Підвищення кваліфікації вчителів: час позбавлятися від ілюзій
Останнім часом доволі багато говорять і пишуть про необхідність удосконалення системи підвищення кваліфікації працівників (фахівців), у тому числі підвищення кваліфікації вчителів.
Деякі політичні діячі та освітні експерти навіть придумали та розповсюдили таку примітивну маніпуляцію: «Якщо ми не можемо підняти заробітну плату вчителям – давайте хоча б підтримувати систему підвищення їхньої кваліфікації, і тим самим створимо у вчителів мотивацію до професійної діяльності та професійного зростання завдяки якісному навчанню, хай вчителі з радісним виразом обличчя опановують нові навички».
Маніпуляція, вочевидь, спрямована на створення ілюзії: «політичні діячі та освітні експерти буцімто турбуються про вчителів».
Така маніпуляція, звісно, не витримує жодної критики. Чим більше людина знає і вміє – тим більша вартість її робочої сили на ринку праці. Якщо це правило порушується – людина з високою кваліфікацією завдяки дії ринкових сил переорієнтується на роботу у тій сфері (галузі), яка здатна належним чином оплатити результати дорогої (більш кваліфікованої) праці.
«Давайте їх багато вчити, а платити їм будемо мало» –- ця ілюзія, а вірніше – несусвітня дурість – могла спасти на думку лише тим, хто зневажає освіту і освітян.
Ми не будемо підтримувати дурість. Будемо діяти з наукових позицій. Давайте згадаємо – що таке система підвищення кваліфікації і навіщо вона потрібна.
У статті 18 Закону України «Про освіту» наведено таке визначення: «підвищення кваліфікації – набуття особою нових та/або вдосконалення раніше набутих компетентностей у межах професійної діяльності або галузі знань». Можна дати і таке визначення: «підвищення кваліфікації – це діяльність, метою якою є набуття працівниками нових (додаткових) компетенцій (знань, умінь, навичок тощо) з урахуванням сучасних досягнень науки, техніки, технологій».
Діяльність з підвищення кваліфікації за своїм змістом є освітньою. Структурно вона входить до складника «освіта дорослих» (у розумінні статей 10 та 18 Закону України «Про освіту»). Відповідно, всі слухачі курсів підвищення кваліфікації є здобувачами освіти та учасниками освітнього процесу, на яких в повній мірі розповсюджується освітнє законодавство.
Заклади освіти, що провадять освітню діяльність з підвищення кваліфікації працівників, обов’язковість якої передбачена законом, мають отримати ліцензію та/або акредитувати відповідні освітні програми (пункт 11 статті 18 Закону України «Про освіту»).
Важливо знати, що здобувачу (здобувачці) освіти не можна «нав’язувати» конкретний заклад, у якому він має проходити підвищення кваліфікації. Згідно пункту 4 статті 18 Закону України «Про освіту», особа має право на вільний вибір закладу освіти, установи, організації, іншого суб’єкта освітньої діяльності, видів, форм, темпу здобуття освіти та освітньої програми в межах здобуття освіти дорослих. Аналогічна норма закріплена і для наукових, науково-педагогічних, педагогічних працівників (пункті 1 статті 54 зазначеного Закону).
Приміром, у кожному обласному центрі функціонує Інститут, який спеціалізується на підвищенні кваліфікації педагогічних кадрів (у тому числі вчителів). Але будь-який учитель може вільно обрати для підвищення кваліфікації інститут, що розташований не у «своїй» області, а в будь-якій іншій, і навіть більше – не лише інститут підвищення кваліфікації, а будь-який заклад освіти, який надає відповідні послуги.
У деяких професіях (учителі, державні службовці, лікарі, ветеринари, деякі категорії юридичних працівників) підвищення кваліфікації є обов’язковим. Якщо такі працівники своєчасно не виконали програму підвищення кваліфікації – це може бути підставою відсторонення від посади (професії).
Коротко згадаємо законодавчі норми, які встановлюють вимоги про регулярне і обов’язкове проходження підвищення кваліфікації для окремих професій.
Пунктом 4 статті 59 Закону України «Про освіту» закріплено, що підвищення кваліфікації є необхідною умовою атестації педагогічного працівника та враховується під час обрання за конкурсом на посаду науково-педагогічного працівника.
Згідно вимог пункту 5 статті 48 Закону України «Про державну службу», підвищення рівня професійної компетентності державних службовців проводиться протягом проходження служби, а підвищення кваліфікації – не рідше одного разу на три роки. Необхідність професійного навчання державного службовця визначається його безпосереднім керівником та службою управління персоналом державного органу за результатами оцінювання службової діяльності.
Приписом абзацу першого статті 75 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» встановлено, що підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних, фармацевтичних працівників та фахівців з реабілітації здійснюються відповідними закладами фахової передвищої та вищої освіти, а також через інтернатуру, лікарську резидентуру, клінічну ординатуру, аспірантуру і докторантуру згідно із законодавством про освіту.
Відповідно до пункту 4 статті 101 Закону України «Про ветеринарну медицину», підвищення кваліфікації спеціалістів ветеринарної медицини проводиться не рідше ніж один раз на п’ять років.
Положеннями пункту 8 статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя проходить підготовку у Національній школі суддів України не менше ніж раз на три роки.
Отже, у таких випадках можемо говорити про так званий «безперервний професійний розвиток» – тобто процес навчання та вдосконалення професійних компетентностей фахівців після здобуття вищої та/або післядипломної освіти, що дає змогу фахівцю підтримувати або покращувати стандарти професійної діяльності і триває впродовж усього періоду його професійної діяльності (пункт 10 статті 18 Закону України «Про освіту»).
Законами та іншими нормативно-правовими актами можуть встановлюватися додаткові вимоги до організації та проведення діяльності у сфері підвищення кваліфікації працівників певної галузі. Приміром, згідно пункту 1 статті 101 Закону України «Про ветеринарну медицину», професійна підготовка спеціалістів ветеринарної медицини проводиться лише за стаціонарною формою навчання.
У пункті 16 Порядку підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 р. № 800, визначені мінімальні обсяги підвищення кваліфікації: для педагогічного або науково-педагогічного працівника закладу загальної середньої, професійної (професійно-технічної) освіти – не менше ніж 150 годин на п’ять років, а для педагогічного працівника закладу дошкільної, позашкільної та фахової передвищої освіти – встановлюється його засновником (або уповноваженим ним органом), але не менше ніж 120 годин на п’ять років.
Як ми вже згадували, в Україні функціонує мережа закладів освіти (академії, інститути) підвищення кваліфікації педагогічних працівників (педагогічних кадрів). Ці заклади є в кожній області, вони є комунальними, фінансуються з обласних бюджетів і підпорядковуються обласним органам. Відповідно, Міністерство освіти і науки України не є органом управління цієї мережі.
На жаль, ці інститути розвиваються без належної координації – виходячи з власного розуміння поточної ситуації.
Нонсенс. Існують випадки, коли інститути підвищення кваліфікації педагогічних кадрів не мають жодної ліцензії на провадження освітньої діяльності. Формально, це можливо, якщо такий інститут проводить навчання за так званими короткостроковими програмами – у вигляді якихось тренінгів або кількох семінарів.
Ще більший нонсенс, якщо такі інститути, не створюючи суспільно значущого продукту, отримують десятки мільйонів гривень бюджетного фінансування.
На моє переконання, академії та інститути підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, з огляду на слова «академія» або «інститут» у назві, повинні обов’язково здійснювати освітню діяльність на другому та третьому рівнях вищої освіти. Зокрема, мати ліцензію для підготовки магістрів, у тому числі – за програмами так званої «другої вищої освіти».
Це особливо актуально у випадку, якщо у здобувача (здобувачки) є певна спеціальність, але він (вона) хоче опанувати ще й педагогіку або психологію. Існує чимало випадків, коли вчителі, які мають одну спеціальність (приміром, «російська мова») хочуть опанувати споріднену спеціальність (приміром, «українська мова»).
Окрім того, на мій погляд, ці академії та інститути повинні здійснювати підготовку докторів філософії та докторів наук, виконувати актуальні наукові дослідження, проводити серйозні наукові форуми, брати участь у програмах міжнародної академічної мобільності, отримувати гранти, реалізовувати спільні інноваційні проекти, проводити захисти дисертацій,– тобто, бути активними і сучасними «гравцями» на ринку освітніх і наукових послуг.
Якщо цих видів активності немає – слід вважати, що бюджетні кошти проїдаються нераціонально і незаконно.
Очікувати, що щось зміниться на краще без належної координації з боку єдиного центру (органу управління) – це ще одна ілюзія.
Дуже шкода, що профільний парламентський комітет не має з означеної проблематики жодних ініціатив. Утім, ми, прості освітяни, цією обставиною зовсім не здивовані. У нас давно немає ілюзій щодо ефективності цього комітету.
З великою цікавістю ознайомився із статтею вчителя математики Євгена Народницького «Про підвищення кваліфікації вчителів».
Автор справедливо звертає увагу на проблему змісту курсів.
Перша проблема – молодим вчителям не вистачає знань предмета. «Треба більше уваги приділяти і шкільному курсу для тих, хто працюватиме у школі».
Друга проблема – вчителям важко «перелаштуватись» на роботу в режимі онлайн, причому так, аби навчання було ефективним.
Автор запитує: «Якщо курси підвищення кваліфікації вчителів майже не готують тих учителів до реальних умов на уроці, то чи не настав час саме на рівні міністерства створити якісні курси підвищення, які реально працюють, безплатні… Щоб молодий учитель міг обрати курси з викладання конкретного предмета у конкретному класі, а досвідчений вчитель – курси з використання сучасних технологій у конкретній програмі, застосунку, платформі?»
Занепокоєння Євгена Народницького цілком зрозуміле. Але є лише дві маленькі застороги.
Перше. Ми маємо чітко розуміти, що Міністерство освіти і науки України – це орган виконавчої влади, формальна організація у сфері державного управління. Завдання Міністерства – не проводити навчання і не організовувати курси, а здійснювати певні владні повноваження. Навчання мають здійснювати ті організації, які спеціально для цього створені – у першу чергу заклади освіти.
За аналогією, Міністерство охорони здоров’я не має лікувати хворих. Лікування хворих здійснюється у лікарнях і поліклініках. А МОЗ лише управляє системою охорони здоров’я.
За аналогією, Міністерство культури та інформаційної політики не має ставити спектаклі, опери, балети, концерти. Постановку спектаклів здійснюють театри. А МКІП лише управляє системою культури і мистецтв.
За аналогією, Міністерство аграрної політики та продовольства не має вирощувати зерно або годувати худобу. Діяльність у сфері тваринництва та рослинництва здійснюють спеціалізовані аграрні підприємства. А Мінагро лише управляє системою підтримки продовольчої безпеки.
І друге. Можна навіть погодитися, що Міністерству освіти і науки доцільно виступити з ініціативою про модернізацію змісту курсів для вчителів. Але слід пам’ятати, що така ініціатива може виходити не лише від міністерства, а і від інших небайдужих суб’єктів освітньої системи.
Ініціатива може виходити від профспілок. Адже профспілки мають захищати, у тому числі, і професійні права своїх членів.
Ініціатива може також виходити від неурядового сектору (у тому числі батьківських громадських організацій), члени яких зацікавлені у тому, аби вчителі працювали якісно.
Ініціатива може також виходити від сумлінних народних депутатів, які мають педагогічну освіту або досвід роботи в освіті.
Ініціатива може також виходити від окремих педагогічних колективів, які розуміють свою місію щодо розвитку освітньої системи.
Ініціатива може також виходити від окремих авторитетних освітян, які є лідерами громадських думок. Таких людей у нас чимало. Це переможці конкурсу «Учитель року», заслужені вчителі України, директори «авторських» шкіл, учителі-методисти, що готують учасників олімпіад, ректори педагогічних університетів, і просто небайдужі та сміливі вчителі.
Як колишній працівник міністерства, хочу засвідчити, що міністерство не завжди володіє усією повнотою актуальної інформації про стан справ в освітній системі. І в цьому не вина міністерства, адже воно діє виключно в межах наявних повноважень, і не завжди має можливість в рамках закону швидко реагувати на ту або іншу зміну обстановки.
Окрім того, будь-яке прагнення міністерства дізнатися про якесь нове явище або процес натикається на цілком очікуваний супротив («знову ці чиновники плодять нові папери і звіти»).
А відтак, не треба тішити себе ілюзією, що лише одне міністерство має давати відповіді на всі без винятку освітянські виклики. Маємо мислити ширше, як члени громадянського суспільства. Йдеться про суспільство з мережею незалежних від держави інституцій, об’єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання колективних інтересів.
Освітяни – це люди розумні, і, мабуть, настав час демонструвати розумні ініціативи, а не лише тішити себе ілюзіями і чекати якогось «прозріння» від міністерства.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор.
