“Діти не прощають нещирості”. Секрети викладання вчителя
Григорій Філіпповський – викладач геометрії Русанівського ліцею (Київ), автор кількох збірок математичних завдань. Свого часу закінчив Миколаївський суднобудівний інститут і кілька років працював у цій сфері, але своє покликання віднайшов в учителюванні.
Його методики, авторські задачі та підходи відомі поза межами шкіл, у яких він викладав, а нинішні випускники та учні називають його одним із найкращих педагогів математики. І хоч викладає він переважно в спеціалізованих фізико-математичних закладах, середній та старшій школі, його розробки “цікавої математики” можна використовувати на уроках, починаючи з 3 класу.
“ПРАЦЮВАТИ З ДІТЬМИ МОЖНА ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ТИ САМ ЗАХОПЛЮЄШСЯ ПРЕДМЕТОМ”
У кожного викладача є свої секрети, які визначають методику викладання й абсолютно не схожі на стиль інших учителів. Ба більше, якщо ми почнемо наслідувати чиїсь методи, це зовсім не означатиме, що отримаємо той самий результат захвату й захоплення учнів.
Я завжди намагаюся через геометрію показати дітям зв’язок часів та поколінь. Коли розповідаю про те, як нинішня олімпіадна задача пов’язана з геометрією Архімеда, повірте, це викликає неабияке захоплення. Але ж не тільки в учнів, а й у мене самого. І саме це, на мою думку, передається дітям.
Тож працювати з дітьми можна лише в тому випадку, коли ти сам захоплюєшся тими знаннями, які намагаєшся викладати.
Не можна раз скласти конспекти уроків, а далі рік за роком “відчитувати” предмет за ними, адже так учитель втрачає зв’язок з учнями, яких він навчає сьогодні.
От, наприклад, я розповідаю теорему Лейбніца вже в сотий раз, якщо не більше. Але ж мої нинішні учні чують про неї вперше, тож я маю й розказати, як уперше. Бо якщо діти побачать чи відчують, що мені нудно, то і сприйматимуть ці знання як нецікаві.
Тому, готуючись до уроку, щоразу намагаюся віднайти для себе нові грані в темі (і, до речі, коли ти любиш свій предмет, це завжди вдається), додати нові фарби та акценти, деталі та приклади, задачі та поради до вирішення.
Важливо бути в постійному пошуку – вивчати нові задачі й методики, експериментувати у їхньому використанні на уроках. Вчителю треба бути в курсі, чим живуть його учні, що модно та запитувано в покоління, яке ви навчаєте. З іншого боку, знати, чим живе сучасна математика, що сьогодні має попит на математичних турнірах та олімпіадах.
Професія вчителя небезпечна тим, що діти ніколи не скажуть нам, що ми помилилися, що слабко або нецікаво провели урок, що не були на висоті. Ми самі маємо бути для себе дуже суворими і прискіпливими суддями, адже наші помилки, втома чи недостатньо якісна робота на уроці не помітні на перший погляд. Але буквально від кожного нашого слова залежить майбутнє сотень наших учнів.
Діти спостерігають за нами навіть тоді, коли ми цього не бачимо. Вони відслідковують, чи не розходяться наші слова з діями, чи говоримо ми їм правду. І якщо вчитель живе тим, що викладає, говорить те, що відчуває, діє сам так, як вчить, – діти будуть його чути, тягнутися і слідувати за ним.
“ДИТИНА ЯК ОСОБИСТІСТЬ НАРОДЖУЄТЬСЯ ВІД ЗДИВУВАННЯ”
Для мене якісно проведений урок – такий, після якого я відчуваю задоволення: і собою, і дітьми.
Звісно, я ретельно планую структуру заняття. Але буває, що дитина пропонує абсолютно нову ідею розв’язання задачі, яку я навіть не брав до уваги, або ставить питання, яке веде весь клас, і мене в тому числі, до цікавих досліджень. І навіть якщо ми водночас відступаємо від теми, яку я запланував, не вважаю цей час втраченим: тему ми обов’язково надолужимо, а діти отримали задоволення, і в них прокинувся азарт до вивчення предмета загалом.
Я вважаю, що дитина народжується як особистість від здивування, у той момент, коли на думку їй спадає: “Хто б міг подумати! Не знав, що так можливо!”.
Вважаю, що саме життя підказує, як краще провести урок. Головне – щоби мені й самому було цікаво. Звісно, вчитель може цю цікавість і зіграти, але якщо він справді захоплений, то ця зацікавленість передається дітям.
Часто після олімпіад, надто міжнародних, я пропоную учням 9–10 класів узятися за розв’язання завдань, які мене там захопили. Причому вони можуть бути складнішими чи потребувати знань тем, які ми ще не вивчали. Але починається обговорення, висуваються пропозиції, народжуються ідеї.
А заразом обговорюються теми та навички, які учні вже отримали, діти починають бачити взаємозв’язки, що з чого випливає й чому ці ідеї об’єднані в пропонованій задачі. Такі дослідження мотивують їх до саморозвитку, з одного боку, а з іншого – породжують азарт у вивченні нових тем та розв’язанні ускладнених задач.
Ще часто проводжу так звані “5 хвилин винахідливості”, які можуть бути й не пов’язані безпосередньо з темою уроку. Я пропоную цікаву задачу, яка має нестандартний підхід розв’язання. Якщо діти не можуть швидко знайти відповідь, я показую, як це зробити. Основне завдання таких п’ятихвилинок – відволіктися від основної теми уроку, але водночас перепочити з користю, змусити мозок працювати в незвичному напрямі.
А коли трапляється, що вони пропонують розв’язок таких завдань, я не скуплюся на похвалу.
Якщо дитина мене вразила рівнем знань, розумінням та навіть бажання розуміти, вважаю за потрібне проговорити це вголос. Дуже люблю хвалити дітей, адже завжди є за що: розв’язав складну задачу, знайшов цікаве вирішення, яке навіть я не бачив, поставив цікаве запитання, самостійно розібрався з темою. Можу поставити кілька високих оцінок за урок одному учню.
У класі зазвичай є 4–5 дітей, чий рівень підготовки трошки вищий, ніж в інших. Але ж захопити предметом потрібно весь клас. Тому в мене на дошці завжди записані кілька задач підвищеного рівня складності. Поки ми працюємо з рештою класу над основною темою, ті, хто схопили все “на льоту” і вже розібралися з основними завданнями, можуть самостійно вирішувати ускладнені задачі й отримати додаткову оцінку.
Зазвичай ми працюємо за спареною системою уроків. Коли на другий урок запланована самостійна, на першому часто пропоную розв’язати кілька завдань, за які можна отримати додаткові бали до майбутньої самостійної. В учнів з’являються азарт і активне залучення до роботи на уроці.
“НЕ ПЕРЕВІРЯЮ ЗОШИТІВ І НЕ ПРОВОДЖУ ТРИВАЛИХ КОНТРОЛЬНИХ”
Намагаюся не планувати контрольні та самостійні на цілий урок, мені шкода на це часу. Думаю, кожен учитель знає можливості своїх учнів, тож для контролю достатньо 5–7, максимум 20 хвилин, буквально кілька завдань, а решту часу варто присвятити цікавому та корисному, новому.
Хоча раз на чверть я все-таки проводжу більш тривалу контрольну, оскільки в реаліях ДПА і ЗНО учні будуть писати саме таку роботу й мають бути до неї готові, у тому числі і психологічно.
А от сварити за невиконане завдання зовсім не люблю, часто фрази “ти мене засмутив” буває достатньо. У ліцеї є кілька вчителів математики (алгебри й геометрії), у кожного з них свій підхід до дотримання дисципліни. І це насправді непогано: учні не мають звикати до однієї манери викладання, це небезпечно, адже дітям треба мати досвід комунікації різного типу. А коли є протилежні приклади – десь потрібно генерувати ідеї, а десь старанно розписати розв’язок на 2–3 сторінки, – це вчить їх працювати в різних форматах.
До речі, я ніколи не перевіряю домашні завдання в зошитах. Натомість, чи не на кожному уроці проводжу п’ятихвилинну самостійну “На не 2” (так вона називається). Пропоную для самостійного розв’язання задачу, дуже схожу та ті, що задані додому. Хто впорався із завданням, двійку не отримує.
Ведення зошитів також не контролюю. Ще в 7 класі попереджаю нових учнів, що вони ведуть зошити виключно для себе. Пояснюю, що якщо вони ставитимуться до цього ретельно, то коли я задаватиму, наприклад, задачу на повторення, вони зможуть підняти старі конспекти і знайти розв’язок за кілька хвилин. Або ж шукати в підручниках, інтернеті, витрачати зайвий час. Діти швидко переконуються в тому, що моя пропозиція корисна.
До речі, щодо домашніх завдань. Вважаю, що навіть якщо учень подивився порядок розв’язання в інтернеті, то вже матиме з того користь – розібрався, пропустив через себе, зрозумів. Звісно, у випадку, коли до того ретельно намагався боротися із задачею самотужки. Спонукаю, аби обговорювали завдання з однокласниками, пояснювали одне одному. Це допомагає не лише з геометрією, але й із комунікаціями в класі.
Дуже важливо для вчителя бути неочікуваним, пропонувати дітям задачі, форми роботи так, щоби вони не могли передбачити заздалегідь, що їх очікує. Я кажу учням, що мало хто з них на все життя запам’ятають теореми з геометрії або буде ними свідомо користуватися в дорослому житті. Але оця неочікуваність формує в них стійкість до стресів, вчить швидко орієнтуватися та збиратися із силами та думками, не пасувати перед труднощами.
Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”
