Хто винуватий у тому, що діти не привчені читати?
Провину покладають на гаджети і батьків, іноді в комплекті, а іноді по окремості
Чомусь, особливо останнім часом, безліч дописів в освітянських групах з дуже правомірним питанням: «Чому діти не хочуть читати?»
І це гірка, але правда. Не люблять і не хочуть.
Питання правильне. Висновок здебільшого сумнівний.
Провину покладають на гаджети і батьків. Іноді в комплекті, а іноді по окремості.
Чи винуваті гаджети з батьками в тому, що діти не хочуть читати? Певним чином, винуваті. Але!
Виникає одне важливе питання. Яке можна поставити освітянам, тільки якщо ви готові вислухати купу емоційних обурень з посиланням на «важке життя вчителя».
А питання таке: «А чи люблять читати самі вчителі?»
І я не про читання в рамках шкільної програми. Я про загальну ерудицію та про читання як ознаку розвитку інтелекту.
Звичайно, можна посилатись на відсутність часу. Бо навантаження і всілякі документи-папери.
Але ж і в дітей часу не більше. Враховуючи кількість уроків, завдань та виконання домашніх завдань до другої ночі.
Можна ще адвокатувати низькою зарплатою. От якщо б платили високу зарплату – читали б, а так не будемо. Але тут логіка явно шкутильгає.
Я, власне, до чого веду? Ланцюжок. Одне чіпляється за інше.
Якщо вчитель не привчений читати щось, окрім шкільної програми – кого він виховає?
Ну добре. Залишимо термін «виховання» «за бортом». Просто подумаємо, який приклад учитель може дати дітям?
А ось тут ланцюжок вже тягнеться в педагогічні виші. Де не привчають майбутніх вчителів любити читання.
А вчителі не привчають дітей. Коло замикається.
Але винні, все ж таки, гаджети та батьки. Так?
Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.
