і колег.
Обговорювати та пояснювати. Ділитись думками з іншими учасниками освітнього процесу.
