Принтери стрекочуть безупинно: відомий освітянин гостро висловився про професійне свято вчителів
«Відзначення», на його думку, нічим не відрізняється від совкового
6 жовтня цьогоріч в Україні відзначатиметься День працівників освіти. Своє ставлення до цього дня у мережі Facebook висловив відомий в Україні освітянин, екс-директор УЦОЯО Ігор Лікарчук:
У понеділок розпочинається тиждень, що передує Дню вчителя. Який офіційно (із 1994 р.) в Україні називається Днем працівників освіти.
День вчителя перейменували для того, щоб «не ображати» інших працівників освіти, «яких багато, але в яких свого святкового дня в календарі не було».
Також Лікарчук відзначає, що освіті України періоду Незалежності це свято дісталося в спадок від СРСР. Там офіційно День учителя був встановлений у 1980 р. Постановою Президії Верховної Ради СРСР «Про святкові та пам’ятні дати». І було приписано відзначати його в першу неділю жовтня, що успішно робимо й до сьогодні.
Тоді, як у більшості країн світу свято освітян відзначають, або 5 жовтня, так як це було рекомендовано ЮНЕСКО, або у день, який відповідає історичним, культурним чи релігійним традиція країни. А так, як у нас про подібні національні традиції воліють мовчати, то продовжуємо його відзначати а першу неділю жовтня, як і було в совку.
Більше того, Лікарчук вважає, що і за змістом, таке «відзначення», нічим не відрізняється від совкового.
На його думку, зміст відзначення полягає у створенні ілюзії, що із вчителями та вчителюванням все гаразд.
Тому напередодні святкового дня знайдуться для педагогів нещирі казенні слова подяки;
буде вручено багато паперових грамот і зовсім трішки невеликих грошових відзнак;
кілька десятків освітян будуть відзначені на рівні держави;
обраних звезуть у шкільних автобусах до якоїсь зали, щоб їх міг привітати більший чи менший начальник, для якого така процедура буде однією із чисельних обтяжливих і суто формальних упродовж робочого дня; а іще, можливо, покажуть концертну програму у дитячому виконанні, або якусь театральну виставу.
Екс-очільник УЦОЯО висловив упевненість, що з нагоди свята не згадуватимуться
«мізерні зарплати,
професійне, моральне та фізичне вигорання педагогів,
їхнє цькування на всіх рівнях,
відсутність педагогічної свободи,
засилля бюрократії та різке збільшення навантаження малозрозумілими і малопродуктивними «реформами»; катастрофічний відтік педагогічних кадрів із закладів освіти і відсутність, навіть у перспективі, притоку нових…»
Буде так, як і в СРСР: святкуючи, нівелювати відсутність проблем в учительському середовищі; показати веселих, радісних і натхненних учителів, які щодня тягнуть свого нелегкого плуга і щасливі від того… – зазначає освітянин.
Жаль, що цього не розуміють і, мабуть, ніколи не зрозуміють організатори таких свят.
Жаль, що багато педагогів, не маючи належного рівня розвитку критичного мислення, стануть їхніми учасниками.
Жаль, що за роки Незалежності в українській освіті не зрозуміли одного: освіта стояла, іще якось стоїть і можливо зможе вистояти не завдяки концепціям, стратегіям, планам і чиновникам, а завдяки вчителю.
Рядовому вчителю.
Про якого потрібно згадувати і думати про його благо не один раз в рік напередодні свята, а постійно. Вчителю потрібні не шоу, а державницьке відношення до оплати його праці, оцінки його роботи, його авторитету. Лише в такому випадку на вчительське подвірʼя прийде свято. Його свято. А не свято чиновників.
