Престижність учительської праці в Україні впала до свого історичного мінімуму
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти
КАТАСТРОФА ПІДКРАЛАСЯ НЕПОМІТНО. ЩОПРАВДА, ДО НЕЇ ВПЕВНЕНО ПРЯМУВАЛИ
Як не прикро це усвідомлювати, але престижність учительської праці в Україні впала до свого історичного мінімуму. Роблю такий висновок на основі пятдесятирічного досвіду роботи в освіті та власних багаторічних досліджень історії управління українським шкільництвом за півтора століття його існування.
Для підтвердження такого прикрого висновку наведу кілька фактів. Як свідчать результати, навіть достатньо поверхового аналізу, публічних даних про перебіг цьогорічної вступної кампанії до закладів вищої освіти, конкурс на майже всі педагогічні спеціальності чи освітні програми навіть за рахунок коштів державного замовлення – відсутній. Та що там конкурс? Є реальна загроза невиконання державного замовлення на підготовку педагогів. А якщо десь воно і буде виконане, то за рахунок того, що студентами зарахують будь-кого. Дарма, що у таких абітурієнтів середній бал НМТ – на рівні прохідного. Зрозуміло, що такі майбутні фахівці навряд чи прийдуть працювати до школи, а якщо і прийдуть – то чи можна від них очікувати високу якість педагогічної діяльності? Між іншим, подібна ситуація із прийомом студентів на педагогічні спеціальності триває давно… Тому і черг бажаючих працювати вчителями немає. Є лише довгі переліки вакансій. За нашими підрахунками, зробленими на основі аналізу даних кількох спеціалізованих сайтів із педагогічними вакансіями, їхній приріст у середині літа 2024 р. складає 45%… І це при тому, що достатньо велика кількість вакансій заповнювалася і заповнюється учителями, які вимушено покинули тимчасово окуповані території… На фоні відсутності потужного притоку молодих фахівців особливе занепокоєння викликає старіння педагогічних колективів. Так, за даними Інституту освітньої аналітики, у 2023 р. серед загальної кількості педагогів, які працювали у 5-9 класах, стаж роботи більше 25 років мали 41%. (https://iea.gov.ua/wp-content/uploads/2023/11/teaching-staff_2023.pdf). За даними наших досліджень, кількість педагогічних працівників із стажем роботи понад 25 років наприкінці 90-х років минулого століття складала близько 30%. Тобто, негативний прогрес абсолютно очевидний.
Йдемо далі. У одному із своїх досліджень Інститут освітньої аналітики зазначає, що у 2017 р. 4,1% педагогів висловлювали незадоволення своєю роботою і готові були її залишити, а 9,2% сумнівалися щодо доцільності такого рішення, то у 2023 році вже 33,5% педагогів 5-9 класів планували у найближчі два роки залишити роботу в школі і 18,2% – вагалися. Із зазначених 33% – «більше половини (52,2 %) причиною імовірного звільнення зі школи і загалом зміни сфери діяльності з освітньої на іншу, називають маленьку заробітну плату. Майже така ж частка (51,3 %) педагогів серед причин зазначають відчуття постійного стресу і, як наслідок – вигорання в професії. П’ята частина (20,9 %) опитаних відчуває, що робота вчителя непрестижна, це формує у них бажання до змінити сфери своєї діяльності. Така ж частка (20,8 %) 85 вчителів стомилися від постійної нестачі сучасного обладнання в класі» (https://iea.gov.ua/wp-content/uploads/2023/12/az_indikatori_nush_єvrointegracziya.pdf). У цьому контексті не можна не згадати і про людей пенсійного віку, котрі працюють в школах, і апріорі залишать педагогічну діяльність у найближчі роки. Маємо дані про вчителів-пенсіонерів лише за 2021 р. Тоді їх було 16% до загальної кількості працюючих педагогів у закладах загальної середньої освіти. Думаємо, що на сьогодні цей відсоток є суттєво більшим, адже притоку молодих спеціалістів у останні роки практично немає. Тому у багатьох закладах, образно кажучи «стають на коліна» перед пенсіонерами, просячи їх попрацювати іще пару років… На жаль, перелік фактів, які підтверджують катастрофічну кадрову ситуацію в закладах загальної середньо освіти можна продовжувати достатньо довго. Більше того, звернемо увагу, що чи не вперше катастрофічною кадрову ситуацію в загальній середній освіти визнало й Міністерство освіти та науки, днями вустами Міністра оголосивши про «колосальний дефіцит учителів» в Україні (https://bahmut1571.com.ua/news/v-ukrayini-deficzyt-vchyteliv-mozhna-skorotyty-zavdyaky-pedagogam-z-chysla-vpo/). Щоправда, в МОН чомусь вирішили, що одним із шляхів подолання цього колосального дефіциту, може бути… робота зі службою зайнятості… Знайшли чергове просте рішення.
На нашу думку, простих рішень у ситуації, яка вже становить загрозу національній безпеці, не може бути. Далеко не за горами той час, коли нікому буде проводити уроки. А про вчителювання у профільній школі, якщо хочемо, щоб вона стала такою, має бути особлива термінова розмова… Повернення кваліфікованих кадрів у заклади освіти можливе лише за умови великої, напруженої й та тривалої роботи на цьому фронті насамперед органів управління освітою та власників закладів освіти. Тим більше, що в основі потужного падіння престижності учительської праці лежить діяльність (або ) Міністерства освіти і науки України упродовж багатьох останніх років.
На нашу думку, мартиролог знецінення педагогічної праці, образно кажучи, особливо швидко почав писатися після того, коли посаду Міністра освіти і науки України залишив Станіслав Ніколаєнко… Давайте згадаємо як після нього МОН розпочало потужну медійну кампанію та серйозні організаційні заходи, спрямовані на необхідність розробки та прийняття Етичного кодексу українського вчителя. Автори цієї безглуздої ідеї очевидно вважали, що моральність поведінки вчителя є такою, котра вимагає регулювання окремим нормативним документом, педагог має бути найсвятішим у цій країні, а держава повинна регулювати навіть його приватне життя. Ця кампанія, хоч і завершилася крахом, але удар по престижності вчительської праці завдала дуже великий (https://zn.ua/ukr/EDUCATION/pripisi_svyatosti_dlya_ukrayinskogo_vchitelya,_abo_yak_gora_narodila_mishu.html.) Наступним ударом став погано прихований заклик керівників МОН доносити на вчителів. Величезна кількість людей далеких від освіти, за погодженням із МОН, почала втручатися у освітню діяльність та педагогічних процес. Органи управління освітою, профспілки замість підтримки вчителя та вирівнювання очевидних перекосів у взаємостосунках «вчителі-батьки», були не на стороні педагогів, або мовчали. Ця ситуація активно підтримувалася й підтримується сьогодні рядом громадських організацій, освітніх блогерів, батьківськими групами у соцмережах. Іншими словами, у загальній середній освіті майже повсюдно утвердився принцип – «яжемать» завжди має рацію». А думка та позиція вчителя – це щось другорядне і не варте уваги. Потім зявилася норма закону, яка вчителя перетворила в надавача освітніх послуг. Що ідентично, очевидно, на думку авторів цієї новели, з надання послуг по прибиранню вулиць, приготуванню бургерів тощо. Відповідно, багато інших норм закону про освіту були сформульовані в стилі оголошення в магазинах совкового періоду: «Покупатель всегда прав». Наступним кроком стала боротьба із булінгом. Щоправда, у переважній більшості випадків ніхто не розбирався в тому, вчитель цькує чи дисциплінує, але, як правило, в конфліктних ситуаціях винуватим залишався вчитель. Дарма, що можливості будь-якого педагогічного впливу на учнів новий закон «Про освіту» обмежив… А потім зявилася та поширювалася ідея, що в школах може вчителювати будь-хто, навіть не маючи педагогічної освіти…Як у тому анекдоті: «Я не хірург, але щось вам відрізати можу»… А як вдарила по престижності педагогічної праці ідея молодих рехворматорів відправити всіх вчителів-пенсіонерів на контракт. Добре, що хоч Конституційний суд припинив це свавілля і ейджизм.
Дуже важливою і значущою сторінкою цього прикрого мартирологу стали приписи, які в останні суттєво посилили бюрократичне навантаження на вчителів, включаючи методичний диктат в оцінюванні, веденні документації, звітності і т.д. Згадайте хоча б про заповнення документів про результати навчання в НУШ…
У цьому контексті згадується думка одного американського вчителя, яку опублікували чимало видань. Напередодні свого звільнення із школи, він зазначив: «Навчання і навчати – це чудово. Виснажливим є все інше». В украіїнстких реаліях ця “виснажливість” вчителя добиває і морально, і фізично. Між іншим, небажання займатися безглуздою паперотворчістю – єдина причина, через яку я не прийняв пропозицію жодного університету продовжувати викладацьку діяльність.
Ведучи мову про причини катастрофічного зниження престижності педагогічної праці, не можемо не згадати й про повну безправність вчителя у своїй професійній діяльності. Реальної академічної свободи, яка гарантована ст.54 Закону «Про освіту в системі загальної середньої освіти немає. Церберами, які унеможливлюють цю свободу, є органи управління освітою, різні методичні структури, борці й борциці за якість освіти тощо. Анклав контролюючих, рекомендуючих, наглядаючих, перевіряючих, спостерігаючих за роботою педагога в останні роки розрісся дуже потужно. Він тисне на творчо працюючого вчителя, вимагає діяти за єдиниими приписами, нівелює педагогічну творчість. Як наслідок, в основу оцінки роботи вчителя покладений не освітній прогрес його вихованців, а відповідність вимогам отих церберів. Ото вам і вся престижність…
І, звичайно, заробітна плата педагогів. Без якої про престижність можна навіть не вести мову. Якщо подивитися на цифри, котрі називають офіційні джерела, то вона у вчительства, начебто, й не геть мізерна. Ось дані Інституту освітньоі аналітики за 2023 р.: «Загалом по Україні вона (середня зарплата вчителів загальноосвітніх шкіл за рахунок субвенціі – І.Л.) дорівнювала 14 509 грн. У закладах освіти, що фінансуються з обласного бюджету, така зарплата становила 15 895 грн, із бюджету міських ТГ – 14 357 грн, селищних ТГ – 14 479 грн, сільських ТГ – 15 070 грн, із бюджету м. Києва – 13 333 грн.». (https://iea.gov.ua/wp-content/uploads/2024/06/az_osvitnya-subvencziya_za-2023-rik.pdf) Звичайно повірити в те, що подібна аналітика дає реальне уявлення про заробітну плату педагогів вчительства, може лише той, хто вірить у “прекрасне” фізичне здоровя украінців на основі даних про середню температуру хворих по всіх лікарнях країни… Але котрий рік справжньоі правди про учительські зарплати на офіційному рівні ми не чуємо. Чи не тому, що: «Правда очі ріже». А кому така болячка очей потрібна? Слухайте лише про середню зарплату. Та й поготів.
Що робити? Як повернути втрачений престиж педагогічної праці. Про це я запитав у штучного інтелекту. Штучний інтелект негайно сформулював шість наступних пропозицій.
«1. Покращення умов праці та оплати: Забезпечення гідної заробітної плати та комфортних умов праці є основою для підвищення престижності праці вчителя. Це може включати не лише підвищення зарплат, а й надання додаткових пільг, таких як медичне страхування, оплачувані відпустки…
2. Професійний розвиток та навчання. Надання вчителям можливостей для підвищення кваліфікації, участі в семінарах, конференціях і тренінгах. Це допомагає педагогам залишатися в курсі нових методів навчання та технологій, що робить їхню працю більш ефективною та цікавою.
3. Суспільне визнання: підтримка суспільного визнання досягнень вчителів через нагороди, премії та публічні визнання може підвищити престиж професії. Важливо підкреслювати значення вчителів у формуванні майбутнього суспільства.
4. Покращення іміджу професії: Кампанії з підвищення обізнаності та інформування суспільства про важливість роботи вчителів можуть змінити ставлення до професії. Це може включати роботу зі ЗМІ, соціальними мережами, інші комунікаційні стратегії.
5. Інноваційні підходи до навчання: Впровадження нових технологій та методик навчання, що роблять навчальний процес більш інтерактивним і цікавим, може підвищити зацікавленість у професії.
6. Підтримка та співпраця: Розвиток співпраці між школами, університетами та іншими освітніми установами для обміну досвідом і ресурсами. Підтримка колег і взаємодія з іншими професіоналами може покращити робоче середовище».
Ось такими є поради штучного інтелекту: дуже правильні, теоретично вивірені та ідеологічно спрямовані. Очевидно, що Не потрібно освітнім керманичам шукати сокирку під лавкою: вона лежить на ній. Беріть і робіть… Однак, не роблять…
Між іншим, ці рекомендації штучного інтелекту можуть бути ідеальними для будь-якої країни світу. За винятком України. Бо в нас цю престижність так довго і наполегливо руйнували, що навіть інколи виникала крамольна думка: «Чи не в цій руйнації вбачали призначення деяких освітніх «реформ?» Тому візьму на себе сміливість до пропозицій штучного інтелекту додати іще одну власну. Я про повне звільнення вчителя від бюрократичного тягара та тих навантажень, які начіпляли на нього, як на собаку репяхів. Дайте можливість вчителю бути вільним у своїй педагогічній діяльності, дайте йому можливість літати і творити. Навчіть його цьому і не заважайте. І оцінюйте його працю за результатами, а не за тим, як він тих результатів досягає. Між іншим, про це іще колись писав Костянтин Ушинський і Григорій Ващенко… Чому згадав саме про них? Та тому, що сьогоднішнім реформаторам дуже раджу прочитати їхні праці з проблем творення української національної школи. З вільним учителем. Професія якого має бути престижною… А у мартиролозі знищення цієї престижності, який пишеться МОНом останніх кілька десятків років, нарешті має бути поставлена остання крапка… І досить думати про те, що лише підняття зарплати проблему вирішить і вишикуються черги бажаючих працювати в школі. Думаю, що вишикуються черги отримувати зарплату, а не вчителювати. А це не одне й те саме.
