«Навіщо йому алгебра та фізика, якщо він не зможе жити самостійно!»
Я зі своєї дзвіниці. З учительської. Думаю, більшість учителів сьогодні перебувають у подібному становищі. Діти з обмеженими можливостями, яких впихають у звичайну школу. Я не кажу про діток, що слабко чують, або про школярів з проблемами рухового апарату. Ці діти просто повинні бути «вбудовані» у традиційні класи, щоб вчитися спілкуванню й отримувати повноцінні знання лише на рівні інших однокласників. Але як бути з дітьми з розумовою відсталістю? Навіть із слабкою?
За бажанням батьків
До мене в 1 клас прийшли дітки. Все ніби нічого, один яскраво відрізняється від своїх однокласників. Усі уроки сидить під партою, кукарікає, кидає предмети, заважає проводити уроки. На перерві катається по підлозі, чіпляє дітей, плюється…
Всі розмови з мамою спочатку ні до чого не приводили: «Моя дитина адекватна, їй просто нудно на уроках». До кінця першого класу та першого випитого мною літра валеріанки справа зрушила з мертвої точки: шкільною педрадою переконали маму, що її дитина набагато більше отримає від індивідуальної форми навчання. Сімейство вирушило проходити комісію, а ми полегшено видихнули. Виявляється, дарма! Коли залишилося поставити останній підпис, одна із жалісливих лікарів відмовила маму від індивідуального навчання, сказавши, що цим вона зіпсує своєму синові майбутнє. На мої запитання, чому вони в останній момент відмовилися від індивідуалки для хлопчика, мама відповіла: «З таким навчанням ми не зможемо вступити до інституту!». Моя щелепа впала, і більше не піднімалася! Інститут! Що, питається, він там робитиме? І хоча всі інстанції одноголосно визнали у хлопчика порушення пізнавальної діяльності легкого ступеня, він так і залишився в класі, адже без дозволу батьків його на індивідуалку не переведуть.
Приєднуйтесь до нашої нової групи ОСВІТА UA
Посилання:https://www.facebook.com/groups/1023345988199205/?ref=share
Может лучше развивать навыки?
У нас школа небольшая, предметников мало, поэтому приходится тянуть свой предмет в одиночестве. Естественно, что все детишки индивидуального обучения у меня, ведь кроме началки я еще и подчитываю английский. Детишек с отклонениями масса: один с диагнозом от психиатра, ребенок агрессивный, постоянно на таблетках. Обучать приходится его на дому, того и жди, что мальчик разозлится и бросится на тебя. Вторая девочка ничего не понимает из моих слов, абсолютно ничего не запоминает и во время занятий постоянно жалуется, что у него болит голова. Еще одна девочка с диагнозом ДЦП и проблемами со зрением и мышлением. Она прикована к инвалидной коляске, ничего не видит, ничего не читает, плох запоминает материал, пальчики «покручены» болезнью, а значит ручку тоже держать не может. Вопрос: зачем им английский язык? Для чего я часами мучаю больных детишек, вдалбливаю в голову то, что им никогда не понадобиться? Для чего после занятий ухожу домой измученная и выпитая до дна? Да, родители на седьмом небе от счастья, если в обучении есть хоть какие-то результаты. Но они горько ошибаются, ведь их детишки никогда не будут такими, как другие малыши. Эти дети существуют только до тех пор, пока живы их родители. Вряд ли у них когда-нибудь будет профессия и семья. И по моему скромному мнению, этих детишек с молодых ногтей нужно учить не английскому, а развивать в них практические навыки, которые позволят им получить хоть какую-то профессию и заработать себе на жизнь. Ведь после 18 лет, практически вся забота государства о нем сразу же исчезнет (ну, кроме пенсии). И останется он наедине с беспомощностью и одиночеством.
А як ви вважаєте?
