І. Редько: про ненормовану розумову роботу школярів
Когнітивний дисонанс на фоні любові до своєї країни і бажання жити, вчитись і розвиватись саме тут
Автор: Ірина Редько, HR менеджер.
Питання до Міністерства освіти і науки України: поясніть, будь ласка, бо в моїй голові наступна математика геть не сходиться.
Дано:
- середньостатистичний учень 8 класу загальноосвітньої школи;
- щодня 7–8 уроків (часом 6), кожен тривалістю 45 хвилин концентрованої уваги з перервами між уроками по 15–20 хвилин (попити води, підготувати зошити / підручники до наступного уроку, технічна пауза…);
- щоденні домашні завдання, виконання яких займає щонайменше 3–4 години, а по-хорошому, десь по 40–60 хв на д/з з одного предмету. Тут уже кому як «пощастить».
Виходить, що дитина віком 13 років щодня з понеділка по п‘ятницю працює 10–12 годин. Разом орієнтовно 50–60 годин на тиждень розумової праці.
Розумова робота – це важка робота.
Дорослі люди здебільшого працюють 8 годин / день або 40 годин на тиждень. Це регулюється трудовим законодавством, і не дай Боже від нього відійти. Лояльність і залученість наразі – тема не цього посту. Також у даному випадку ми не говоримо про професії з ненормованим робочим графіком.
Виходить, що 13-річна дитина працює (головою) десь на 10–20 годин на тиждень більше, ніж дорослий.
Але ж нелогічно порівнювати з психічної сторони навантаження дорослої 30-річної людини і 13-річної дитини. Ба більше, всі ми знаємо, що в процесі навчання мозок працює куди інтенсивніше і виснажливіше, ніж при виконанні зрозумілих чи звичних завдань.
До речі, 10-річні мають розклад, не набагато лайтовіший за 13-річних: різниця в 2 уроки на день максимум.
Як це так? А коли йому гуляти, дихати свіжим повітрям, кататись на велику, ходити в спортивну секцію і просто «нічого не робити»?
Поки що я маю єдину думку-висновок стосовно цього: саме так з таких дітей виростають дорослі, які не мають смаку до життя (вони його просто не бачать), бо з таким підходом формується стереотип, що життя – це біль і постійна виснажлива важка праця, бо робота – це «виснажливе щось», через яку вони ненавидять понеділки, а в п’ятницю мають єдине бажання – напитись, бо інакше розслабитись не виходить.
Також можна до безкінечності хвалити методику і освітню систему пострадянських країн, але чомусь кращі економіки світу будують вчорашні учні зовсім інших освітніх систем, де діти зі сльозами прощаються з вчителями на канікули і з неабиякою радістю з канікул повертаються до школи (бачила своїми очима – моя дитина це прожила).
У той час, коли всі світові тренди з організації роботи кричать на всі сторони про баланс між життям і роботою, коли роботодавці рахуються з особистими ситуативними (чи навіть системними) потребами своїх людей, уважно відносяться і ідуть на поступки, коли комусь на роботі щось не так – лиш би не вигорали і були щасливі, шкільна освіта робить все з точністю до навпаки.
Ось такий когнітивний дисонанс на фоні любові до своєї країни і бажання жити, розвиватись саме тут.
Вчителі, батьки, діти, школи – ми всі заручники цієї системи. Є вчителі, яким теж не байдуже, і вони викручуються, як тільки можуть, щоб підтримувати цей вогник в дитячих очах, але по суті, вони «танцюють танго зі зв’язаними ногами».
Батьки «падають з ніг» щодня, бо після роботи – уроки майже до ночі. У цьому замкнутому колі врешті-решт всі починають ненавидіти один одного, бо тиск викликає супротив, супротив трансформується в боротьбу, яка виснажує і провокує ріст агресії.
Пофігізм – єдиний порятунок. А якщо добросовісно виконувати все, то довго ніхто не витримає.
Ну, як щодо спрогнозувати наслідки трохи на довше, ніж на пів години наперед? У Міністерстві освіти розуміють масштаби власного впливу?
