Виховувати дитину – не означає пояснювати їй, як треба жити
Лекції про виховання дітей, поради психологів і педагогів з приводу стосунків в родині ефективні і мають сенс тільки в тому випадку, якщо самі батьки психологічно благополучні або хоча б стабільні.
Будучи нещасними людьми, ви ніяк не зможете так вибудувати стосунки з дитиною, щоб вона була щасливою. А якщо щасливі батьки, то спеціально і робити нічого не треба.
Багато хто вважає, що у них, батьків, все нормально, а проблеми тільки у їхніх дітей. І дивуються, коли в одній сім’ї виростають дві абсолютно різні дитини: одна впевнена в собі, успішна, відмінник, а інша – закомплексована невдаха, вічно ниюча або агресивна. Але ж це означає, що діти по-різному відчували себе в сім’ї, і комусь із них не вистачило уваги. Хтось був більш чутливим і більше потребував любові, а батьки цього не помітили.
Стежити за тим, щоб дитина була одягнена, взута і нагодована, – це турбота, а не виховання. На жаль, багато батьків упевнені, що піклування досить.
Як ви спілкуєтеся з дитиною в її дитинстві, так вона буде поводитися з вами у вашій старості.
Коли у вас народжується дитина, ви вважаєте це дивом, ви щасливі, що стали батьками, робите все, щоб дитині було добре, радієте спілкуванню з нею, захоплюєтеся кожною дрібницею… Але ось їй виповнюється 6 або 7 років, і між вами й дитиною постає школа. Ніби в будинок приходить воєнком і висмикує дитя з сім’ї. Хоча що, власне, відбувається такого страшного? Ну, треба їй ходити в школу, отримувати знання у міру сил, спілкуватися, дорослішати. Навіщо ж дозволяти цьому природному процесу роз’єднувати вас? Школа менше, ніж життя, і її треба вивести за рамки ваших стосунків з дитиною.
Школа повинна навчити не тільки математики та літератури, скільки самого життя. Від школи важливо одержати не стільки теоретичні знання, скільки практичні навички: вміння спілкуватися, будувати стосунки, відповідати за себе – свої слова і вчинки, розв’язувати свої проблеми, домовлятися, розпоряджатися своїм часом… Саме ці навички допомагають впевнено почувати себе в дорослому житті і заробляти собі на життя.
Надмірні переживання дитини через погані оцінки – це тільки дзеркало реакції дорослих. Якщо батьки спокійно реагують на двійку або невдачі в спорті, ще на якісь збої, якщо батьки усміхаючись, говорять: «Мій дорогенький, не переймайся», то і дитина спокійна, стабільна, обов’язково вирівнюється в навчанні та знаходить справу, де у неї все виходить.
Якщо в початковій школі ваша дитина не справляється з програмою, якщо вам доводиться подовгу сидіти з нею над уроками, – проблема не в дитині, а в школі. Гімназії, ліцеї. Ці заклади працюють виключно на амбіціях батьків і дбають не про дітей, а про власний престиж і вартість своїх послуг. Складніше – не означає краще! Дитина не повинна перевтомлюватися, намагатися наздогнати програму, складену педагогами, яким безперервно потрібна допомога батьків, репетиторів, інтернету і т.д. У першому класі на підготовку домашнього завдання повинно йти від 15 до 45 хвилин. Інакше ви довго не витримаєте.
Карати дітей можна й іноді навіть необхідно. Але потрібно чітко розділяти дитини і її вчинок. Наприклад, ви заздалегідь домовилися, що до вашого приходу з роботи вона зробить уроки, поїсть і прибере за собою. І ось ви приходите додому і бачите картину: каструля з супом стоїть недоторкана, підручники явно не відкривалися, на килимі папірці якісь валяються, а дитя сидить носом в планшеті.
Головне в цей момент – не перетворюватися на фурію, не кричати, що з нього виросте нуль без палички. Без найменшої агресії ви підходите до дитини. Усміхаючись, обіймаєте її та говорите: «Я тебе дуже люблю, але планшета ти більше не отримаєш». Можна ще видати телефон nokia типу ліхтарик. Без будь-якого інтернету. А кричати, ображати, ображати й не розмовляти – ось цього не треба.
Кишенькові гроші повинні бути у дитини вже років з 6-ти. Не великі, але регулярні суми, якими дитина розпоряджається сам. І дуже важливо, щоб гроші не стали інструментом для маніпуляції. Не треба контролювати, на що дитина їх витрачає, і ставити суму траншей в залежність від успішності і поведінки.
Не треба за дітей проживати їх життя, вирішувати, що їм робити й що ні, вирішувати за них їхні проблеми, тиснути на них своїми амбіціями, очікуваннями, вказівками. Ви ж постарієте, як вони самі жити-то будуть?
У всьому світі вчитися в університети йдуть тільки найрозумніші та найбагатші. Решта йде працювати, шукати себе і заробляти на вищу освіту. А у нас що?
Якщо дитину постійно опікають – вона не знає, що таке нести відповідальність за свої вчинки, залишається інфантильною і ласою до будь-якої можливості порушити заборону. Дитина повинна бути впевнена, що в родині її люблять, поважають, і їй ДОВІРЯЮТЬ. Ось в цьому випадку вона не зв’яжеться з «поганою компанією» і уникне багатьох спокус, перед якими не можуть встояти однолітки з напруженою ситуацією в родині.
Коли я працював в школі, то в День знань говорив, що вчитися треба хоча б тому, що за роботу головою платять у багато разів більше, ніж за фізичну працю. І що вивчившись, ви зможете працювати і отримувати гроші за те, що самі любите робити.
Бардак в кімнаті підлітка відповідає його внутрішньому стану. Так зовні виражається хаос в його душевному світі. Добре ще, якщо він миється… Вимагати «навести порядок» можна тільки, якщо речі дитини валяються за межами її кімнати.
Виховувати – не означає пояснювати, як треба жити. Це не працює. Діти розвиваються тільки за аналогією. Що можна, а що не можна, як треба і як краще не чинити, діти розуміють не зі слів батьків, а виключно з їх вчинків. Простіше кажучи, якщо батько каже, що пити шкідливо, а сам не просихає, – існує багато шансів, що син стане алкоголіком. Це найяскравіший приклад, але більш тонкі речі діти вловлюють і переймають не менше чуйно.
Говорити з дітьми треба про життя взагалі, а не про те, як ТРЕБА жити. Якщо ж батько може говорити з дитиною тільки про проблеми – у нього проблема.
Якщо дитина намагається маніпулювати дорослими – у неї просто невроз. І треба шукати його причину. Здорові люди не маніпулюють – вони розв’язувати свої проблеми, діючи прямолінійно.
У розмові з дитиною не критикуйте її, не чіпайте її особистість, не виходьте за рамки аналізу вчинків. Говоріть не про неї, а про себе. Не «ти – поганий», а «я думаю, ти погано вчинив». Використовуйте формулювання: «Мені не подобається, коли ти…», «Мені б хотілося, щоб…». Поменше критики, побільше конструктиву і позитиву.
Дитина повинна відчувати, що батьки – це добрі, але сильні люди. Які можуть її захистити, можуть в чомусь відмовити, але завжди діють в її інтересах і, головне, дуже її люблять.
Михайло Лабковський
