Українські народні ігри
“У житті дитини гра як основний і найбільш доступний для дитини вид діяльності в певному віці і як важливий засіб духовного й фізичного виховання завжди займала і займав значне місце.
Дитячий фольклор, як невід’ємна частина практичної педагогіки народу, протягом століть формував естетичні смаки дитини, становлячи морально-етичну основу розвитку особистості. В традиції народного виховання його твори сприяли фізичному і моральному здоров’ю дитини, розвитку її розумових здібностей, підготовці до суспільнокорисної діяльності. Художнє слово, водночас із живими спостереженнями, збагачувало знання про навколишній світ, вчило доброти й співчуття, допомагало самоствердженню.
І переживши віки, ці твори як безцінне багатство передаються новим і новим поколінням.” – Галина Довженок
ПЛЕТЕНИЙ ШУМ
Плетений шум — дуже гарна гуртова гра, бо це заразом і танок. Тим-то в неї і гратися, і дивитись, як граються, гарно. Всі беруться за руки і стають півколом. Середня пара підносить з’єднані руки догори — це «ворота». Крайні парами — один іде з одного, другий — з другого боку — пробігають у ворота. Коли ж доходить черга до середньої пари, то вона перекручується під своїми руками, і гра йде далі. Шум то заплітають, то розплітають, співаючи таку пісеньку:
Ой нумо, нумо
В плетеного шума.
Як наша мати
Буде заплітати.
Заплетися, шуме,
Заплетися,
Хрещатий барвінку,
Розстелися.
Ой нумо, нумо
В плетеного шума.
Як наша мати.
Буде розплітати.
Розплетися, шуме,
Розплетися,
Хрещатий барвінку,
Розстелися.
Так повторюють, поки награються.
СІРИЙ ВОВК
А оце вже гра для тих, хто має прудкі ноги. Бо тут треба втікати од сірого вовка! Ну, хоч і не від справжнього сірого вовка, то все-таки попасти йому, в лапи не хочеться.
А починається все так. Одного когось вибирають за сірого вовка. Він сідає на пеньочку й сидить, зіщулившись і взявшись рукою за щоку. Ось, мовляв, який я бідний та сумирний!
Ну, всі, коли таке побачать, підходять до вовка ближче, а далі зовсім близенько, нахиляються і вдають, ніби рвуть траву. Та ще й приспівують:
І рву, і рву горішечки,
Не боюсь вовка й трішечки!
І махають на вовка руками, наче кидають оті нарвані «горішечки».
Оцього вже вовк не витримує. Він підхоплюється на рівні ноги — і навздогінці!
Ганяється, поки таки когось упіймає: нехай іще хтось побуде за сірого вовка!
ЖУРАВЕЛЬ
А в журавля ви коли-небудь гралися?
Спробуйте лишень погратися, тоді й побачите, що журавлеві сталось.
Коли гра тільки починається, журавель (звичайно, це хтось із вас, кого вибрали) походжає собі в колі і час од часу робить так, ніби завзято смиче щось дзьобом — щипає коноплі. Думає, певно, що його ніхто й не бачить. Все коло не може цього журавлеві подарувати і починає докоряти йому:
Занадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель.
Сякий-такий журавель,
Сякий-такий довгоногий,
Сякий-такий дибле,
Конопельки щипле!
Журавель чує це, але й вухом не веде,— робить своє. Тоді з кола виступає хтось один, кого наперед вибрали, і співає:
А я тому журавлю, журавлю
Сіттю крильця обів’ю, обів’ю!
І кидається навздогінці за журавлем, ловить того і вдає, ніби накидає на нього сітку. Журавель собі удає, ніби пручається. А коло співає:
Сякий-такий журавель,
Сякий-такий довгоногий,
Сякий-такий дибле,
Конопельки щипле!
Журавель тоді повертається обличчям до ловця і показує, ніби не розуміє, за віщо його спіймали. Ловець же бере його за руку і водить по колу, співаючи разом з усіма:
Оце щоб ти не дибав, не дибав,
Конопельок не щипав, не щипав.
Сякий-такий журавель,
Сякий-такий довгоногий.
Сякий-такий дибле,
Конопельки щипле!
Після цього на місце присоромленого журавля вибирають другого. Вибирають і іншого ловця — і гра йде далі.
БОБЕР
А хто хоче погратися в цю гру, той мусить і добре бігати, і вміти гарненько ховатися.
Бо той, кого виберуть за бобра, має сховатися так, щоб його не одразу хорти знайшли.
Треба ще й мисливця вибрати — він пускатиме хортів, щоб шукали добре. За хортів будуть усі, крім бобра та мисливця.
Спершу бобер ховається в кущах, а мисливець ставить хортів спинами до тих кущів і пильнує, щоб вони не бачили, куди саме бобер заховався. Коли бобра вже не видно, мисливець починає співати:
Ой ти, старий бобре,
Заховайся добре,
Бо я хорти маю,
На поле пускаю!
Проспівавши свою пісню раз, він співає так і вдруге — дає боброві час заховатися, бо це дуже чесний мисливець. Як проспіває вдруге, тоді гукає: «Хорти з лісу!» Хорти повертаються і прудко біжать шукати бобра. Коли бобер запримітить, що його не бачать, він помаленьку переховується в інше місце. Але хорти в мисливця добрі. Та ще він їх увесь час заохочує:
«Шукай, Сірко!
Лови, Бровко!
Гуджа, хорти, його!»
Нарешті бобра спіймано, і гру починають спочатку, вибравши іншого мисливця і бобра.
МАК
Нумо гратися в мак! А то така гра, що й наспіваєшся, і в танку находишся, і наговоришся, ще й мак навчишся вирощувати. Бо так до ладу все розкаже бравий козачок про той мак, що всяк усе враз запам’ятає.
Козачок — це той, хто в колі, його туди вибирають, і він усе, що коло маку роблять, рухами показує. Взявшись за руки, всі ходять круг нього, співаючи:
Ой на горі мак,
Під горою так,
Мак, маки, маківочки,
Золотії голівочки,
Станьте ви так,
Як зелений мак.
А коли проспівали, спиняються й кажуть: «Козачок, чи виорав на мачок?» Козачок, звичайно, вже це зробив і показати, як це роблять, устиг, бо зразу ж весело озивається: «Виорав!»
Тоді знов ходять кружка й співають тої самої пісеньки. Проспівавши, спиняються й питають: «Козачок, чи посіяв мачок?» І бравий козачок одказує: «Посіяв!» Почувши це, коло знову співає, ходячи. Бо й як же не співати, не тішитися, маючи такого меткого козачка! Спитали його далі, чи посходив мачок, а потому — чи пора його полоти, а далі, чи цвіте, чи поспів. І щоразу так само співали з радощів, бо жвавий козачок усього доглянув, усе знав і все встигав поробити коло мачку. Та ще й показував, як усе те робиться.
Нарешті спитали: «Козачок, чи пора брати мачок?» — «Пора!» — озвався він.
Тоді всі підбігли до нього і зачали жартома турчати у вуха, всяк собі: «Славний козачок! Бравий козачок! Жвавий козачок!» З тієї похвали козачок геть засоромився, прохопився попід руками і втік! Довелося другого на його місце вибирати.
ПОДОЛЯНОЧКА
А тепер давайте в “Подоляночку” пограємось. Одна дівчинка буде за подоляночку — вона йде в коло. Всі ж інші стають кружка, беруться за руки і водять танок, співаючи:
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була молодесенька.
Тут вона впала,
До землі припала.
Личка не вмивала,
Бо води не мала.
Під цю пісню подоляночка спершу ходить у колі, а потім присідає до землі, схиляє голову на руку і сидить так, зажурившись, аж усім шкода її стає, і вони співають:
Устань, устань, Подоляночко.
Тут подоляночка підхоплюється, а коло співає далі:
Умий личко.
Як ту скляночку.
На ці слова подоляночка показує в рухах, як вона старанно вмивається. І побачивши, що вона така чепурна, всі здогадуються, що вона, певно, й танцювати вміє, і радять їй у своїй пісеньці:
Візьмися у боки,
Покажи нам скоки.
Та біжи до гаю,
Бери дівча з краю!
Подоляночка тішиться і пританцьовує під цю пісеньку, а далі біжить до кола, бере за руку якусь дівчинку і веде всередину на своє місце, а сама стає в коло разом з усіма.
Гра починається спочатку.
МИР-МИРОМ!
А оце — гра, в якій сваряться й миряться. Не насправді сваряться, а тільки вдають. Зате миряться з радістю й щиро.
Ось як усе йде. Багато дітей беруться за руки і роблять велике коло. Тільки треба вибрати таке місце, де м’якенька й густа травиця. Двоє йдуть у коло, беруться за руки і витягають їх уперед, а ноги зближують в одному місці, одхиляються назад і швидко крутяться в один, а далі в другий бік, співаючи разом з усім колом:
Дрібу, дрібу, дрібушечки,
Наївшися петрушечки,
аївшися лободи —
Гала, гала до води!
Тут хтось один із двох легенько пускає руки, і обидва бух у м’яку траву!
Тут усе коло трохи наближується до них: що то далі буде? Обоє підводяться, одвертаються одне від одного і стоять. Тоді коло знову віддаляється, починає ходити, приказуючи:
Мир-миром!
Пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні —
Помирімося!
Двоє, що в колі, спершу не хочуть миритись, але їм знову співають те саме. Тоді ті повертаються одне до одного, всміхаються, беруться за руки і йдуть по колу, співаючи разом з усіма тієї самої пісеньки. Потім у коло йдуть двоє інших, і гра йде далі.
ГУСИ, ГУСИ, ДОДОМУ!
Не думайте, що ці гуси були собі страшки та й годі, бо тікали од вовка. Вони ж були ще невеличкі гуси, майже гусенята, а вовк той, звісно, і страшний, і здоровенний.
Тим вони й мусили бігти. Та хоч і бігли, то повз вовка бігли, на полі ночувати не лишалися! Ото ж бо й не були такі страхополохи, як хтось би міг подумати. А ноги такі прудкі мали, що й вовкові заздро ставало. Недарма ж і почали в цих гусей гратися.
Отак. Беруть довгу лозину і двоє дітей міряються — беруться по черзі руками від одного кінця до другого. Чия рука вкінці вийде зверху, той буде за матір гусям, а чия знизу — той вовк. Мати виряджає гусей — усіх дітей — на пасовисько (з одного краю галявини в другий), і вони починають «пастися». Вовк одходить далеченько вбік. Мати враз гукає:
— Гуси, гуси, додому!
— Чого? — озиваються гуси.
— Вовк за горою!
— Що він робить?
— Гуси скубе!
— Які?
— Сірі, білі, волохаті!
Тікайте прудко до хати!
Тут усі гуси — в ноги! А вовк — навперейми, аби когось упіймати. Та довгенько йому доводиться попобігати, поки зловить якого гусачка! Ну, а як уже зловить, тоді одводить до себе за гору, а сам кидається за іншими. Як усіх переловить або вже дуже втомиться, тоді вибирають іншого вовка та матір і граються далі. Пограйтеся й ви в цю гру.
За матеріалами: Збірка “Гуси, гуси, додому”. Українські народні ігри, Вид. “Веселка”, 1966.
