“Не бачать перспективи”: директор школи пояснив причини масового виїзду школярів за кордон
За словами педагога, Україні загрожує “демографічна яма”.
Днями директор дистанційної школи “Unicorn School” та доктор філософії з економіки Володимир Страшко повідомив про критичну кількість звернень від батьків, які планують вивозити дітей з України. Зокрема він відзначив, що деякі школи втратили до 90% учнів. І якщо раніше ця проблема була більш актуальною для хлопців, то зараз вона поширилася і на дівчат.
УНІАН поспілкувався з Володимиром Страшко, аби дізнатися, наскільки ця проблема є масштабною, чи намагається держава її розв’язати та які наслідки для країни вона може нести.
Пане Володимир, у своєму дописі ви відзначили, що діти масово почали покидати навіть дистанційні школи в Україні. Наскільки ця проблема є глобальною та які її причини?
Дистанційне навчання почало бути дуже популярним в Україні, коли почався COVID-19. Але у 2021 році люди якось прилаштувалися. І наступний такий великий спалах був у 2022-му, коли почалася війна і люди почали масово виїжджати за кордон. Але це була як реакція невизначеності.
Ми тоді отримали велику кількість повідомлень від батьків, які хотіли, щоб діти закінчили навчальний рік. Наприкінці кінці 2022 – початку 2023 року люди почали повертатися в Україну, маючи сподівання на те, що війна закінчиться.
Така ж ситуація тривала і до 2024 року. Однак, останні кілька місяців, починаючи десь з кінця серпня – початку вересня, ми почали отримувати дуже велику, прямо аномальну кількість повідомлень з мотивуванням, що ми покидаємо країну, допоможіть нам завершити українське навчання, щоб вступити до ВНЗ в Європі.
До цього такого мотивування не було. Тобто батьки учнів 10-11 класів вивозять і кажуть, що хочуть закінчити екстерном 10-11 клас – два роки за один, отримати свідоцтво і далі вступати кудись у Європі.
І це мене дуже турбує, тому що раніше дистанційна освіта була, ну, скажімо так, просто альтернативою звичайній. Вона не мала такої жорсткої кореляції з мотивом покинути українську систему освіти загалом. А зараз ми це бачимо. І це перша категорія людей, які хочуть отримати свідоцтво і кудись вступити до якогось вишу. І їх дуже багато.
В деяких класах, в 11-х навіть, серед тих дітей, які навчаються у нас, таких до 90%. Ми розуміємо, що це категорія людей, які хочуть, щоб їхні діти вступили в вищі навчальні заклади не в Україні.
Раніше ця історія була більш характерна для хлопців, щоб уникнути мобілізації та виїхати до 18 років. Але зараз сюди почали видаватися і дівчата, що є нетиповим трендом. Тобто навіть батьки дівчат починають їх вивозити, щоб вони вчилися десь там.
Друга категорія людей, про яку я зазначав, це діти, які вже кілька років знаходяться за кордоном. Тобто, умовно, у тому ж 22-му виїхали, там і знаходяться у своїх країнах. І раніше вони продовжували отримати українську середню освіту. Просто вчилися паралельно у своїй школі (за кордоном, – УНІАН) та в нашій школі (українській, – УНІАН).
Але зараз ці люди почали писати, що вони вирішили відмовитися від української освіти, адже вирішили залишатися там. І ця історія стосується всіх категорій вікових, не тільки 10-11 клас.
І тому школа є таким собі лакмусовим папірцем, який показує настрою в суспільстві. Ми бачимо, що цей тренд на відтік, він дуже сильно збільшився. І саме тому я написав, що це катастрофа, велика проблема. Нам треба брати її до уваги, тому що такими темпами ми вимушені будемо не лише проводити оптимізацію вищих навчальних закладів, про які каже пан Вінницький, наприклад, а робити це навіть радикальніше, бо хто буде вступати до ВНЗ?
А ще є одна проблема у тому, що ці ж діти випадають з українського контексту. Одна справа, коли раніше люди вчилися в Європі, закінчували в Україні школи, їхали вчитися в Європі здобувати освіту і мали можливість повернутися до нас. Тобто це був такий освітній туризм. І це круто. Коли є можливість отримати класну вищу освіту і потім повернутися працювати у нас.
Але ж зараз це зовсім не про це. Це про те, що вони роблять свідомий вибір. Все, ми будемо тут. Будемо адаптуватися, залишатися. І навчання в школах та університетах вони сприймають, як швидку соціалізацію для дитини.
Ця тенденція – вона стосується лише прифронтових міст, таких як Харків? Чи ця проблема актуальна по всій Україні?
Я був би значно менш стурбований, якби це стосувалося лише Харкова, Дніпропетровської області, Донецької чи Запорізької. На жаль, ні. Це та історія, яка не має прив’язки до географії.
У нас багато клієнтів з 2022 року, які виїхали навіть з Івано-Франківської області, з Львівської. І вони також ухвалюють рішення залишатися в Європі, чи в тих країнах, де вони є. Тобто вони це пов’язують більше з тим, що не бачать перспектив тут.
Є ще один прошарок – зараз про це не заведено говорити, але він існує. Коли батьки бачать загрозу про себе – маю на увазі чоловіків – вони хочуть якимось чином перетнути кордон. Ну і вони, звісно, вони забирають з собою родини. І так само ми отримуємо запит, що ми переїхали й треба вчитися.
Ми бачимо, що зараз тривають дискусії про зменшення мобілізаційного віку. Є навіть плітки про можливе запровадження мобілізації жінок в Україні. Це також робить певний внесок у мотивацію батьків вивозити своїх дітей з України?
Так, беззаперечно, це є одним із чинників для батьків обирати своїм дітям освіту за кордоном.
Проблема виїзду дітей – це не лише про школи, а й у майбутньому про ВНЗ. За часів COVID-19 були випадки, коли українські ВНЗ закривали чи об’єднували, адже просто не вистачало студентів. Зараз ця загроза ще більш масштабна?
Я вважаю, тут насправді дуже правильно робить Міністерство освіти. Тому що оптимізація мережі вищих навчальних закладів – це не просто, знаєте, як побажання чиєсь, або там ще, це просто необхідність. І, по-перше, ми будемо вимушені це робити.
По-друге, йдеться про те, що ми можемо отримати надзвичайно велику демографічну яму саме з цього покоління, яке має закінчувати школи, вступати до ВНЗ і йти далі на роботу. І ми можемо ще більше пришвидшити процес старіння нації. І це катастрофічно відобразиться вже не лише на освіті, а й на ринку праці взагалі, та на економіці. Тому що просто не буде кому працювати.
І зараз ми не чуємо про якісь ініціативи Уряду про залучення іноземців до роботи в Україні. Хоча немає зараз проблеми в робочих місцях. Робочих місць дуже багато. Є інша проблема. Проблема в тому, що нема кому працювати. І тут є безліч прошарків. Перший прошарок – фізично нема фахівців того рівня, який потребує підприємство.
Другий прошарок – географічна прив’язка. Наприклад, в Чернігівській області менше людей, ніж підприємств.
Третя категорія – чоловіки бояться працевлаштовуватися офіційно, тому що нема прозорих інструментів для бронювання. Якщо це підприємство, то там обов’язково має бути працевлаштування офіційне, без ФОПів. Тому що правила безпеки тощо. І вони це сприймають як one way ticket. Тобто зараз підприємство про них скажуть і їм тут же повістка прийде. Ось так.
А тепер уявімо, що ця ситуація, яка є зараз, погіршується ще відтоком молодих людей, які могли б через рік, два, п’ять замінити когось і прийти на ринок праці. Що будемо робити?
Фактично, ця проблема є сталою. Навіть якщо війна закінчиться – ті родини, які ухвалили рішення залишитися за кордоном – в Україну не повернуться. То ж і для шкіл у майбутньому виникнуть проблеми з набором нових учнів?
Я думаю, що і школи будуть мати дуже великий виклик. Вони його мають і зараз, насправді. У нас вже є проблема з мережею. Десь в сільській місцевості, коли оптимізують школи, вони мають проблеми з наповненням.
Однак є й діаметрально протилежна ситуація. Наприклад, я працював в Ірпені, проводив тренінг для вчителів. І там ситуація така, що в них одні з найбільших шкіл в Україні за кількістю дітей, які там навчаються. В одній зі шкіл 2700 дітей. Вони мають звичайну будівлю на три поверхи, де навчають 2700 дітей. І мають укриття на 700 дітей.
Тобто вони працюють в три зміни. Можете собі уявити, що це таке в плані навантаження на вчителя, в плані психіки дітей. А далі ми отримуємо повітряну тривогу, і всі ці діти спускаються в укриття, де не навчаються. І це призводить до чого? До того, що освітні втрати збільшуються, наростають, як сніжний ком.
Тому школа має, по-перше, працювати над гнучкістю. Особисто я дуже радий, що зараз ми маємо розвинений ринок дистанційної освіти. Школи, в першу чергу приватні, стали більш гнучкими з точки зору форматів, подачі матеріалів, гейміфікації тощо.
Це класно, але це не системно. Тому що системно – це коли на рівні держави впроваджується для всіх обов’язково. Тому я думаю, що нам доведеться дуже сильно працювати з комбінаціями “Educational Technologies” та традиційною освітою. Нам доведеться розв’язувати питання освітніх втрат. І нам доведеться розв’язувати питання мотивації, залученості, професіоналізації вчителів.
Тому що ми бачили по цьому року, що рівень вступників в педагогічні ВНЗ, він дуже сильно знижується. Додаймо демографічну проблему, додаймо системну проблему в школі й отримуємо в результаті великий бум.
Враховуючи всі ці проблеми – чи існують якісь шляхи їхнього розв’язання за сучасних та післявоєнних умов?
Розкладімо цю історію на кілька складових. Перша складова – це можливості шкіл впроваджувати дистанційне навчання. Адже зараз у них системного вирішення немає. Є лише безкоштовні сервіси, як от Google-класи, а далі робіть, що хочете. Не держава, ніхто, навіть донори, не дають системних якихось інструментів їм для того, щоб це робити круто.
По-друге, це все одно не панацея, тому рівень викладацького складу також буде на це впливати. Робота з вчителями, їхньою мотивацією, зарплатнею тощо.
Третій чинник – це мережа. Або оптимізація мережі там, де воно потрібне. І це буде вимагати, зокрема, збільшення кількості дистанційного навчання там, де воно потрібне. Маю на увазі скорочення шкіл. Або навпаки їхнє розширення в таких містах, як Ірпінь, де катастрофа відбувається. Тобто загальна оптимізація системи.
Але це тільки те, що стосується освіти. Проблема в тому, що сама освіта, якість цієї освіти, не є основним чинником відтоку людей за кордон. Вона є одним з них. Але основна – це точно не якість освіти, бо діти вступають в будь-які виші зараз.
Тобто їм краще зараз вступити в якийсь провінційний ВНЗ в умовній Словаччині, який може бути за рівнем гірший за наш ВНЗ, ніж навчатися у нас.
То ж зараз проблеми в освіті пов’язані не стільки з освітою, скільки з візією. Тобто усвідомленням того, що буде завтра. Мені здається, що оцей лакмусовий папірець у вигляді школи показує нам те, що у людей ця візія відсутня. Вони не розуміють, що буде завтра.
Просте порівняння. Зараз у нас листопад, порівняймо з листопадом 2022 року. Тоді не було світла, десь навіть зникала вода, щодня були обстріли. Але який був піднесений настрій у людей. Адже Харків відвоювали, Херсон відвоювали, всі чекали на контрнаступ, і люди поверталися. У мене є знайомі, які з Британії поверталися, кидали там роботу, адже думали, що там все буде добре. Зараз все відбувається з точністю до навпаки. І нам треба з цим жити…
Микита Шендеровський
