І. Совсун: як надовго ще вистачить запалу учителів?
Існує гігантська прірва між переможцями світових олімпіад і базовим рівнем українських шкіл
Автор: Інна Совсун, народний депутат України, член фракції політичної партії «Голос».
Цьогоріч Україна відмінно виступила на міжнародних шкільних олімпіадах. Наші команди з математики, фізики, інформатики та лінгвістики везуть додому золото, срібло та бронзу. Впевнена, що й команда з хімії, яка виступатиме наступного тижня, також привезе винагороди.
Хочу привітати хлопців і дівчат, які показали такі високі результати, їхніх учителів, усіх організаторів та спонсорів олімпіадного руху в Україні, які зробили це досягнення можливим. Ви молодці, і ми дуже вами пишаємося.
На цьому хороші новини закінчуються.
Призери міжнародних олімпіад не отримають від української держави обіцяних винагород по 100 тисяч грн кожному та кожній. І все через те, що Міносвіти вирішило не проводити олімпіади в умовах карантину і не формувало міжнародні команди на олімпіади світового рівня. Команди-переможці самоорганізувалися і змогли взяти участь у міжнародних олімпіадах без «благословення» міністерства. А значить – жодних премій і жодних пільг при вступі в університет.
Друга проблема масштабніша. Мало того, що Міносвіти під керівництвом Шкарлета самоусунулося від фінансування та організації олімпіадного руху. Окей, українці звикли, ентузіасти-вчителі, учні, їхні родини та бізнес справляються самотужки.
Однак проблема ще й у тому, що Міносвіти в принципі самоусунулося від інвестицій у розвиток освіти: освітнє середовище застаріле, навчальне обладнання не оновлюється. Те, що з таким станом шкіл хтось досі спроможний готувати дітей до перемог у світових олімпіадах – це диво, гідне захвату. Однак у мене є побоювання, як надовго ще вистачить запалу учителів та скільки лишилося обладнанню в українських школах.
По-третє, хочу наголосити, що олімпіадний рух показує найбільш працелюбних та талановитих учнів, найбільш обдарованих та вмотивованих учителів, які готують учнів. Але це навіть не 1% українських школярів. Це десятки, у кращому разі – сотні дітей. Їхні досягнення мають нас надихати, ми маємо ними пишатися, створювати їм оптимальні умови для подальшого навчання і заняття наукою. Але.
Але якщо подивитися на решту учнівства та вчителів, ми побачимо гігантську прірву між переможцями світових олімпіад і середнім базовим рівнем українських шкіл. Цей рівень видно за міжнародними освітніми вимірюваннями, такими, як PISA, яке показує, що 36% учнів – не знають математики навіть на базовому рівні, адже третина не подолала прохідний бар’єр на ЗНО з математики.
І з цим катастрофічним базовим рівнем шкільної освіти так само треба щось робити. Але Міносвіти грає в хованки. Міністр Шкарлет продовжує саботувати або відверто зарубає шкільну реформу, не бореться за фінансування для неї, не пропонує концептуального бачення продовження шкільної реформи. Не робить нічого, що мав би робити міністр. Натомість ми дуже мало знаємо про те, як планують готувати вчителів-предметників (фізики, хімії, математики, географії тощо) і бачимо успішну спробу скасувати реформу старшої профільної школи.
Тож виникає кілька запитань:
Як держава збирається мотивувати та винагороджувати учнів і вчителів, які досягнули таких високих позицій у міжнародних олімпіадах? Чи можемо ми все-таки чекати на обіцяні премії для дітей, чи можемо ми чекати на щось, окрім заохочувального «похлопування по плечу» для вчителів та закладів, які підготували цих учнів?
Що ми будемо робити зі станом шкіл, освітнім середовищем та навчальним обладнанням? Чи є якийсь шанс, що відповідальне міністерство візьметься за голову і витягне ці школи зі стану глибокої середини ХХ століття, коли їх тільки-но побудували?
Чи Міносвіти нарешті визнає, що йому не потрібна шкільна реформа, воно нею не цікавиться, його влаштовує той стан середньої освіти, який демонструють міжнародні та національні освітні вимірювання? Чи ми все-таки можемо розраховувати на те, що реформа відновиться? Що її буде підтримано фінансово і організаційно?
Якщо команда МОН на чолі зі Шкарлетом відчуває неспроможність здійснити таку складну та комплексну реформу, тоді просто треба про це вголос сказати й піти з посади. На їхні місця прийдуть люди, спроможні рятувати українську систему освіти з тієї ями, у якій вона опинилася.
І рятувати від занепаду країну, тому що без нормальної шкільної освіти ми не можемо очікувати ні добробуту, ні економічного розвитку, ні цивілізованого життя.
