facebook

«Вчитель у лікарні – це нитка, яка пов’язує дитину у лікарні з тим світом, що за вікном» – Наталя Мосейчук

Кураторка соціального проєкту «Право на освіту» Наталя Мосейчук розповіла, як важкохворим дітям забезпечують право на освіту.

Лікарняні стіни, постійні аналізи, розпач, брак спілкування… Тільки уявіть собі, як багато важкохворих дітей перебувають у лікарні.  Деякі з них знаходяться в медзакладах роками і не мають змоги відвідувати звичайну школу. Тоді, як для західних країн, лікарні при школах – звична практика. Саме тому кілька років тому в Україні з’явився соціальний проєкт «Право на освіту», який покликаний допомогти надавати шкільну освіту тим діткам, для яких лікарня стала другою домівкою. Його започаткувала відома ведуча та журналістка Наталя Мосейчук, ставши куратором та його ідейною натхненницею.

Своїми знаннями, досвідом та мотивацією допомагати важкохворим дітям пані Наталя розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Всеосвіті».

Історія дівчинки Ліни

Наталю, що стало головним стимулом створити такий чудовий соціальний проєкт “Право на освіту”?

Все розпочалося з того, що одного разу в дитячій лікарні «Охматдит» я зустріла дівчинку Ліну. Вона проходила лікування у відділенні для ВІЛ-інфікованих. Із рідних в неї була тільки тітка, яка не забирала її додому, бо жила дуже далеко. А оскільки Ліна проходила медичні процедури, то звісно, її компетенціями та навчанням ніхто не займався. Коли волонтери лікарні «Охматдит» познайомилися з цією дівчинкою, вони відразу зрозуміли всю глибину проблеми. У відділенні для ВІЛ- інфікованих лікуються переважно діти соціальних верств, тож волонтери почали активно залучати їх до ігор та спілкування.

Коли ми познайомилися з Євгенією Смірновою( ред. Засновниця ГО Small Heart with Art Small), Женя якраз збиралася відкривати у лікарні освітній клас – невеликий простір, де можна було б почитати, подивитися телевізор, зайнятися освітніми проєктами, іграми тощо. У місці, де був фактично коридор. Тоді було дуже складно збирати гроші. Це була війна, кошти йшли на армію і на освіту мало хто звертав увагу. Але ми підключили телебачення, знайшли спонсорів та небайдужих людей, які допомогли нам зібрати необхідну суму грошей і відкрити освітній клас зі звичайного прохідного коридору, а потім ще один.

Женя знайшла вчителів і вони почали проводити дітям уроки – історію, математику, географію, читання… Так от дівчинка Ліна була настільки спрагла до спілкування з людьми, що не пропускала жодного уроку. За 10 років, які вона знаходилася в лікарні, їй вперше в житті відсвяткували День Народження…

Тоді ми подумали – а чому б не відкривати школи при лікарнях на державному рівні? Ось так і зародився цей проєкт «Право на освіту» в лікарнях. А згодом нам подзвонили і сказали, що Ліна померла. Саме з цією трагічною історією на вустах ми з ще більшим запалом заходилися розвивати проєкт. Ми встигли Ліні дати радість в лікарняних стінах… Ми подумали: «Ми все правильно робимо»! З цього року освіта для маленьких пацієнтів захищена законом, внесені зміни в законопроєкт «Про повну загальну середню освіту». Це зокрема, Стаття 8. Пункт 4. Там говориться, що здобуття повної загальної середньої освіти дітям, які перебувають на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, забезпечують заклади загальної середньої освіти, їхні філії, або інші заклади освіти, їхні філії, зокрема на території закладу охорони здоров’я.

Насправді, таких дітей, як Ліна – в лікарнях дуже багато.  «Охматдит» – в центрі Києва. Багато з нас щодня проходить повз і навіть не здогадується, який вузол трагічних історій ховають звичайні лікарняні стіни…

Львів став натхненником для всієї команди

Виходить, що до проєкту «Право на освіту» діти не мали змоги отримувати навчання в лікарнях?

Виходить, що так. Ми поїхали до Львова, аби перейняти досвід львівських педагогів, які виявляється, після розвалу радянського союзу, лишилися працювати в лікарнях. Вони мали діток зі складними діагнозами і звернулися до тамтешніх лікарень та департамент освіти залишити їм таку опцію – навчати дітей при лікарнях. І вчителі погодилися, а місто знайшло спосіб забезпечити їм оплату праці. Така практика збереглися тільки у Львові, і ми вирішили її поширити на всю Україну.

Ми звернулися до Міносвіти, збиралися на робочі групи з вчителями, фахівцями, науковими співробітниками, розробляли Положення про надання освітніх послуг при лікарнях. Ми вибили субвенцію для вчителів – 12 мільйонів гривень. Це кошти на зарплати вчителям, які будуть викладати в лікарнях. На жаль, не все так швидко робиться, але наше завдання – надати змогу всім діткам без виключення отримувати якісні знання.

«Ілюзій щодо проєкту в мене немає»

В яких містах та лікарнях наразі існують школи при лікарнях? І чи задоволені ви тими результатами проєкту, які є наразі?

Школи при лікарнях вже відкрито: у Києві – два класи, бібліотека, літня резиденція з інклюзивний дитячим майданчиком, міні футболом, городиком –  це в Охматдит (Школа супергероїв), і ми хочемо щоб так було і в інших лікарнях у всій Україні. Освітній простір в столичному опіковому центрі, у Житомирі дві школи, також продовжують працювати школи у Львові – у тамтешньому Охматдиті та у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі.

Чтайте також:  ВООЗ рекомендує не закривати школи, - Радуцький

Кошти на ремонт надав Громадський бюджет Києва, після того, як я звернулася до киян підтримати петицію на сайті столичної адміністрації про створення школи в Опіковому центрі. Небайдужі кияни спільно з нашою командою набрали необхідних тисячу голосів, які й допомогли отримати кошти від Громадського бюджету для ремонту у класі! Голосів киян: 1820. Бюджет: 1 мільйонів 150 тисяч гривень Загальна площа ремонтних робіт – 74,85 м2.

Очікуємо на відкриття шкіл в Херсоні, Хмельницькому, Дніпрі. Я не маю ілюзій щодо проєкту. Він відбувається з перемінним успіхом. Іноді школи відкриваються, як насіння лузається, іноді цей процес затягується і вимагає багато переговорів та вирішення купи неприємностей. Мене, наприклад, дуже вразив випадок, коли в одній зі шкіл ми помітили, що дуже коштовний сатангіпс було замінено на дешеве покриття вітчизняного виробника. Ми не знали, хто винен в тому, що таке сталося. Головний лікар, будівельники чи хтось інший… Але ж ця людина забрала у дітей… Тоді було так гірко. І так соромно. Дуже важко миритися з такими прикрощами, коли продумуєш все до дрібниць. І якого кольору будуть стіни, і щоб облаштувати в кімнатах кондиціонери, і щоб встановити спеціальні лампи, щоб не було крейдових дошок – одним словом, коли маєш на меті зробити дитячий простір повністю безпечним.

Звісно, ми не виносили цей випадок на широкий загал, але осад залишився. Тому в мене ілюзій немає. Але є головна мета – дітям повинна надаватися якісна освіта. Діти не повинні сидіти заточеними, наче в буді, в очікуванні поганих звісток від лікарів та поганих  діагнозів. Коли дитина потрапляє в лікарню, особливо з важкими діагнозами, батьки, як правило, в розпачі. Вони майже не займаються дитиною, бо й самі мають психологічну травму. У медиків теж немає часу займатися розвитком дитини, бо зосереджені на лікуванні. Саме на вчителя покладається вся відповідальність за душевний спокій дитини і за сили, віру  дитини боротися далі.

Вчитель – це нитка, яка пов’язує дитину у лікарні з тим світом, що за вікном

Тобто, аби працювати з дітьми, які знаходяться в лікарні тимчасово або довгий період, потрібно бути не лише професіоналом, а й людиною з великим серцем. Чи легко знайти лікарняного вчителя, який би міг працювати з дітьми у таку важку годину для них час? І взагалі, хто може стати лікарняним вчителем?

Вчитель, який прагне працювати в лікарні, має чітко розуміти, що йому не вдасться провести урок на 45 хвилин від «а до я». Це має бути вчитель, який розумітиме, що треба працювати в тісному зв’язку з медиком. Який бачитиме, коли учню стало зле і що тією ж математикою вже не позаймаєшся. Це мають бути особливі фахівці, з величезним запасом душевних сил.

Я дуже часто розповідаю історію про одну вчительку зі Львова, яка розповідала, що може займатися з дітками в різних відділеннях, але тільки не в онко. Бо коли вона одного разу попрощалася ввечері зі своїм учнем, а вранці вже не знайшла його в палаті, в неї був нервовий зрив і вона сказала, що туди я – не піду.

Тому ми разом із засновницею Школи Супергероїв Евгенією Смірновою та засновником студії онлайн-освіти EdEra Іллею Філіповим  розробили курс для вчителів які хочуть працювати при лікарнях разом з EdEra – створюють повноцінні онлайн-курси та супроводжуючі матеріали широкого профілю. Днями відбувся вебінар «Як стати лікарняним вчителем»? Отримали сертифікат близько двох тисяч педагогів.

Можна переглянути цей вебінар за посиланням:

«Хто, якщо не я?»

Чи пам’ятаєте свої відчуття, коли вдалося відкрити перший навчальний клас в лікарні «Охматдит»? Які були враження?

Ви знаєте, після того, як я прийшла у відділення для ВІЛ-інфікованих, до мене підійшла Ліна і поклала в руку цукерку. Я сказала: «Ні, я не візьму».  Бо я чітко розуміла, що ці цукерки дітям принесли волонтери. Але Ліна так сильно стисла мої пальці, що я так і лишилися з тими цукерками в руках. З відділення я вийшла приголомшлена. Згодом я зрозуміла сенс того, що відбулося. Ліна просто хотіла спілкування. Їй просто хотілося доторкнутися до людини із зовнішнього світу – світу поза межами лікарні. На жаль, багато людей дуже некомпетентні в медицині. Вони вважають, що якщо вони подивляться на дитину з діагнозом віл, то самі відразу ж захворіють.

Чтайте також:  МОН рекомендує провести урок щодо питань проблем у сім’ї

Після трагічного випадку з Ліною, я подумала, що я не зможу продовжувати діяльнсть, не витримаю…  Але, поговоривши з волонтерами, зрозуміла, що ми з ними дивимося на ці речі трохи по-різному. Вони не піддаються емоціям і акцентують увагу на тому, як цю ситуацію можна покращити. Тоді я запитала себе: «А хто, якщо не я?».

Якось Дмитро Комаров ( ред. автор та ведучий програми «Світ навиворіт») сказав такі слова: «Мені Бог дав таку професію, за допомогою якої я став популярним. Популярність дала мені певний статус, це статус дав мені певні гроші. Тому зараз я радо ділюся тим, що я маю.»  Мені це так закарбувалося в пам’ять. Я подумала – якщо я можу зробити комусь добре, якщо я можу полегшити чиєсь життя за допомогою того, чого я досягла в житті, то я повинна це зробити. Це свого роду десятина, яку ти повинен віддати. Це такий собі борг перед суспільством. Адже все, що ти маєш – ти маєш завдяки суспільству.

«Мене підживлює відчуття перемоги після боротьби»

Як вдається поєднувати професійну діяльність із соціальними проєктами? Чи вистачає часу на родину? І чи вистачає емоційних сил займатися благодійністю?

Я не розділяю роботу з якоюсь іншою діяльністю. Я навіть ТСН не називаю роботою. Це не робота для мене. Це залученість. Тому і діяльність по лінії освіти – це теж не робота, а залученість. Я не виділяю окремо час для того чи іншого. Це кругообіг. Іноді списуємося з колегами, які працюють при школах прямо під час випуску новин, іноді зідзвонюємося на сюжетах, думаєте, що так не буває? (посміхається). Моя команда ТСН завжди хвилюється, щоб я ці емоції не перенесла в ефір. Іноді телефоную губернаторам, спілкуюся з ними, коли вже зовсім якісь проблеми.

Звісно, якщо я скажу, що в мене немає вигорання, це буде неправда. Але є моменти, які мене підживлюють.

А що Вас підживлює?

Як правило, це або успіхи, коли телефонує Женя Смірнова і говорить: «Наталю, є коло вчителів, які дуже хочуть відкрити школу при лікарні». Тоді я доєднуюся на рівні облради, обладміністрації, коли вже вчительського запалу не вистачає, шукаю додаткові кошти і так далі. Такі новини звісно не можуть не радувати.  І навпаки, коли є невдачі, це мене хоч і засмучує, але, це, знаєте, на користь. Включає, налаштовує боротися і перемогти.

Повага і справедливість — саме цього бракує по відношенню до вчителя

Ви також куратор Global Teacher Prizе Ukraine – щорічної вчительської премії, яка має на меті популяризувати та підняти престиж професії вчителя. Чому зараз так важливо змінити ставлення суспільства до вчителів? Що не так із професією вчителя? Які маємо найголовніші проблеми?

Що не так з професією вчителів? Немає поваги і справедливості. Обов’язково повинні бути ці два чинники. І проєкт Global Teacher Prizе Ukraine повинен дати і перше і друге. Справедливість може проявлятися не тільки завдяки грошам, хоча звісно, ми багато говоримо про те, що професія вчителя має бути добре оплачувана. Зараз є багато можливостей для вчителів, які підвищують рівень своєї компетенції і відповідно, мають змогу отримувати більші гроші. Але відсоток таких вчителів – невеликий. Ми невипадково хочемо і робимо так, аби вчителів номінували самі діти на цю номінацію, щоб залучати всю батьківську та учнівську громади. Щоб колеги самі визначали, кого подавати на премію. Ми шукали вчителів, які б ставали лідерами думок, до яких би прислуховувалися та радилися. Щоб вони отримували статус радників, корифеїв, порадників. Але цього поки що немає.

Запрошую змінювати ситуацію разом – номінуйте вашого вчителя! Подякуйте йому за його віддану працю. Вчителі, номінуйтеся самі. Не соромтеся! Скажіть про себе вголос. Подати заявки ще можна до 01 серпня на сайті премії. Церемонія нагородження та оголошеня ПЕРЕМОЖЦЯ відбудеться 03 жовтня. І нагорода складає 250 тисяч гривень, рік навчання та освітня поїздка на GLOBAL EDUCATION & SKILLS FORUM.

До речі, однією з володарів вчительської премії у вашій номінації «Вибір серцем» стала Олена Львівна Киркевич. Свою премію педагогиня віддала на виплату вчителям, які працюють в школах при лікарні. Чим Ви керуєтеся, обираючи переможців?

Цього року, моя номінація «Вибір серцем» вже в четверте і головний критерій – відчути вчителя серцем, вибір відбувається серед тих вчителів, які роблять більше ніж просто навчають дітей, виховують цінності, протягують руку допомоги всім дітям і допомагають тим учням, які перебувають в лікарнях та мають особливі освітні потреби. Щодо пані Олени я іншого і не чекала. Вона має свою особливість. Олена Киркевич колись викладала для дітей – майбутніх військових. Її вважали найкращим математиком, бо вона настільки вміла захопити учнів цим складним предметом, що діти просто закохувалися в математику.

Чтайте також:  Підвищення зарплат освітян призупинено до 2022 року: КМУ вніс зміни до постанови №822

Вчителі дійсно тяжко працюють зранку до ночі, не піднімаючи голови. Мені б дуже хотілося, щоб та ж сама пані Олена витратила ці гроші на відпочинок чи інші задоволення. Але вона розпорядилася ними інакше. Цього року теж обов’язково буде моя премія. І вона буде вручена вчителю з Великим серцем, незалежно, чи потрапить він у ТОП 10 чи ТОП 50. Номінуйтеся!

«Якщо новий міністр освіти зробить для освітян щось хороше – буду йому тільки аплодувати»

Наталю, Вас добре знають, як професійного журналіста та телеведучу, але не всім відомо, що за фахом – Ви вчителька. Та і ваша мама вчителька! Тому Вам добре знайомий і біль вчителів, і їхні турботи, а особливо –переживання з приводу теперішньої ситуації зі станом освіти після призначення нового в.о. міністра освіти Сергія Шкарлета. Як можете прокоментувати ту хвилю протестів, які зараз проходять по всій Україні, що очікує освітян і чи дійсно в українських педагогів є підстави для хвилювання через призначення нового очільника Міносвіти?

Треба пізнати цю людину в роботі. Так, я багато працювала з Лілією Гріневич (ред. ексочільниця Міністерства освіти і науки), вела зустрічі з вчителями. Лілія Гріневич була дуже затребуваною і викликала велику довіру у переважної більшості вчителів. Звичайно, хотілося б, щоб до Міністра освіти питань не було. Але якщо він щось добре зробить для освіти, я буду йому тільки аплодувати.

Громада мусить і сама пильніше дивитися і на президентів, яких ми обираємо, і на міністрів освіти, яких призначають. Без громадського контролю цей «велосипед» не поїде, тому громадський контроль – дуже важливий і потрібний.

«Освіта – це поєднання плідної праці педагога, батьків та дітей.»

Вчителі зараз також занепокоєні, чи повернемося 1 вересня до школи. Адже дистанційне навчання для багатьох учасників освітнього процесу стало справжнім викликом. Як вважаєте, чи готова Україна до навчання онлайн?

Треба враховувати, що в нас бідна країна. У багатьох вчителів не має гаджетів. Тому їм дуже важко продукувати дистанційний стиль навчання і в принципі розробити дистанційний урок, бо навіть немає на чому. Немає і доступу до інтернету і домашніх умов…  До того ж, є такі батьки, які вважають, що якщо вони віддали дитину в перший клас, вони мають її звідти забрати з усіма знаннями. Але в українських реаліях це неможливо. Освіта – це поєднання плідної праці педагога, батьків та дітей.  Без цього трикутника нікуди «не поїдемо». Той, хто думає, що батьки можуть уникнути освітнього процесу, помиляється. Адже в будь-якій школі, як державній, так і приватній, батьки повинні і контролювати, і долучатися до освітнього процесу.

Під час карантину у зв’язку з пандемією коронавірусної інфекції COVID-19,  діти, що перебували у лікарнях продовжували навчатися. Ми заручилися підтримкою Центру освіти Оптіма, що надала перші сто навчальних місць для дітей з освітніми потребами. Навчання в цій дистанційній школі відбувається відповідно до державних навчальних програм.

Так, побачивши новину про таку можливість, до нас на сторінку проєкту Право на освіту написав тринадцятирічний Ромчик Скіра з Львівської області. Хлопчик страждає асептическим некрозом і не може відвідувати школу з листопада 2019 року. Проте, жага до знань у Роми не вщухає. І вже з 15 травня Рома дивиться уроки онлайн у школі Оптима, і три його улюблені предмети: англійська мова, зарубіжна література та інформатика.

І школа Супергероїв теж проводила навчання для маленьких пацієнтів за допомогою свого телеграм каналу та онлайнів у Києві, Житомирі. Усі діти мають право на отримання освіти. Статті 28, 29 Конвенції ООН про права дитини.

Наш проект про це. І наша команда у грудні 2018 –го отримала спеціальну нагороду від Глобального договору ООН в Україні у категорії «Суспільство». Ми подали на конкурс проєкт Право на освіту, і ми боремося, щоб усі діти, які на деякий час опинилися в лікарнях, не випадали з життя. Щоб вони продовжували навчання і знали, що їх чекають однолітки та вчителі.

Ми не зупиняємося.

Джерело.


Повернутись вверх