До 85-річчя від дня народження легендарного директора Сахнівської школи
…Кращого епізоду, взятого із спогадів Олександра Антоновича Захаренка, для початку й не придумаєш… Ставши директором школи, він починає не з наказів і розпоряджень, а з … відвідувань кожної родини села. І в кожній запитує: – Якою повинна бути наша школа? Одна мати, жартома, відповіла так: – Хочу, щоб мої онуки навчалися у школі, кращій за школи… Берліна, Києва і Ленінграду! Віддавши понад 40 років життя Сахнівській загальноосвітній школі, що в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області, директор виконав побажання тієї жінки і разом із нею, іншими батьками, навіть з односельцями, які не мали дітей, старшокласниками, вчителями перетворив її на найкращу в Україні, СРСР і світі!
ВИРІШАЛЬНА РОЛЬ
Мабуть, не тільки мені, а я вчителем не один рік працював, надовго запам’ятався знаменитий виступ Олександра Захаренка в студії московського телецентру Останкіно. Ідеться про жовтень 1987 року, коли багатомільйонна аудиторія дивилася телевізійну передачу-виступ видатного українського педагога, директора школи, Вчителя від Бога, який, відкриваючи їй своє серце, ділився історіями, як в Сахнівці вони робили неможливе можливим. І це зрозуміло: адже саме запрошення виступити там – уже незаперечний доказ визнання неабияких досягнень Захаренка в галузі освіти, педагогіки. Ветерани педагогічної справи, думаю, пам’ятають, що в часи Союзу це село вважалося Меккою для вчителів, які завжди бували вражені побаченим.
Приєднуйтесь до нашої нової групи ОСВІТА UA
Посилання: https://www.facebook.com/groups/1023345988199205/?ref=share
Ми відразу ж відчули, як він обожнює вибрану для роботи школу, бо завдяки їй має можливість здійснювати свою життєву місію добротворення. Нещодавно, завдяки інтернету, ще раз переглянув цю справді історичну зустріч з учителями, що завершилась бурхливими оплесками зачарованої аудиторії. Ще б пак! Хто хоч раз чув його виступи, той знає, як вони захоплювали, бо в нього був справжній мовний, ораторський талант.
А яку важливу роль відіграв він, запропонувавши тоді в Останкіно створити нарешті Творчу спілку вчителів! Згодом по всій країні розпочали роботу обласні, регіональні, республіканські з’їзди вчителів. А у квітні 1988 р. на всесоюзному вчительському з’їзді в Сочі була створена Творча спілка учителів СРСР. Та й по-іншому, мабуть, не могло і бути, адже Захаренко вимагав від влади того, що не піддається обчисленню в доларах чи рублях: справедливості й поваги до гідності професії вчителя. Шанувати і всіляко підтримувати тих, хто віддає себе високій справі виховання, має бути вершиною цивілізованості владарів! Виховання дітей по праву вважається найстарішою із людських справ, яка ні на один день не молодша за людство. В стародавності її вважали найважчим із занять, мистецтвом із мистецтв.
ЗВІДКИ НАШ ГЕРОЙ
Народився майбутній педагог 2 лютого 1937 р. у місті Кам’янка Черкаської області в родині Антона Івановича, який працював бухгалтером на цегельному заводі, і Варвари Вереміївни – завідувачки дитячого садочка. Батьки доклали багато зусиль, щоб пробудити в серці сина щиру любов до рідної землі, людей, України. В школі вчився залюбки, ніколи не відмовляв у допомозі своїм однокласникам. Схильність хлопчика до педагогічної справи першим помітив С. І. Новицький, учитель математики Кам’янської ЗОШ №3. За його порадою дирекція взяла випускника Сашка Захаренка викладачем математики і фізики у вечірню школу.
Через рік юнак почав здобувати вищу освіту, вступивши на фізико-математичний факультет Черкаського педагогічного інституту. Здібний студент до навчання ставився дуже відповідально, бо пам’ятав, що родина покладається на нього. Саме Черкаському педінституту Олександр Антонович Захаренко зобов’язаний знаннями основ педагогічної науки, вмінню працювати з учнями, культурі спілкування.
Інститут закінчив з відзнакою разом із дружиною Вірою Петрівною у 1959 р. і розпочав працювати вчителем фізики (вона – вчителем математики) в селі Сахнівка на Черкащині. В досить занедбаній школі, якщо оцінювати її матеріально-технічний стан, неперспективного, як тоді говорили, пошматованого війною бригадного села, відрізаного бездоріжжям від райцентру. Через масовий від’їзд молодих сімей із подібних сіл воно було приречене на зникнення разом зі своєю школою. Протягом 1961-1963 рр. О. Захаренко служив в армії, потім знову повернувся до Сахнівки. У 1966 р. був призначений директором Сахнівської школи, якій присвятив усе своє подальше життя.
СПАДОК, ЯКИЙ НЕ ЗНИЩИТЬ ЧАС
Чому він вирішив поїхати працювати саме в цю школу і це село? Думаю, уважний читач помітив: новий директор, про що ми вище вже зазначали, був готовий, судячи з його високогуманістичних переконань, осмислено взятися до роботи керівника місцевої загальноосвітньої школи. «Я прожив у Сахнівці чудові роки, – казав Олександр Антонович. – Ми приходимо в цей світ не тільки заради себе. Ми тут, щоб допомагати іншим». Ці судження Захаренка, Педагога з великої літери, особливо дорогі моєму серцю. Акцентую на цьому спеціально, аби показати важливу роль усвідомленого вибору для людини, яка лише відшукує своє місце у відповідній системі координат, де є можливості для самоствердження, творчості, для застосування своїх здібностей і достоїнств. Саме розквіт школи, по суті, врятував від загибелі це село з цікавою давньою історією. А в атмосфері 90-х, важких, кризових років, щойно відтвореної державності України, в період розпочатих крупних процесів трансформації держави та суспільства, коли нашу країну охопили непроглядні злидні, і перш за все – освіту, школу, вчительство – О. Захаренко відчайдушно, до останнього подиху дбав про свою школу і рідну Сахнівку.
У золотій скарбниці його педагогічних ідей, виняткового досвіду Сахнівської школи немає другорядного, все важливе, все потребує підвищеної уваги та глибоких роздумів. А чи є в ньому, запитаєте ви, якась своя унікальна особливість? Так – це робота з батьками, з сільською інфраструктурою, владою. Потрібен був справжній магніт зацікавленості, аби люди, повіривши йому, потягнулися до нього.
За оцінкою дослідників його педагогічної спадщини, Захаренко матеріалізував те, що утверджував на словах: «Школа – це постійний, самостійний рух уперед, ідея, яка має неодмінно захопити відразу трьох – учителя, учня, батьків. Якщо такої ідеї немає, то школа перетворюється на звичайну контору Держкомосвіти, де приходять і йдуть за дзвоником…» На практиці такий підхід – гармонійне поєднання інтересів учителя, дитини та її батьків – виражався в тому, що там постійно, протягом трьох десятків років, у життя втілювалася певна справа, яка була цікава всім, яка духовно всіх об’єднувала. Сподіваюся, читач розуміє: це був рух уперед в ім’я удосконалення. Власне кажучи, в цьому велич великого. «Директор села» – так любовно називали Олександра Антоновича односельці за те, що він їх переконав, як треба діяти, щоб життя набуло високий смисл.
В історії Сахнівської школи стільки вражаючих фактів, що й непробивного обдають жаром і змушують зняти з голови картуз. Ці факти прямо нам підказують: не довіряйте цинікам, велике – було, є і завжди буде в людині! В міру свого розвитку Сахнівська школа дедалі тісніше, дружніше співпрацювала з сім’єю, населенням, усім довколишнім соціальним середовищем, все відчутніше впливаючи на життя села, ставала духовно-культурно-інтелектуальним центром місцевої громади, здійснювала її суцільну педагогізацію. І це – незаперечний факт в багатій своїми досягненнями історії педагогіки України.
В документах і матеріалах, які розповідають про перші кроки молодого вчителя і директора сільської школи, неодмінно йдеться про дивовижну «народну будову» – толоку, коли все село за його ініціативи зводило Корпус початкових класів, Планетарій, Шкільну Обсерваторію, Навчально-спортивний корпус тощо. Все, що задумував самобутній педагог упродовж чотирьох десятиріч, значною мірою було реалізовано саме завдяки методу народної толоки за участю вчителів, батьків, школярів: і створення шкільного Музею села, де представлена кожна родина, відбувались урочистості з нагоди кожного одруження та народження кожної дитини; і «Живі обеліски» в розарії, що, як повідомлялось в пресі, увіковічують кожного із 216 солдат із Сахнівки, які в 1941 р. пішли на війну, де загинули; і чарівний Дендропарк, створений спільними зусиллями вчителів, школярів, батьків; і літній та зимовий плавальні басейни, якими користувались не лише учні і вчителі, а й всі охочі селяни; і Шкільний гуртожиток; і Радіовузол із щоденними шкільними Радіолінійками, які затамувавши подих слухало все село, бо в них мова йшла не лише про шкільні, а й сільські справи; і Учнівський незвичний табель, який давав інформацію не лише про навчальні досягнення школяра, але й містив характеристику його моральних і людських якостей; і Фонтан «Колосок»; і Дошка випускників; і шкільний Телецентр; і Оранжереї; і Дослідна ділянка; і Сахнівський трав’яний чай – хіба можна перелічити все, що створив разом з колективом школи і батьками її неповторний директор. Все це і багато іншого спрямовувалося на те, щоб якомога тісніше «пов’язати» зі школою сільські родини, все населення.
Цікавою під цим кутом зору є зокрема Криниця Совісті. Що це таке? Чому і як вона з’явилася? Я.А. Береговий, головний редактор журналу «Педагогіка толерантності», який товаришував з Олександром Антоновичем кілька десятиліть, з цього приводу згадував: «Вона зведена на початку 90-х років і присвячена пам’яті загиблих від голодомору мешканців Сахнівки. Годі й говорити, що цей Меморіал – то справжній витвір мистецтва найвищого рівня. Чого варті скульптури жертв довкола Криниці. Або срібні дзвіночки біля імені кожної загиблої дитини під її куполом.
У ті роки ще тільки розпочинались обережні, тихі розмови про голодомор. Бо у всі радянські часи влада ретельно секретила цей жахливий, страшніший за фашистські свій злочин і суворо карала найменші згадки, балачки про нього. А Олександр Антонович вже звів свій Меморіал, який б’є в набат, будить народну пам’ять».
Що найбільше мені дороге в стилі роботи цієї неординарної особистості? Найбільше – глибока внутрішня переконаність в обов’язковій відповідності слова сказаного справі зробленій. Неможливість розбіжності слова і діла. Мабуть, це і є найсуттєвіше, коли ми говоримо про те, чим зумовлюється успішність захаренківської педагогіки.
Кажуть, що найяскравіше вона відображена на тому стенді у центральному навчальному корпусі, на якому фото і прізвища всіх випускників школи за минулі десятиріччя. Серед них, про що не раз повідомлялось в пресі, немає тих, хто скоїв негідний вчинок, а тим паче – правопорушення, злочин, опинився в тюрмі, бо їх взагалі не було в історії школи. То хіба ж це не педагогічне диво, не фантастика? Високими показниками навченості та вихованості школярів, активним впливом на організацію життя всієї сільської громади, яскравістю і самобутністю школа Захаренка засвідчила свою надзвичайну ефективність і перспективність.
Ясна річ, лише власними зусиллями школа не здатна досягти такого результату, якими б талановитими, самовідданими не були її директор і вчителі. Бо дітей водночас виховують і школа, і сім’я, і вулиця, середовище, і преса і електронні мас-медіа. І вплив кожного з цих чинників різний, значний, часто негативний, інколи більший за шкільний, сімейний. Тож отримати надійні позитивні результати у вихованні своїх дітей школа здатна лише за однієї умови: якщо вона зуміє скоординувати, об’єднати всі ці зазвичай роздрібнені, відокремлені, незалежні один від одного чинники, здобути у них належний авторитет і керувати ними у педагогічному відношенні. Тобто якщо вона зуміє зробити те, що здійснив Великий Учитель , непересічний національний педагог О. А. Захаренко у своєму селі впродовж кількох десятиріч. У 2002-му Сахнівська загальноосвітня школа, що стала храмом знань, високої моралі і передового досвіду, набула офіційного статусу «Авторська школа О. А. Захаренка».. Тепер це «Авторський Олександра Антоновича Захаренка ліцей Набутівської сільської ради Черкаської області». Зазначимо також, що 2007 р. Міністерство освіти і науки України запровадило галузеву відзнаку – нагрудний знак «О. А. Захаренко», який вручається керівникам і педагогічним працівникам навчально-виховних закладів за вагомий внесок у справу навчання і виховання школярів.
Досвід функціонування авторської школи Олександра Захаренка відображено в численних публікаціях (їх понад 350) цього видатного освітянина, у його п’яти літературно-педагогічних виданнях, що одержали схвалення та підтримку наукової та освітянської спільноти. Найвагоміші з них – «210 шкільних лінійок», «Школа над Россю», «Енциклопедія шкільного роду», «Академік із Сахнівки». За загальним визнанням, особлива творча спадщина Захаренка О. А. – унікальна енциклопедія сучасної дидактики, яка відзначається оригінальністю освітянської думки та сміливістю педагогічного пошуку.
За свою самовіддану освітянську діяльність, яка проходила під знаком любові до дітей і рідної України, О. А. Захаренко нагороджувався державними нагородами та почесними відзнаками СРСР і УРСР. У 1964 р. йому присвоєно звання «Відмінник народної освіти», 1971 р. він удостоєний ордена «Знак пошани», 1978 р. – ордена Леніна. В 1974 р. отримав звання «Заслужений учитель УРСР», 1983 р. – «Народний учитель СРСР». За унікальне чотиритомне видання «Енциклопедія шкільного роду» Олександра Захаренка в 2001 р. визнано найкращим освітянином України – він став лауреатом педагогічної відзнаки «Засвіти вогонь».
Як просвітитель і громадський діяч О. А. Захаренко усе життя залишався, за його власними словами, на сторожі української освіти посеред бурхливих подій суспільно-політичного життя. Як депутат Верховної Ради СРСР (двох скликань у 1984 і 1989 рр.) він добився, щоб ВЦРПС виділив кошти для будівництві на Черкащині двох Вчительських санаторіїв-профілакторіїв; вони стали першими і єдиними і в Україні, і в СРСР, і залишаються єдиними й сьогодні. Він також неодноразово обирався депутатом сільської, районної, обласної рад. Від 1989 р. – член-кореспондент Академії педагогічних наук СРСР. У 1992 р. був одним із засновників Академії педагогічних наук України, став дійсним її членом. З 1991 р. і до останніх днів життя очолював Творчу спілку вчителів України.
Олександр Антонович усе своє життя займався однією справою, продемонструвавши справжню велич свого педагогічного подвижництва, людського хисту. Він був закоханий у школу, дітей, свій народ, Україну. Він творив добро для них щоденно, працюючи невтомно, самовіддано, натхненно. В одному з репортажів про конференцію на Черкащині лауреатів обласної премії О. А. Захаренка слушно зазначалось: «він дійсно згорів у праці, але спалахнув так яскраво, променисто, що став невмирущим взірцем для закоханих в нього, вірних послідовників». Передчасна смерть не дозволила Олександру Антоновичу продовжити свою активну педагогічну діяльність. Помер він від тяжкої хвороби 30 квітня 2002 року. Похований на Сахнівському цвинтарі в мальовничому урочищі Дівочі гори.
ШАНС ПРЕЗИДЕНТА
Всього шістдесят п’ять літ було відміряно йому долею для земного життя, але зроблене ним на ниві освіти і педагогіки непідвладне часу і по праву ввійшло до золотого фонду теорії й практики виховання і навчання підростаючого покоління. Незважаючи на свої заслуги, О. А. Захаренко, який приніс велику користь українству, нашою державою ще належним чином не пошанований. Саме це спонукає нас знову і знову звертати особливу увагу на невідкладність вирішення цієї нагальної проблеми.
Так, у своїх роздумах з нагоди 70-річчя О. А. Захаренка тодішній міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко у цьому зв’язку зазначав: «Про Сахнівську школу, її легендарного директора сказано, написано чимало, їх видатні досягнення добре відомі в Україні і далеко за її межами. Проте належне усвідомлення грандіозного внеску О. А. Захаренка у вітчизняну і світову педагогіку, його адекватне визнання, належна оцінка явно забарились….».
Безперечно, має рацію Володимир Моргун, професор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, член правління Міжнародної Макаренківської асоціації, який пише: «Друга половина ХХ ст.. до плеяди видатних педагогів світу додала чотирьох директорів шкіл з України, трьох Героїв Соціалістичної Праці – Василя Сухомлинського (директор Павлиської середньої школи з 1948 по 1970 рік, Онуфрієвський район на Кіровоградщині), Івана Ткаченка (директор Богданівської середньої школи № 1 з 1944 по 1979 рік, Знам’янський район на Кіровоградщині), Михайла Андрієвського (директор Гадяцької школи-інтернату імені Є. П. Кочергіна з 1962 по 1998 рік, на Полтавщині) та Олександра Захаренка (директор Сахнівської середньої школи з 1966 по 2002 рік, Корсунь-Шевченківський район на Черкащині), який ще не удостоєний звання Героя України, але ця очевидна несправедливість буде виправлена» ( Моргун В. Олександр Захаренко – лідер української і світової педагогіки XXI століття // Педагогіка толерантності. 2011. № 4 – 2012. № 1. С. 39). Можна було б навести тут безліч високих оцінок повчальної діяльності славетного педагога.
Ми приєднуємось до цих вірних, справедливих міркувань, які засвідчують: його справа довша, ніж життя. Якщо педагогічна громадськість уже не один рік так наполегливо ставить питання про присвоєння за визначні трудові досягнення Захаренку Олександрові Антоновичу звання «Герой України» (посмертно), то для цього, як ми бачили, є дуже вагомі підстави. Плекаю надію, що Президент України Володимир Зеленський усвідомлює, наскільки значущим, яким очевидним проявом моральної культури стане його указ щодо достойного вшанування світлої пам’яті такого Великого Учителя як А. О Захаренко. І ще – колишній міністр освіти і науки України, доктор філософських наук А. І. Зязюн, який надзвичайно високо цінував сахнівського педагогічного чародія, з цього приводу якось акцентував: «Я певен, він відчуває нашу повагу, наші почуття. Але головне, щоб ми це відчували».
