“Пошук будь-яких відповідей потребує набору даних, щоб осмислити, який етап проходить процес. Це стосується й освіти. Остання чи не найбільш обговорювана в освітньому просторі ТОП-проблема – зменшення кількості навчальних предметів у закладах загальної середньої освіти.
Без сумніву, річ необхідна, якщо зважати на те, що ефективність навчального предмета визначається кількістю годин на його вивчення і, за дослідженнями, вона повинна становити не менше ніж 3 години на тиждень”, – розмірковує Василь Дяків, вчитель історії, громадянської освіти та основ здоров’я, переможець Global Teacher Prize Ukraine-2020.
У своїй колонці педагог спробував, за його словами, “трохи наблизити до реальності захмарні і рожеві мрії”. Аналізуючи перспективи запровадження такої ініціативи, Василь Дяків окреслив вісім ключових питань, які має поставити собі суспільство, перш ніж розпочинати подібні реформи.
“КІЛЬКІСТЬ УРОКІВ І КІЛЬКІСТЬ ПРЕДМЕТІВ – РІЗНІ РЕЧІ”: ПРО ВАРІАТИВНУ СКЛАДОВУ Й ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ
Звичайно, я за зменшення кількості навчальних предметів. Навіть з цікавістю знайомився, що говорять батьки, діти яких навчаються за кордоном, про освітній процес “там”. Весело, рожево і майже перспективно.
Обговорення цього питання, ініційоване новим міністром освіти, яке розпочалося у соціальних мережах, безумовно, є важливим. Проблема, про яку говорять давно і вирішення якої давно назріло. Але розглядати його без контексту, без урахування інших чинників видається або до певної міри популізмом, навіть “хайпом”, або, якщо розглядати на рівні освітнього менеджменту, непрофесійним і спрощеним підходом. Світ іде трохи складнішими шляхами, тому й досягає успіхів.
Отже, маємо параметр “зменшення кількості навчальних предметів” – вершки, як у знаменитій казці “Ріпка”. Питання: якщо ми потягнемо за вершки, чи отримаємо корінці? Чи вершки залишаться в руках, а корінці й далі будуть у землі?
Спробуємо зрозуміти в цілому, з чого складається вирішення такого важливого завдання.
Звичайно, з нормативно-правової бази. Найбільший звір – це Державний стандарт, у якому окреслено загальні параметри освітнього процесу через освітні галузі, які реалізують компетентності, що потім конкретизуються в Типовій освітній програмі. У Держстандарті закладається також і загальна кількість годин варіативної складової, які потім розкладають по класах. І виходить від 0,5 до 2 годин у 5-9 класах, що дуже мало для реалізації автономії закладу середньої освіти.
Через солідарність освітньої системи у фінансуванні, яка виявляється в тому, що фінансування великих шкіл перерозподіляється на місцях для підтримки нерентабельних шкіл з малою наповнюваністю, у регіонах зробили економію коштів, забравши оплату годин варіативної складової. Відповідно кількість уроків упродовж дня й тижня зменшилася, зменшилося й тижневе навантаження педагогів. І закладам освіти на наступний рік уже не дадуть розподіляти години варіативної частини. Але кількість уроків і кількість навчальних предметів – різні речі.
В умовах повномасштабного вторгнення фінансування Збройних Сил України є першочерговим. Це не потребує обговорень. Але освітні менеджери повинні мислити стратегічно. І розуміти, і творити матрицю розвитку післявоєнної освіти, напрацьовуючи її реалізацію у “вікні можливостей” сьогодення. Як би дивно це не звучало.
Ок, у Типовій освітній програмі є навіть таке “страшне”, як міжгалузеві та внутрішньогалузеві інтегровані курси. Але хто буде чи вміє їх викладати? Котрий з педагогічних вишів має бакалаврські чи магістерські програми, які готують саме таких спеціалістів — викладачів/вчителів інтегрованих курсів? І коли це буде? І чи взагалі це відбудеться в окресленому майбутньому? Хоч Нова українська школа в пілотних закладах освіти функціонує шостий рік.
СПРОЩЕННЯ НАВЧАЛЬНИХ ПРОГРАМ, ПРОБЛЕМИ ОЦІНЮВАННЯ І ЗВІЛЬНЕННЯ ПЕДАГОГІВ
Питання друге – спрощення навчальних програм. Якщо українська освіта, яка постійно підкреслює інтеграцію в європейську освіту, не може (не вміє, не знає, не розуміє, як) укласти такі програми, які б були доступні для дитячого осмислення, то чому б науковим інституціям, які займаються цими питаннями, наприклад, не запозичити навчальні програми з освітніх систем інших держав? Просто їх перекласти українською мовою, щоб зрозуміти, який у європейській освіті зміст. (Це, звичайно, гіркий жарт, хоч у ньому – “крик душі” педагога). Але й тут у нас українські освітні особливості. У європейській освіті початкова школа переважно шестирічна. В українській – чотирирічна. Хоч є і наше українське ноу-хау – 5-6 класи як адаптаційні в базовій школі.
Питання третє — зручне освітнє середовище. Скільки українських закладів освіти відповідають критеріям середньостатистичного закладу освіти в Європі? Чи є в нас можливості реалізовувати освітні програми в зручних умовах? Варто провести хоча б поверховий моніторинг закладів освіти на наявність достатньої кількості приміщень, їхнього ресурсного забезпечення, наявності зручних відпочинкових зон для перебування там під час вільного уроку, достатньої площі освітнього закладу з парком, спортивним майданчиком, їдальнею і багатьма сучасними необхідними “прибамбасами”. Освітній системі хоча б зрозуміти кількість шкіл для запровадження пілоту.
Питання четверте — оцінювання. Як мотивувати батьків усвідомити, що предмет, з якого ставлять не оцінку, а “зараховано/незараховано” — важливий? Адже він дає дітям базові навички в певній сфері, а це, можливо, важливіше, аніж оцінка з математики. Розуміючи, що в один рік зменшити кількість навчальних предметів складно, варто подумати про план поступового переходу до меншої їх кількості. Такий собі пілот, який міг би бути організований через зменшення навчальних предметів, які оцінюються бально, і збільшення кількості тих, проходження яких буде зараховуватися. Навіщо це, запитаєте? Щоб одномоментно не звільняти багато педагогів. Про це нижче.
Питання п’яте — чи є можливість профінансувати цілий навчальний день перебування в освітньому закладі? Тобто може бути годинна перерва, ніхто не тікає зі школи, намагаючись якомога швидше зникнути після уроків, і повертається на сьомий чи восьмий уроки із задоволенням. Після уроків діють вибіркові курси із ресурсним забезпеченням для їхньої реалізації.
Питання шосте: як оплатити педагогу роботу в проєкті, де немає фіксованої кількості годин? Реформування оплати праці — необхідна умова і мотивування педагога, і позбавлення пут “фіксування” в журналі конкретних годин.
Питання сьоме — чи не найважливіше: хто прорахує кількість педагогів, які будуть звільнені внаслідок запровадження інтегрованих курсів, і що з такими педагогами робити?
Питання восьме: який результат такого розвантаження? Чого досягне дитина на кінець навчання? Що вона набуде внаслідок запровадження меншої кількості навчальних предметів? Навіщо це все запроваджувати? Хто це може зрозуміло пояснити і державним управлінцям, і батькам, і дітям, а потім ще й якісно перевірити ефективність чи неефективність такого нововведення? Звичайно, за замовчуванням — збереження фізичного та психічного здоров’я дітей. Це як програма мінімум, але за умови, що зменшення предметів буде запроваджуватися в системі з окресленими вище параметрами.
Про те, де шукати фінансування для такого проєкту, мовчу, бо то справа невдячна. У час війни бюджет на освіту все скорочується і скорочується.
І ще одне, найважливіше, хоч важливо все. Яка інституція виявить ініціативу, продемонструє свою інноваційність, сучасність своїх освітніх поглядів і візьме на себе відповідальність розробити проєкт такого реформування? Тут можна запропонувати поважну Академію педагогічних наук України, меморандум з якою МОН України підписало в грудні 2020 року, Інститут модернізації змісту освіти (сама назва зобов’язує), Український інститут розвитку освіти.
Але про це все, тобто про “підводні камені”, необхідно говорити і суспільству, і педагогам одразу, а то вершки від ріпки будуть жити власним життям, а корінці своїм. І не будуть перетинатися.
Це окреслення тих питань, які необхідно враховувати, прогнозуючи їхнє вирішення ще до того, як запуститься сам процес зменшення кількості предметів. Можливо, є ще якісь чинники, які не перерахував. Інакше – популізм, дилетантство, бажання знайти прості відповіді на складні питання. І зрештою — дорога в нікуди.
