facebook

Навчати дітей: чи сприяє атестація педпрацівників саморозвитку, чи лише формальності?

Атестація педпрацівників: крок до саморозвитку вчителя чи до чергового формалізму?

«Дати освіту дитині, а особливо вищу» — це святе дійство для українських батьків. Питання, де і як буде навчатись дитина, набуває значення вже з моменту початкової соціалізації: з вибору дитячого клубу, дитячого садочка… Вже на цьому етапі, батьки здійснюють вибір форм і методів розвитку дитини; закладу та особистості педагога. Фактично педагог — це та людина, яка запускає процес ставлення до навчання і до світу, «друга по значимості після батьків». Особистість педагога для батьків вже на старті набуває неабиякого значення. Молодша школа стає своєрідним тест-драйвом щодо здійснення відповідного вибору, але вже в середній чи старшій школі вибір «зменшується», якщо не сказати зникає, і все, що можуть зробити батьки, це обрати репетитора, щоб якось впливати на процес.

Що ж ми маємо з іншої сторони? Як формувалося і формується ставлення до вчителя? У 1980-ті роки я вступала до педагогічного училища. Тоді вступити і здобути професію «вчитель молодших класів» було в значній мірі чимось фантастичним. Високі вступні бали. Три іспити — диктант з української мови, математика і творчий конкурс (у нас це була музика, бо за час навчання вчитель мав би навчитися грати на музичному інструменті). Потрапивши до педучилища юна особистість вже отримувала відчуття, що «виграла лотерею». Крім того, що педагоги починали звертатися до тебе на «Ви», за своє успішне навчання ти ще й отримував/-ла справжню стипендію, як у виші. Все це в комплексі формувало престиж навчання на педагогічних напрямках. За віком ніби школяр, а статус — дорослий, з невеликим, але матеріальним заохоченням.

Високі конкурсні вимоги дозволяли вступати на педагогічні спеціальності учням з найвищими оцінками, отримувати за старанне навчання стипендію, а в подальшому і зарплату, яка в загальній тарифікаційній сітці мала досить стабільну позицію. Наш історичний досвід був подібний до фінського, чи їхній — до нашого. Саме престиж професії, який формується вже на етапі високих конкурсів, гідної оплати, створює там стартовий майданчик для всіх подальших кроків щодо бажання індивідуально удосконалювати свою педагогічну майстерність.

Чтайте також:  Новий професійний стандарт вчителя: про які зміни повинні знати педагоги

Ми часто чуємо про освітню систему у Фінляндії, і фактично НУШ — це спроба втілення окремих елементів. Але, без перебільшення, «чудо фінської освітньої системи» приховане в ставленні суспільства до вчителя. Система підготовки учителів у Фінляндії характеризується варіативністю змісту освіти, гнучкістю структури та технологій навчання, а також наявністю у студентів можливості адекватного проєктування власного професійного шляху. Єдиного та універсального напрямку підготовки для всіх педагогічних кадрів просто не існує, метою фінської системи освіти є підготовка учителя, який здатен до саморозвитку, а підвищення кваліфікації вчителів фактично є безперервним процесом (а не раз на п’ять років) і відбувається в різних формах.

У нашій системі процес також безперервний. Адже омріяний статус «Вчитель вищої категорії», який дозволяє отримувати відповідні грошові винагороди і статус, передбачає, що впродовж п’яти років вчитель працює і має певну кількість годин на рік (умовно 30), передбачених саме на підвищення кваліфікації. Однак цей статус залежить передусім від двох ключових чинників: стажу (досвід роботи) і комунікації з адміністрацією закладу, керівництвом. І саме ці два чинники є найбільш вразливими місцями в роботі педагога, особливо молодого.

Звичайно, досить амбітна молода людина може подаватися на отримання звання «Вчитель вищої категорії» і раніше, такий шанс є. Та наскільки він реальний? Між тим, п’ять років — досить значний відрізок, особливо для молодого педагога, який за цей час може десять разів «перегоріти». Не секрет, що педагоги з досвідом, які мають вищу категорію, в класі з дітьми часто демонструють далеко не вищу категорію, бо, як правило, «обтяжені» саме досвідом. Тобто критерій «досвід» тут є досить неоднозначним.

Та й чому саме п’ять років, а не шість чи десять? Термін — досить проблематичний, не логічний і мав би бути переглянутий. Якщо молодий вчитель мав у навчанні високі показники і пройшов відповідну практику (яка мала б тривати не два-чотири тижні, а два-три місяці), то вже через два-три роки він потенційно міг би набувати звання «Вчитель вищої категорії».

Чтайте також:  Атестація педагогів: за замовчуванням педагог претендує на максимальну можливу категорію і звання

Сама ж процедура отримання даного звання напряму залежить від «підтримки/не підтримки» адміністрації. Для отримання водійських прав, наприклад, людині не потрібно брати дозвіл у керівника підприємства, де вона працює. Достатньо пройти навчання і скласти іспити.

Не менш цікавим є сам титул. Бо діаметрально протилежним «Вчителю вищої категорії» є «Вчитель нижчої категорії». Чи таке сортування і такі назви взагалі доречні? «Вища категорія» породжує не менш контроверсійне запитання — а якою може бути «найнижча», і на якому рівні вчитель вже не має права працювати в школі? Чи знають батьки і діти, що їх навчає вчитель «вищої категорії»? Думаю, більшість батьків навіть не здогадуються, а дітям «дорослі ігри» в статус, як правило, не цікаві. Тоді виникає закономірне запитання — а кому це потрібно? Тільки для тарифної сітки та відповідної вчительської ієрархії? Для здійснення більш лояльного управління вчителями? Чи це дійсно відображає якість праці вчителя? Вчитель для дитини — це не просто про вищу чи першу категорію. Вибір вчителя — це формування вдалого чи невдалого діалогу, від якого залежить, чи буде дитина практикувати навчання впродовж життя. Виходячи з сьогодення навчання впродовж життя — це атрибут сучасності, якого неможливо позбутись. Назва і статус — атрибути зовнішні, але навіть вони мають бути наповненні відповідним, реальним змістом.

Звичайно, кожній людині апріорі хочеться, щоб її дитину навчав хтось, хто має найкращі компетенції, які у нашому освітянському просторі пов’язані з педагогічним працівником вищої категорії або, за новими правилами, вчителем, який має сертифікат, що засвідчує рівень його компетенцій.

Введення сертифікації у нашому суспільстві — досить цікавий експеримент, продовження реформ, пов’язаних з НУШ, і частково спроба відкрити можливість незалежно від досвіду одразу показати свій рівень, пройшовши відповідні етапи випробувань. Які ж його результати?

Чтайте також:  Новий професійний стандарт вчителя: про які зміни повинні знати педагоги

Статистика сертифікації педагогічних працівників ЗЗСО
(учителі початкових класів) у 2022–2023 рр.

Як видно з таблиці (поданої Інститутом освітньої аналітики МОН України), кількість охочих проходити сертифікацію знизилася в порівнянні з початковим етапом. Хоча наявність сертифікату передбачає саме фінансову доплату, тобто реальне збільшення заробітної плати. Чому сертифікація, яка тільки розпочалася, вже демонструє негативну тенденцію? Звичайно, війна, додатковий стрес, але чи справа тільки у війні?

1. Питання вдосконалення навиків вчителя впродовж його роботи в школі потребує наведення фокусу. Наскільки існуючі організаційні відділи є автономними і незалежними інституціями, які дійсно «підвищують» якість професіоналізму вчителя?

2. Питання підвищення кваліфікації вчителя у військовий час мало б набути більш психологічного акценту. Вчитель — основна фігура, яка тримає «стресостійкість» всього класу. Навіть без війни вигорання та психологічне навантаження мало неабиякий вплив. Нині цей компонент є фундаментальним. Пригнічений, емоційно подавлений вчитель не може забезпечувати навчальний процес на належному рівні. Враховуючи те, що навіть профспілкові об’єднання в Україні працюють поки що лише формально, держава мала б урегулювати цей момент: психологічна та соціальна вразливість вчителя.

3. Варто переглянути доцільність категоризації. Наскільки статус «Вчитель вищої категорії» є об’єктивним і вдалим? Чи сприяє вдосконаленню роботи вчителя? Чи, навпаки, виступає додатковою формою впровадження формалізму?

4. Має бути сформовано чіткі принципи функціонування незалежних організацій і інституцій, які можуть забезпечувати саморозвиток вчителя, і які саме вчитель має визначати як провідні для свого вдосконалення та оцінки. Вибір має здійснювати вчитель, саме у такий спосіб має формуватися Довіра до Вчителя.

Українська освітня система має свої традиції, які можуть співпадати з уже існуючими у світі, а в деяких моментах потребують власного підходу. Зокрема, як має відбуватись вдосконалення і саморозвиток українського вчителя в умовах війни? Це — виклик для українського суспільства.

Джерело.


Повернутись вверх