“Не бігай, не кричи і роби, як я сказав!” Петро Чорноморець – про школи в Україні, вигорання підлітків і те, чому не обов’язково ходити на уроки фізкультури
Інформує OBOZ.UA.
Вже цими вихідними, 5-6 жовтня, просвітній форум “Освіта Дивосвіту 2024” у Києві збере в одному просторі понад 30 провідних експертів різних сфер – історії, психології, філософії, неформальної освіти. Вчителі, батьки та школярі зможуть не тільки послухати цікаві виступи фахівців, але й відвідати виставки, де презентуватимуться понад 100 закладів освіти.
Кандидат біологічних наук, співавтор Змінотворців, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Петро Чорноморець стане одним із експертів, який зʼявиться на сцені та поділиться своїм досвідом. OBOZ.UA вдалося поспілкуватися з науковцем та дізнатися, як навчання допомагає у боротьбі зі стресом, чому діти лінуються, чи потрібно ходити на уроки фізкультури та як не допустити вигорання підлітків. Про це та багато іншого цікавого – далі у розмові.
– Зараз багато говорять про емоційний інтелект. Скажіть, з якого віку та як правильно його розвивати? Та і взагалі – чи потрібно прививати дітям такі навички?
– Як тільки дитина почала розмовляти, вона вже здатна потрошку починати рефлексувати свої емоції. Беремо, для прикладу, трирічну дитину. З нею вже можна говорити про те, що вона зараз відчуває.
На старті ми пропонуємо варіанти пояснення її стану. Тобто дитина перебуває в якомусь емоційному стані, і ми їй розповідаємо: “Я думаю, що ти зараз злишся”. А в інший момент: “Я думаю, що ти зараз радієш”. Можемо запитати: “А чому ти радієш? Що тебе потішило в цій ситуації?” або “Що тебе розізлило?” або “Чому тобі сумно?”.
На старті, скоріше, ми знову ж таки пропозиціями кажемо: “Ти радієш, тому що..”, а потім, якщо дитина вже має такий досвід, то у пʼять років вона вже здатна, найімовірніше, і сама висловити такі гіпотези. Та навіть у чотири роки. Тобто варто з дітьми починати говорити про емоції та причини, які ці емоції викликають. А якщо ще глибше – то і про потреби. Це, власне, і буде розвиток емоційного інтелекту.
– У дітей погіршується рівень знань, що повʼязують з війною та стресом. Чи існує вірогідність того, що в таких умовах школярі зможуть покращити свої успіхи та як це вплине на їхній емоційний стан? Чи варто дітей стимулювати вчитися під час стресу? Як їх навчити правильно проживати агресію, екологічно?
– Однозначно дітей варто вчити проживати емоції та взаємодіяти з ними. Але існує проблема, що вчитель, який тільки вчора прослухав один короткий курс про такі речі, не може навчити цього.
За моїми спостереженнями, дуже часто вчителі, які пройшли навчання стосовно емоцій і потреб, але не пропрацювали років три-пʼять із психотерапевтом свої емоції та потреби, просто отримують у руки інструмент, як глибше зґвалтувати дитину в емоційному сенсі. Тобто вони отримують додаткові інструменти, які потім застосовують не дуже коректним способом.
Також до цього насправді провокує і в принципі сама система. Тому що у школі є дуже багато фрустрації, дуже багато вимог, кожен почувається якимось обмеженим у свободі, недостатньо цінним, недостатньо важливим. І все це разом виливається в результаті на дітей. Це якась комплексна проблема. І тому, з одного боку, дітям треба допомагати працювати з їхніми емоціями, з іншого боку – людей, які могли би це зробити, дуже мало. Для початку треба було б допомогти вчителям, щоб вони зі своїми емоціями поладнали. І це не один місяць роботи.
Навчання – це один із найкрутіших способів владнати зі стресом. Тому що коли ми досліджуємо світи, дізнаємося нове, це збуджує дофамінову систему. І саме це дуже позитивно впливає на те, як людина адаптується до стресу. Єдина проблема в тому, що у нас переважно навчання так організовано, що його роблять максимально неприємним і дискомфортним. У такому варіанті воно, звісно, не допомагає, тому що у більшості людей яке переконання стосовно навчання? Що навчання – це складно, це доведеться боротися із собою.
І звісно, що якщо ми так його організовуємо, і так до нього ставимось, воно не буде антистресовим. Антистресове навчання – це яке? Це якщо дитині від найменшого віку просто цікавий світ. Вона запитує: “А як це влаштовано?”. Робить свої власні експерименти. Якщо дорослі їй у цьому допомагають, не зупиняють її від якихось власних досліджень і відповідають на її запитання саме тоді, коли вона їх ставить. А не “Зараз ти про це не будеш знати, а от післязавтра або через три роки сядеш за парту – і тоді тебе змусять прочитати про це”. Так це не працює.
Але в принципі навчання – це один із найкращих способів роботи зі стресом. Просто воно має бути організовано не за програмою, і не тому, що ти повинен, а просто як прекрасна можливість. Якщо це прекрасна можливість, то діти якраз дуже швидко йдуть на такі речі.
На початку великої війни у мене було декілька груп, частково я сам організовував, частково з різними партнерами, куди приходили десятки, іноді сотні дітей. Тому що їм хотілося вчитися. Вони таким чином відходили, зміщували свою увагу від стресових переживань. І вони звідусіль підключалися – з бомбосховищ, укриттів, звідусіль. Було важливо саме повчитися тому, що вчитися – це кльово, це цікаво, якщо воно так організовано, звісно.
– Останнім часом багато повітряних тривог вночі, діти сплять неспокійно, але вчитися треба! Попри те, що МОН рекомендувало не змушувати дітей після таких ночей іти в школу на перші уроки, краще відпочити, але батьки не завжди цього дотримуються. Адже не всі мають змогу залишитися вдома з дитиною. До чого це може призвести?
– Тут ми виходимо на таку цікаву штуку: окремо у нас є законодавча база та інші офіційні регуляції, які чогось там вимагають. І мені з цим дуже складно, тому що я розумію, що воно не дає в багатьох місцях побудувати якісну реальність. Воно переважно все налаштоване на те, щоб гарантувати безпеку і прикрити для різних людей, у різних позиціях, можливі небажані наслідки, наприклад, критика. Але воно погано допомагає робити кращі речі. Тобто це як страхувальна сітка, яка дозволяє всім не впасти зовсім низько, але вона взагалі не дає літати. В ідеальному світі я б припустив, що діти у школі мають можливість відпочити, якщо вони в нересурсному стані, у них є місце і можливість не навчатись. До речі, у деяких приватних школах більше свободи. Бо ми розуміємо, що насправді зараз школа вирішує два часто взаємнопротилежних завдання.
Одне завдання – це дати дітям місце, де вони можуть побути і добре почуватися, поки батьки не можуть ними опікуватись. Бо батькам треба працювати і при цьому якось відновитися після тривог, стресів тощо. І це одне завдання, яке є по суті у школи. А інше завдання – це навчання. І ці два завдання часто дуже погано співвідносяться між собою.
І якби у нас була велика свобода в плані програми, що окей, не сталася за цей рік якась там частина програми, і всім з цим нормально. То тоді перше завдання можна було б виконати. Але якщо у нас жорсткі вимоги щодо виконання програм, то тоді виходить, що перше завдання виконати не вдається. Але насправді і програма теж не здійснюється, тому що, якщо дитина в стресі або не виспалася, або виснажена, вона все одно не вчиться. Тобто формально урок відбувся, але для цієї дитини його не було.
От тому тут я не бачу якогось хорошого рішення, якщо не змінювати тотальний підхід до всього. А змінювати тотальний підхід передбачає, що нам треба дуже сильно дерегулювати всі процеси. Набагато більше свободи школі, більше свободи вчителям, щоб при цьому всі максимально вибудовували процеси із серії: “Я розумію, до чого ми в ідеалі маємо дійти за 11, а скоро вже 12 років навчання у школі. А з іншого боку, насамперед мій фокус уваги на тому, що за діти у мене перебувають і які процеси відбуваються у дітей”. Цей фокус уваги на процесах, які відбуваються у дітей, дуже складний. Він вимагає, щоб вчитель був у ресурсі, і вже свої процеси нормально відрефлексував. А це кілька років психотерапії для вчителя. Це якісь суперскладні зміни. Просто зараз як імплементувати? Я не знаю. Я розумію, як їх імплементувати в окремих школах, у яких є для цього всі можливості. Переважно це приватні школи. А як це імплементувати на рівні держави – вже питання.
– Але директори шкіл можуть організувати в школі якийсь простір, де діти відпочиватимуть. Це на рівні їхньої відповідальності? Тут не потрібно звертатися до МОН, районних адміністрацій, щоб отримати цей дозвіл?
– Начебто так. Але якщо школа працює за стандартами, то тоді виявиться, що з цими дітьми там має хтось перебувати. Тоді буде дуже складне завдання: як зробити так, щоб діти там відпочивали, а не бісилися? А якщо ми починаємо їх жорстко зупиняти і контролювати? Якщо подивитися, як зазвичай вчителі зупиняють дітей, то тоді відпочивати вони там після такої зупинки теж не будуть, тому що вони будуть перелякані і в стресі.
Дуже багато питань, як це організувати. Треба переналаштовувати всю систему. Щоб у цій системі ставлення до кожного було зовсім інакше, всі люди спілкувалися інакше, стосунки були інакші, і тоді це станеться. Треба влаштувати обставини, щоб діти могли краще відпочивати, а з іншого боку – й обставини для того, щоб вони навчалися. Як це зробити в маленькій системі – я розумію, я це вмію робити. Тому що я співавтор школи однієї, допомагав низці інших шкіл з певними моментами, я розумію, як це зробити в окремій системі. Але це приходити і вручну налаштовувати всі-всі аспекти стосунків, які формуються у школі і зі стосунків уже вибудовується і навчання, і саморефлексія, емоційний інтелект і все інше.
– Як підтримувати дітей у стресових ситуаціях, які вони переживають під час війни? Виходить, що доведеться обирати – або якісна освіта, або самопочуття дитини. Як знайти золоту середину?
– Дорослим треба організувати процеси так, щоб зовнішні стресові чинники не впливали настільки сильно. Наприклад, зробити так, щоб дитині не доводилось прокидатися серед ночі під час тривоги. Нетривіальне і складне питання, як це організувати в реальності. Але от виходить, що інакше не вийде. Інакше буде дилема дійсно – або дитина таки відсипається, або дитина вчиться. Але якщо вона не виспана, то вчиться вона погано.
Тобто у нас будуть все одно серйозні освітні втрати. І тільки в ситуації, коли кожен зможе для себе індивідуально взяти відповідальність за те, як це організувати, і організувати так, щоб можна було нормально спати, ми можемо придумати спосіб, щоб дитина і відпочивала, і вчилася плюс-мінус нормально.
– Чому в сучасних дітей часто виникає лінь вчитися?
– У ліні є багато причин. І більшість із цих причин не передбачають, що сила волі допоможе. Треба знайти конкретну причину, розібратися з нею. Я впевнений, що більшість людей мають цей досвід, що здебільшого не допомагає, не стається сила волі. А в деяких випадках воно допомагає, але потім результати не дуже хороші.
Більшість випадків ліні не вирішуються силою волі, треба шукати конкретну причину. І найперша гіпотеза, яка має бути, на мою думку, – це втома. Далі можуть бути купа інших. Може бути так, що відпочили, все одно лінь. Значить, починаємо шукати: “А чому ще я можу лінуватися?”. Якісь іще інші причини. Ми повертаємося до втоми, невиспаності, стресу тощо. Але ще одна із причин, чому діти зараз погано вчаться, – вони остаточно втратили зв’язок між тим, що відбувається у школі, і тим, що відбувається в реальному житті. І цей зв’язок треба налагоджувати. Мається на увазі: “Навіщо я вивчаю ті чи інші речі, навіщо я втрачаю стільки часу і когнітивних зусиль на вивчення якихось речей, якщо я не бачу, навіщо мені це потрібно?”. Якщо ми уявимо собі систему, що вчителі мають достатню автономність, то, мабуть, вчителі мають розʼяснювати дітям, для чого вчитися.
Але для цього вчителю потрібно отримати досвід інакший, крім того, що він відучився в школі, відучився в педуніверситеті і повернувся у школу. Йому потрібно отримати якийсь досвід зовсім інакшої взаємодії зі світом. Він має побачити, як інші люди заробляють свої гроші, і зрозуміти це на якомусь глибинному рівні.
Я іноді перетинаюся з вчителями, директорами шкіл, які мають або зовсім інакший досвід, наприклад, працювали в зовсім інших сферах якийсь час. Або іноді, навіть зараз під час вчителювання суміщують – частково вчать школярів, а частково працюють десь ще, зовсім взагалі в іншому контексті, наприклад, у бізнесі. Це радикально змінює те, як вони ставляться до освіти, і те, як вони вчать дітей. Я думаю, що в учнів таке ставлення до навчання значною мірою через цей розрив, і його потрібно прибирати. Єдиний спосіб як це зробити – це вчителі та директори шкіл мають отримати якийсь інший досвід.
– Школярі значно втомлюються від навантаження у школі, через що освітяни та батьки неодноразово вказують на необхідність розвантаження програми. Як потрібно правильно відпочивати, аби не втомлюватися? Які б поради ви дали батькам у цій ситуації? Чи допоможе 12-річне навчання розвантажити дітей чи навпаки?
– Це дає можливість, але не факт, що це станеться. З розвантаженням програми. Її треба не розвантажувати, її треба переформатувати. Наприклад, математика для не математиків. Це не має бути спрощена версія математики для математиків. Якщо людина не буде займатися математикою, вона має її вивчати зовсім не так, як ті, хто буде цим займатися.
Це має бути прямо інакше побудований процес. Для того, щоб це зробити, нам потрібно, щоб люди, які розробляють ці програми, і люди які втілюють ці програми, бачили, яким чином математика застосовується, якщо ти перебуваєш поза школою або там іншою освітньою чи науковою установою. Тож програму треба не розвантажувати, а переробляти. І для цього ті, хто переробляє цю програму, мають бути не 100% освітянами. З одного боку, вони повинні мати освітній досвід, а з іншого боку – якийсь ще життєвий. Тоді це може бути нормально.
– Чи можуть підлітки вигорати? Що на це впливає та як цього не допустити? Адже багато дітей, крім навчання у школі, мають додаткові гуртки, і це теж навантаження. Додаємо до цього часті повітряні тривоги та стрес, повʼязаний з війною. Які поради ви дали би батькам?
– Тут є дуже багато нюансів. Але в середньому все-таки максимальна ефективність роботи у нас досягається, якщо ми працюємо до 30 годин на тиждень і до 6 годин на день. Якщо ми працюємо більше, то у нас уже починаються нюанси з ефективністю. Продуктивність може зростати. Зокрема, людина, яка працює 40 годин на тиждень, встигає зробити більше, ніж та, яка працює 30. Але вже падає ефективність поступово. Якщо ще більше починати працювати, то ми встигаємо за 50 годин менше, ніж встигали б за 40. От і у дітей та сама історія. Тому гуртки можуть бути великою проблемою.
На мою думку, найкраще адаптуються діти, якщо вони люблять свої гуртки, вони на гуртках вчаться, а в школі так собі. От тоді вони в школі трішки відпочивають, і на гуртках їм нормально. А якщо і в школі дитина вчиться, і на гуртках – тоді ми можемо в якийсь момент отримати вигорання, депресію, якісь інші небажані стани.
– Як просто зрозуміти, скільки потрібно дитині давати навантаження і щоб її не перевантажити, розпізнати у дитини втому і прибрати вчасно ці гуртки?
– Я вважаю, що цим має займатися сама дитина. Але для того, щоб вона цим займалася, а не втикала в мобільний телефон, потрібно вибудовувати роками адекватну здорову взаємодію з нею, адекватні здорові стосунки. У неї має бути певний спосіб життя. Оптимальний варіант – запитати. Я розумію, що це проти моїх цінностей, але уявімо, що все-таки батьки вирішують за дитину. То тоді порахуйте, скільки фактично часу дитина проводить у школі, на гуртках, а також з домашкою, якщо цього часу більш ніж 30 годин на тиждень, то це точно означає, що забагато. І тільки якщо дитина хоче більше – тоді окей. Нехай отримує цей досвід. Бо якщо дитина вигорить із власної ініціативи – це її досвід, і це для неї цінно. Але примусово понад 30 годин на тиждень точно не можна. Студенти трішечки більше самі за себе вирішують, але здебільшого цей проміжок від 30 до 40 годин на тиждень – для всіх актуальний. Якщо ми говоримо про маленьких дітей 8-10 років, там ще менше має бути, ніж 30 годин на тиждень.
– В одному з інтервʼю ви казали, що будь-яка негативна емоція потребує фізичної та емоційної дії. Якщо перенести це на дитину, можна вважати, що наприклад, фізичні навантаження (гуртки з танців, гімнастики, карате, басейн тощо) допомагають виходити таким емоціям?
– Можуть допомогти, залежить від того, як працює тренер, але можуть допомогти.
– Як зрозуміти, що тренер не підходить дитині?
– Це може бути про те, що дитина не хоче ходити на тренування, а може бути про те, що вона чогось боїться на тренуваннях, або що вона засмучується з приводу цього. А може бути так, що вона з усіх сил намагається не показати, що там щось не так. Але ми вловлюємо, що на тренуваннях відбуваються якісь аб’юзивні взаємодії або щось подібне. Може бути багато різних варіантів, але якщо дитина не хоче ходити на тренування, то це точно означає, що їй воно не підходить. Може, навіть тренер там нормальний, але просто школяру це тренування вже занадто, бо він і так забагато вчиться, і не має достатньо вільного часу.
– Ви писали, що діти бачать відсутність звʼязку між шкільними знаннями та реальністю. Як думаєте, хто в цьому винен та як це виправити?
– Тут винних я б не шукав, я б сказав, що виправити. Вчителі та директори шкіл, по-перше, мають усвідомити свою достатню автономію, взяти цю автономію. Тому що, в принципі, з погляду законодавства вже є для цього можливості. Хотілося б ще більше автономних регуляцій для шкіл, щоб більше було свободи у вчителів і директорів. Але директори та вчителі мають отримати більшу автономії, взяти цю автономію і почати дивитися, як живуть своє життя і як працюють інші люди. Що вони роблять на своїх роботах, де конкретно і які знання їм потрібні на цих роботах, і від цього починати змінювати свої підходи до викладання дітям.
– Зараз багато шкіл практикують групи продовженого дня, де діти одразу після уроків роблять домашку. Наскільки це правильно, коли школярі працювали на уроках тривалий час і одразу після цього знову повертаються до такої самої діяльності? Скільки часу має бути перерва у таких випадках? Чи краще зробити одразу все і потім відпочивати весь час, що залишився?
– Група продовженого дня передусім взагалі необхідна з іншої причини. Нам потрібно, щоб діти побули ще в школі, бо батьки не можуть їх забрати. Тобто це насправді не про навчання першочергово. Чи може там відбуватись навчання? Це залежить від того, як це навчання відбувається, наскільки воно стресове, наскільки воно складне для дітей, які стосунки у дітей з вчителями тощо. Тобто там дуже по-різному може бути.
Може бути, що це абсолютно окей, а може бути, що краще, щоб після такого навчання, як було весь день, діти в групі продовженого дня все-таки відпочили. Але там з’являється теж проблема – що вони будуть робити? Вони будуть або втикати в гаджет, або біситися. І виходить, що вчителі лікують це тим, що змушують їх робити домашку. А насправді треба було б шукати якусь цінну активність, завдяки якій всім було б добре. І при цьому це було б щось важливе для всіх. Це теж окреме складне питання, як таку активність знайти.
– Ви як фахівець, поясніть наскільки фізична активність у школах корисна та чому не варто прогулювати уроки фізкультури в школі? Адже нерідко дітей звільняють від таких уроків або школярі можуть грати в якісь ігри з мʼячем і на цьому все. Як би ви як нейробіолог змінили ці заняття?
– Мені здається, що ігри з м’ячем – це якраз непоганий варіант. Ба більше, що відбувається на уроках фізкультури, може бути нудним, нецікавим і при цьому некорисним. Нам насправді головне, щоб діти рухались будь-яким чином, у будь-який спосіб – він підходить. Всі ці нормативи, правила, контрольні – нащо воно потрібно на фізкультурі? Фізкультура для того, щоб дитина рухалась. Нам потрібно придумати такі способи, за яких всі учні в класі так чи інакше порухаються достатньо.
Якщо урок фізкультури – це не урок фізкультури, а можливість дітям порухатись, то тоді класно було б, щоб діти кожного дня рухались. Чи треба це форматувати у вигляді уроку? Ну не бачу особливої необхідності, якщо можна зробити це інакше. Якщо не можна зробити це інакше, ну окей, хай це буде урок фізкультури. Найголовніше, щоб там були не додаткові якісь вимоги, стрес, нормативи тощо, а просто щоб діти рухались кожного дня.
– Нерідко у початковій школі дітям не дозволяють бігати, виходити без необхідності з класу, і вони на перервах перебувають або за партами, або можуть пройтися. Виходить, що дитина має мозкову діяльність протягом всього часу і не має фізичної активності у перервах. Вчителі це аргументують тим, що діти, особливо першокласники, можуть загубитися у школ або будуть бігати і можуть нашкодити собі. Поясніть, як це впливає на стан та мозкову активність школярів?
– А потім змушують на фізкультуру йти. Це так само, як з усім іншим навчанням. Сьогодні дитині цікаво покидатися якимись речами і подосліджувати, як вони падають. Але їй кажуть, що зараз це не можна, це ти будеш вивчати у восьмому класі чи в дев’ятому класі на фізиці. До того не можна. А на фізиці вже і не хочеться, і вивчається нудно тощо. Те саме з фізкультурою та фізичною активністю: тут стій, тут не бігай, тут не кричи, а тут ти тепер бігай так, як я тобі сказав.
– Зараз багато батьків женуться за тим, аби діти якомога скоріше почали ходити на гуртки та якомога раніше щось знати, вміти та соціалізовуватися. З якого віку необхідно це робити, щоб мозок дитини не перевантажувався?
– На мою думку, все навчання має в ідеалі йти від інтересу дитини. Гуртки тим більше. Це не ми прививаємо дитині, а це дитина чимось цікавиться, і ми знаходимо класне місце, де вона свій інтерес може задовольнити його. Так це має працювати. Якщо почати копати глибше, то тоді виникає питання: “А чому дитині нецікаво? А що їй взагалі цікаво? А як знайти те, що їй цікаво?”. Ми повертаємось до складної роботи над цим.
– Діти зараз багато часу проводять за екранами, передивляючись короткі ролики в ТікТок, що стає частою проблемою та викликає залежність від гаджетів. В одному з інтервʼю ви казали, що соцмережа (Facebook) збуджує дофамінові нейрони, фокусує увагу та переключає емоції. Як такий спосіб переключатися діє на дітей?
– По-перше, дуже багато ситуацій, які називають залежністю від ґаджетів, – це не залежність. Якщо ми говоримо про залежність, то це про те, що у дитини є якийсь біль, вона не може задовольнити якусь свою важливу потребу, їй щось у її житті робить погано. Це два варіанти: або щось у житті робить погано, або вона не може знайти, що її зробить добре. І тоді вона від цього тікає у ґаджет.
Треба будувати стосунки з дитиною. Цікавитись тим, чим вона займається, дивитися, що вона робить у ґаджеті, причому дивитися не з точки зору: “Фу, як ти можеш цією фігнею займатись”. А з точки зору, що: “І отут цікаво, і отут цікаво. А чому ти робиш саме так?”. Це треба цікавитись тим, що робить дитина.
Час і ресурс потрібен не тільки вчителям, а й батькам – попіклуватися про себе, так щоб ви могли будувати стосунки зі своєю дитиною і займатися чимось цінним разом з нею. Щоб ваша взаємодія з дитиною починалась не з: “Чого ти знову притягнув погану оцінку?”. А була: “А давай підемо чимось займемося разом?”. Без моралізаторства, без педагогічних припадків, без всяких таких от речей. А ми з дитиною просто займаємося чимось цінним разом. І тоді, найімовірніше, ви будете розуміти, чи є у дитини якась проблема, від якої вона тікає у ґаджет, чи дитина у ґаджеті просто займається своїми справами, спілкуються з іншими, розв’язує якісь цікаві для неї питання тощо. Для цього треба будувати стосунки, а для того, щоб будувати стосунки, треба попіклуватися про себе і про своє життя.
– Які питання будете порушувати на форумі “Освіта Дивосвіту-2024”? Цікаво, які сенси хочете донести освітянам, батькам?
– Ну, в принципі, можливо, чимось схожі на те, про що ми говорили. Тому що розповідатиму про школу майбутнього, в якій я був співавтором дев’ять років. Останнім часом я там уже керівних ролей не маю, я там викладаю. Але тим не менш був її співавтором. І про систему Змінотворці. Це система просвіти для підлітків у селах і малих містах. Обидві системи ми будуємо за демократичними принципами. Це про те, що діти не зобов’язані нічого робити, ми їм пропонуємо можливості вчитися, а вони ці можливості обирають або не обирають. А також можуть давати запит на якісь свої речі, які їх цікавлять. Я розповідатиму про дві демократичні системи освіти, як вони працюють, чому це важливо.
