Вчитель? Вихователь? А де ж ваші амбіції?
Вчитель? Вихователь? А де ж ваші амбіції? У нашому суспільстві заведено говорити один одному та на співбесідах: “Я маю великі амбіції”. Люди не завжди розбираються у відтінках цього слова. Амбіції – не лише висока оцінка своїх інтелектуальних можливостей, а й пихатість та самовпевненість. З іншого боку, саме такі риси зараз і є модними.
Інформаційний простір привчає до того, що ти маєш високо нести на голові мітичну корону, щодня досягати успіху, спілкуватися з корисними людьми та мріяти про досягнення статусності. Твоя професія має бути престижною, щоб її не було соромно озвучити. А що таке престижність? Якщо ти скажеш, що працюєш бібліотекарем, помічником вихователя в садочку чи вчителем праці у державній школі, то суспільство здебільшого скаже тобі “пхе!” Може, на вас ще й глянуть співчутливо та запитають: “А де ж ваші амбіції?”
“Ти здатен на більше”, “прорви кордони”, “заробити мільйони просто”, “вийди із зони комфорту”, “знайди престижну високооплачувану роботу” – мене нудить від цих фраз сьогодення, які супроводжують нас майже на кожному кроці. Таке відчуття, що українське суспільство перевернули догори дриґом. Піар-менеджер фірми, яка займається продажем ковбас чи, наприклад, виконавчий директор якогось ПАТ “Плінтус” для суспільства та, зокрема, вашого життя має менше значення, аніж повар чи прибиральниця у садочку, куди ходить ваша дитина. Але для нашого суспільства “піар-менеджер” чи “виконавчий директор” звучить круто, а “повар дошкільної установи” зовсім непрестижно. До працівників дитячого садочку часто ставляться зверхньо, а до своїх чи чужих директорів – підлесливо.
Знайома поділилась цікавим спостереженням: “Раніше слово “вчитель” викликало гордість, а “перекупщик” – зневагу. Нині до вчителя ставляться зневажливо, а до перекупщика – з повагою”. Не дивно, що працівники освіти часто говорять про те, що найбільша проблема сучасної шкільної освіти – це неповага до вчителя. Зокрема цю тему порушує освітній експерт, заслужений вчитель України Віктор Громовий. У своїх публікаціях він зазначає, що сучасні батьки мають завищені очікування від школи, у них відсутня найменша толерантність до вчителя. Отож амбітний менеджер з “короною на голові”, який привселюдно кричить на працівника освіти, – це картина нашого сьогодення. А потім ми ще дивуємося, чому в нашій державі катастрофічно не вистачає вихователів дитячих садочків чи вчителів державних шкіл. Бо їм вривається терпець, і вони йдуть працювати деінде.
Якщо українське суспільство так зневажливо ставиться до професії вчитель чи вихователь, то що говорити про робітників? Українці, зокрема з “коронами на голові”, часто дуже зневажливо ставляться до прибиральниць громадських туалетів, працівників сміттєвозів, гардеробниць, охоронців та інших. Хоча насправді ці люди виконують просту, однак надзвичайно важливу роботу, яка щодня покращує життя, робить його комфортнішим, безпечнішим та красивішим.
Я знаю амбітну акаунт-менеджерку однієї відомої компанії, яка “робить клієнта щасливим”. Так от, ця пані після роботи ходить у ресторани, де завжди свариться з офіціантами. Так вона зганяє злість, заряджається енергією та сама собі показує свою значимість. Вона самостверджується завдяки тому, що ображає працівників сфери послуг. Натомість український підприємець Дмитро Томчук у своїх бізнес-історіях розповідає, що в деяких європейських містах саме власники ресторанів іноді працюють звичайними офіціантами у своїх закладах. Вони не бачать нічого неприйнятного у цій роботі. Як гадаєте, таких власників багато в Україні? Якщо і є, то це рідкість або позерство. В європейських країнах неприйнятно ображати працівників сфери обслуговування. Це – моветон. А в наших реаліях і досі вважається нормальним пихате ставлення до цих людей.
Наостанок хочу розповісти одну трагічну історію, що змушує інакше подивитись на людей, які щодня виконують просту та звичну роботу. Нещодавно на Київщині жорстоко вбили гардеробницю Верховної Ради Антоніну Шпір. Мене вразила кількість розповідей про цю жінку, яка тривалий час займалась такою, здавалось би, буденною працею. Для значної кількості журналістів та народних депутатів смерть цієї жінки стала великою втратою у їхньому щоденному заклопотаному житті. Антоніна Федорівна завжди була усміхненою та привітною, вона відчувала відтінки настроїв своїх постійних відвідувачів і для кожного знаходила добре слово. З кимось жартувала, когось позитивно налаштовувала на робочий день та підбадьорювала, а комусь говорила звичну, але таку необхідну фразу “все буде добре”. Ми часто не помічаємо тих людей, які роблять наше життя кращим. Проте їхня робота варта того, щоб сказати “дякую”.
Ще одне. Справжньою елітою зазвичай стають не пихаті та зарозумілі кар’єристи, а ті, хто не переступає через загальнолюдські норми поведінки, відзначається гарними манерами та дбає про свою репутацію. Повага до всіх людей – це повага до себе. Справжнього успіху та визнання досягають ті, хто любить свою роботу та поважає працю інших.
