Виховна робота у закладі освіти: чому варто відмовитись від радянського event-менеджменту задля ціннісного орієнтування
Якщо ми будуємо освіту, яка базується на цінностях, пропонуймо дітям замість формальних заходів сенси та можливість здобуття соціального досвіду.
Парадокс виховання полягає в тому, що добре піддаються вихованню якраз ті,
які не потребують виховання.
Фазіль Іскандер
Існує традиційний підхід до оцінки якості виховної роботи, що ґрунтується здебільшого на кількісних, формальних показниках. Тобто аналізують кількість та широту спектру проведених заходів, дані про участь якнайбільшої кількості учнів у роботі органів учнівського самоврядування, відсоток охоплення учнів об’єднаннями за інтересом, повноту забезпечення участі у різноманітних конкурсах, волонтерських акціях, флешмобах національно-патріотичного спрямування, відсутність правопорушень тощо.
І є сучасний підхід, який базується на таких якісних показниках, як набуття тих чи тих складових соціального досвіду та приріст в особистісних якостях. Застосування цього підходу усе ще є рідкістю. У цій ситуації виховна робота стає насамперед пропонуванням учням сенсів і практик, тож потрібно відстежувати зміну ціннісних орієнтацій, моральних оцінок подій та вчинків, набуття соціальних компетенцій тощо. Більшість цих показників можна зафіксувати завдяки спостереженню за дітьми, але варто застосовувати й діагностичні методики (виявлення ціннісних орієнтацій дітей тощо).
Адже саме ціннісні орієнтації формують ієрархію життєвих цілей і є базовою складовою життєвих стратегій особистості: від них залежить, що захоче обрати той чи той випускник школи – стратегію відповідності зовнішнім вимогам чи стратегію постійного самовдосконалення («бути чи здаватися?»).
Тільки так можна вплинути на подальший індивідуальний життєвий шлях, бо люди йдуть тим шляхом, який визначається їхніми головними цінностями. Сіяти розумне, добре, вічне – означає вести освітньо-виховну роботу на глибинному рівні цінностей.
Утвердження ціннісного підходу до організації освітнього процесу вкрай потрібно ще і тому, що ті засоби виховного впливу, які працювали у тоталітарному суспільстві, не спрацьовують в умовах відчутного послаблення соціального контролю та критичного зниження авторитету старшого покоління взагалі й вчительства зокрема.
Не раз писав про те, що ми не просто перевершили сумну практику радянських часів, коли використовували поняття «культурно-масовий захід», – радянський тип event-менеджменту продовжує домінувати у наших школах і ЗВО… Тоді ті чи ті виховні заходи проводились здебільшого не для дітей, а для пташечки у звіті. Як правило, проводили їх за готовим сценарієм з використанням усього арсеналу засобів так званої репетиційної педагогіки.
Чи треба «серце віддавати дітям»?
Зламай систему! На заклик «серце віддавати дітям» скажи, що дітям не потрібен наш лівер. Дітям потрібні наш професіоналізм і привабливість наших цінностей.
Нас закликають «серце віддавати дітям» ті, хто щодня скльовує нам печінку, б’є у спину по нирках і виїдає мозок. Зайве доводити, що такий «ліверний підхід» до вчителя нічого, окрім огиди, не викликає.
Справді, треба зняти ореол жертовності з учителя. Вчителювання – це звичайна робота, яку треба робити професійно і без фанатизму. Діти потребують нашого професіоналізму, і якщо наші цінності будуть для них привабливими, відбуватиметься ще й ціннісне орієнтування. Наш лівер (серце, печінка…) їм точно нічим не зарадить, тож треба його зберігати у належному стані (не рви серце!) заради підтримки власного здоров’я. А з огляду на те, що у «здоровому тілі – здоровий дух», це теж буде на користь учням.
Тож «серце віддавати дітям» сьогодні треба максимально ощадливо, бо освіта – це гра в довгу. Треба берегти людський ресурс – учителів, а не покладатись на те, щоб «вчителька моя, зоре світова» націлювалась на вічне «серце віддаю дітям».
Людські стосунки у школі теж ніхто не скасовує, але називати вчителя «другою мамою», а школу – «другою домівкою», мабуть, таки не варто.
Коли імпульси йдуть зверху
Щойно «зверху» ухвалили «Концепцію національно-патріотичного виховання дітей та молоді», практично все, що робилося у цій сфері тут, «внизу», перетворилось на профанацію. Як показує вітчизняна «практика, яка не працює», будь-який папірець зверху лише породжує паперову лавину і має виключно зворотний ефект.
Алгоритм давно відпрацьований і за останні три роки, на жаль, не змінився: концепція – заходи – методичні рекомендації – звіти.
Згадайте, як було зі спробою здетонувати патріотичний вибух зверху:
Концепція національно-патріотичного виховання дітей і молоді (Додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16. 06. 2015 р. № 641).
План заходів щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді (Додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.06. 2015 р. № 641).
Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах.
Звіти, звіти, звіти…
Тепер для виконання концепції від шкіл вимагають окремий план роботи з національно-патріотичного виховання та окремі звіти. Вчителів запрошують на тренінги з патріотичного виховання, дітей женуть на чергові флешмоби… Звісно, на щастя, є в освіті окремі ентузіасти, які своє робили й роблять попри концепції та плани заходів, але…
Виховання – це формування певних моделей поведінки на прикладах, які бачать діти. Виховання має бути непомітним для дитини й здійснюватись через певні види діяльності (спорт, театральна діяльність, волонтерство та навіть звичайний урок). У такий спосіб діти отримують зразки поведінки, які наслідують.
У відповідального вчителя/батька діти навчаються відповідальності, у працьовитого – працьовитості, у вірянина – віри тощо. І переважно у дуже ранньому віці, бо потім приєднується суспільство, яке вчить, що для того, аби стати успішним, потрібно навчитись красти, брехати, пристосовуватись… Така дійсність.
Ще раз наголошую на нагальній необхідності відмови від радянського типу event-менеджменту на користь розгортання у закладах освіти простору ціннісного орієнтування. Тільки так ми зможемо нарешті розпрощатись з радянською практикою організації виховної роботи з її «виховними годинами», «планами виховної роботи», заступниками директорів «з виховної роботи» та псевдонауковцями з безглуздими дисертаціями про виховну роботу.
Звісно, алгоритм створення, презентації та реалізації сучасного event-проєкту істотно відрізняється від радянської практики добровільно-примусової організації «культурно-масових заходів». Іноді створюється враження, що у процесу будування #НУШ ми повернулись до показухи в освіті, яка вже давно перевершила розміри тієї, що була в радянські часи.
На жаль, у більшості наших шкіл продовжує панувати примітивна event-стратегія: запланувати більше заходів, проводити їх за принципом «добровільно-примусовості» з розрахунком на зовнішній ефект.
Можна лише помріяти про те, що в колишньому управлінні освіти, яке тепер трансформують у сервісний центр, з’явиться відділ з надання event-послуг закладом освіти. Там буде сформована команда фахівців (продюсер, сценарист, режисер, адміністратор, декоратор, звукорежисер, режисер по світлу, діджей тощо), яка зможе професійно і з мінімальними витратами організовувати проведення різноманітних подій. Звісно, потрібен і грамотний шоу-менеджмент на рівні школи, який візьме на себе організацію, наприклад, фантастичного захопливого масового дійства на 1 вересня (замість примітивної лінійки).
Чи існує десь в Україні сучасна модель event-менеджменту на рівні закладу освіти? Так. Завітайте, наприклад, у Тернопільський НВК «Школа-ліцей» № 6 імені Назарія Яремчука або прочитайте книгу його директора, Олександра Остапчука, «Шкільне життя як свято».
