Чому в школі потрібні оцінки, домашнє завдання та вчителі-предметники
Навчання – це діяльність, яка має бути складною і має розвивати не тільки емоційні механізми регулювання, але й вольові
Інформує Oсвіта.ua.
Мені завжди трошки стрьомно, коли ефективні менеджери від бізнесу починають думати про освіту.
Але зараз це модно, і, оскільки ефект ореола діє так, що успіх людини в одній сфері формує в оточенні впевненість, що вона і в іншій сфері все порішає ефективно, то вирішила написати окремо.
Прочитала ідею реформувати школу так, щоб позбутися вчителів-предметників, бо знання в світі багато, воно стрімко розвивається, діти вчитися не люблять, то давайте будуть універсальні тьютори, які організують дітей та інтерфейси, де дитина буде вчитися граючи, і настане всім фан.
По-перше, звідки тут ноги ростуть: ще Маргарет Мід виділяла три типи культур: постфігуративну, кофігуративну та префігуративну.
У першій діти вчаться виключно від старших, бо ті – єдині носії релевантного та цінного для життя досвіду.
У другій – діти вчаться і в дорослих, і в ровесників.
У третій – батьки та старші вчаться в дітей, а не тільки діти в старших та дорослих.
Ми живемо в третьому типі культури, бо прогрес знання швидкий, з елементами другого типу культури.
Але чомусь ідея, що дорослі мають вчитися в дітей, стала в рівнянні провідною, а те, що діти мають вчитися в дорослих, відходить у тінь, як якась не модна.
Ну і загальна філософія сфокусувалась на задоволенні дитини.
Життя дитини має бути задоволенням, а будь-яке зменшення задоволення вважається насильством, тиранією та фрустрацією.
Друге – фокусування на грі як провідному способі навчання.
Усіх треба вчити граючи, бо тоді всі супер креативні, а якщо вчити не граючи – ми згубимо креативність і виростемо «гвинтика системи», а таке нам не потрібно.
Тому давайте приберемо зі школи все, що фруструє, а діти хай вчаться в інтерфейсів, одне в одного, вчаться граючи, а вчитель їм потрібен як менеджер залу, щоб всім все подобалось.
Але при цьому умовний Маск усіх трохи жахає, бо він наче дуже креативний, але чи свпівпадає це з виживанням людства – велике питання.
Але мама Маска – то бренд.
А тепер уявімо покоління масків, або покоління вікових осіб, які не стали дорослими.
І це питання саме про дорослість, відповідальність, системність знання та вміння скеровувати власні мотиви.
І тут є декілька принципів:
1. Его (Я) поза здоровою фрустрацією не розвивається. Бо життя «у принципі задоволення» не наближає до реальності ніяк, навпаки, набудує все, щоб від цієї реальності якомога швидше втекти «не дивитися вгору», набудувати класних захисних механізмів, щоб ту реальність ніколи не побачити.
2. Для того щоб початися вчитися, людина має перестати гратися в один момент. Це сумна новина. Але вона виправдана.
Бо гра не має іншої цілі, ніж задоволення, а навчання, як будь-яка діяльність, має ціль, результат і наслідки. Якщо дитина не вчиться, а саме не має цілі, не отримує результату (оцінки, зворотнього з’вязку і знову ж таки фрустрації), вона не навчається.
Навчання – це діяльність, яка має бути складною і яка має розвивати не тільки емоційні механізми регулювання, але й вольові.
Якщо не розвиваються вольові, ми отримуємо покоління вигорілих «сніжинок» з високими амбіціями.
3. Для навчання потрібен дорослий. Бо навчання – це частина психічного розвитку. А психіка – це ставлення. Як лікує в психотерапії саме ставлення, а не метафора (тип або вид психотерапії), так і в навчанні, навчання йде через ставлення дорослого до знання, яке він викладає дитині.
При цьому в дитини може бути купа ідей, можливість їх реалізовувати з ровесниками, самому, у проєктній діяльності, з залученням інтерфейсу.
Але вчитель має бути. І саме він є суб’єктом що навчає іншого суб’єкта, привносить у його життя (о боже) фрустрацію і вчить, як її знести і інтегрувати, як досвід.
Саме тому в школі потрібні оцінки, домашнє завдання, вчителі-предметники.
Це про можливість вчитися, а не грати, наближатися до реальності, а не втікати від неї і, зрештою – дорослішати.
По своєму досвіду роботи з поколінням дітей, які виросли в принципі задоволення, скажу, що це відносний досвід.
Все одно найкраще, у моєму досвіді, працюється з людиною, яка в 18 років приходить і каже: у мене нема кому мене підтримати, тому я хочу працювати якісно і бачити, що це приносить ефект.
Це екстремальний досвід дорослішання, і, в цілому, він теж не ок. Але золотої середини не проглядається.
Автор: Ольга Духніч, кандидат психологічних наук, соціальний психолог, журналіст.
