Бутафорна виховна робота розважального штибу у нашій освіті повсюдно
Школа справді є відображенням нашого суспільства, але проблема лежить значно глибше.
Інформує Oсвіта.ua.
Після відомих подій у 309 столичній школі шаленими темпами у професійному освітянському середовищі, і не лише у ньому, почала поширюватися теза: «Школа є відображенням суспільства, тому недоцільно дивуватися тому, що відбувається у ній. І керівник школи, як і педагоги, тут ні при чому».
Цю думку потужно транслюють і поширюють не лише пересічні українці, батьки учнів, але і педагогічні працівники. Особливо насторожує те, вона стає топовою у коментарях зазначеної події керівниками закладів освіти.
У принципі, подібна позиція керівників закладів освіти і багатьох педагогів на побутовому рівні зрозуміла: вони захищають честь мундира. Дарма, що не у всіх випадках він є ідеально чистим.
Однак, на нашу думку, проблема лежить значно глибше.
Немає сумнівів у тому, що школа справді є відображенням суспільства.
Заклади освіти працюють не у космосі, а функціонують у певному політичному, соціальному, культурному й економічному контексті. Багато процесів, які відбуваються в учнівському середовищі – конфлікти, нерівність, соціалізація, цінності – є віддзеркаленням загальних тенденцій у суспільстві. Із тими ж антагонізмами, збоченнями, ідіотизмами, булінгом, дискримінацією, соціальною ізоляцією, що є невід’ємною складовою цих тенденцій, особливо в умовах сьогодення.
Однак чи випливає з цього те, що відображення подібних суспільних процесів у житті школи має бути поза увагою педагогічних колективів, або педагоги мають займати пасивну роль спостерігачів щодо них?
От із цим абсолютно погодитися не можна. Із багатьох причин. А головна із них та, що школа працює на майбутнє нашої країни. І у неї є така важлива функція, як виховання здобувачів освіти, у процесі якого мають, зокрема, формуватися кращі моделі поведінки, ніж ті, що існують у реальному світі.
Якщо розглядати події, про яку згадувалося вище, із таких позицій – то це означає не що інше, як відсутність розумного педагогічного втручання у процес з метою його коригування та спрямування у доцільне русло.
Навіть якщо уявити, що організатори свята не знали про імпровізацію побиття «працівника» ТЦК, (а у це повірити дуже складно), то вже після того, що відбулося на сцені, до підлітків негайно мали б вийти або директор школи, або хтось із заступників директора, чи звичайні педагоги і мудро пояснити учням, що так не можна.
Так, довелося б говорити і про ситуацію, яка склалася навколо ТЦК, і про бусифікацію… Але, паралельно з цим, мабуть, потрібно було б пояснити, що подібна поведінка багатьох працівників ТЦК є наслідком небажання багатьох громадян України виконувати свій конституційний обов’язок, що так не повинно бути… Очевидно, довелося б відповідати і на незручні запитання, і, як кажуть у народі, «називати речі своїми іменами»…
Чи відбулася після імпровізації мордобиття на сцені подібна розмова виховників із учнями – питання риторичне Думаємо, що якби вона відбулася, то відповідне відео вже давно б гуляло мережею. А у коментарі керівника закладу, котре опублікували деякі ЗМІ наступного дня після події, про це було б обов’язково згадано.
Однак подібного не сталося. «Представника» ЦТК після мордобиття винесли зі сцени, а зал продовжив плясати, відзначаючи День святого Валентина… Отака вона, «виховна робота».
Пізніше ми дізнаємося з коментарів, що ця школа є однією з кращих у місті за результатами національно-патріотичного виховання (дуже цікаво було б дізнатися, якими рулетками міряли ті результати), що у цьому закладі вперше серед міських шкіл (!) з’явився портрет Р. Шухевича (!?), про участь школи у «Джурі», про хороший шкільний музей національно-патріотичної тематики тощо.
Тобто маємо дуже типовий приклад т. з. «виховної роботи», головним змістом і призначенням якої є бутафорність, ефектність і масовість. Насамперед задля звіту…
Тому будь-які «службові розслідування» цього інциденту приречені на провал. Немає сумнівів у тому, що стратегії, плани і звіти про виховну роботу там оформлені належним чином, анкетування покаже «блискучі» результати…
На жаль, подібна ситуація не лише у цій школі. Бутафорна виховна робота у формі масових заходів розважального штибу – у нашій освіті повсюдно. Адже саме такий формат є найбільш ефектним, хоч і найменш ефективним. Зручним для організаторів цієї виховної роботи та для тих, хто ними керує і перевіряє.
А ще дозволяє визначити «кращих» і «гірших»…
Кращих визначають за паперами, портретами, музеями або, скажімо, за кількістю учнів у вишиванках, зібраних у холоднючому спортзалі під час чергового масового заходу з тематики національно-патріотичного виховання…
Щоправда, коли згадують про «гірших», то шукають вину у тому, що школа є дзеркальним відображенням суспільства. Не думаючи про те, що вона, насамперед, повинна стати інструментом змін цього суспільства.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.
